EN|RU|UK
Блоги Ян Осока
  1119  6

Реквієм за найкращим

Ти був кращим з кращих.

Зараз буде великий текст про велику людину. Про чоловіка, який народився в іншій країні, але серце якого повністю належало нашій землі. Про бійця та патріота, про справжнього українського козака зі сталевою волею та міцним бажанням захищати Україну.

Про нього вже написало багато людей, я додамся до цієї кількості, адже він був мені за старшого брата, з яким я доволі часто листувався, навіть не уявляючи, що незабаром його не стане.

Не стану приховувати, коли я дізнався про його загибель, я плакав. Я перечитував наше спілкування, наші жарти, наші мрії та сподівання, наші плани на знайомство, я мокрими очима переглядав нашу дружбу. Дружбу двох чоловіків, солдата та звичайного тилової людини, дружбу, яку розірвала одна лише куля.

Друже, тобі. Реквієм.

Віктор Олексійович Матюхін (друже Казах) народився 09.05.1966 року у Карагандинській області (Казахстан). З 2015 року мешкав в Україні.

Дідусь Казаха був у Донському казачестві, бабця - німкенею, яка була свого часу вимушено переселеною до Казахстану. Там народились і батьки, а згодом - сам Віктор.

Спочатку життя його протікало звичайно - він закінчив будівельний технікум, займався проектуванням аеродромів, згодом вступив до духовної семінарії в якій приймав участь у хоровому співі та завдяки таланту гарно малювати пробував себе у мистецтві іконопису.

Був ігуменом у Троїце-Сергієвій Лаврі, де колись його побачив художник Павло Риженко. А коли побачив, то саме з ігумена Моісея (таке церковне ім'я тоді мав Віктор Олексійович) намалював декілька картин із зображенням інока Пересвета.

Але служіння РПЦ продовжувалося недовго. З часом Казах зблизився з казаками з Сергієво-Посадської станиці імені атамана Краснова та зрозумів, що Московський Патріархат та духовне єднання з Богом - абсолютно різні поняття, через що він знайшов у собі сили відректися від свого сану та простим інком перейти до Катакомбної церкви Істинно - православних Христіян.

Він визнав свою помилку, у нього були на це сили.

Одного часу Казах сповідував ідеї російського національного руху, брав участь у "Руських маршах" у Москві, які були присвячені Дню національної єдності 4 листопада, бився з ОМОНом. Був об'явлений у розшук ФСБ, переслідувався за всіма канонами терору.

А в Україні вже йшла повноцінна війна, тому після Великодня 2015-го року він приїхав до України аби долучитись до лав добровольців та стати на захист нашої із вами землі.

Спочатку Казах пішов до батальйону "Свята Марія", з яким брав участь у бойових діях на Луганщині та отримав там контузію в районі Старобільська. По тому його прийняли до Добровольчого Корпусу спецпризначення "Вікінг". Але, на той момент "Вікінг", як й усі добробати, був офіційно виведений із зони війни у травні 2015 року.

Вікінги тоді мешкали у вагоночику біля Південного вокзалу. Хлопці чекали рішення ГШ ЗСУ, оскільки їх командир вів перемовини з МО стосовно легалізації Вікінгу у складі ЗСУ. Умови у них у вагоночику були спартанські, з грошима було не дуже, проте хлопці мовчки терпіли, чекаючи на дозвіл негайно вирушити на фронт.

Але дозволу МО так і не дало, тому у липні 2015 року Віктор Олександрович на деякий час влаштувався працювати у охорону на Фастівський деревообробний комбінат.

До речі, саме у ДК "Вікінг" Казаха прийняли до українських козаків, він отримав звання капітана від Міжнародної академії козацтва.

Влітку 2016 року друже Казах опинився у лавах 2-го взводу 1-ї окремої штурмової роти ДУК ПС, у якій займав посаду стрільця.

Воював Віктор Олексійович в Авдіївці та у районі Донецького аеропорта. І воював так хоробро та завзято, що під сєпарами горіла земля. Він ненавидів загарбницьку політику Росії, ненавидів окупантів, він за рік вивчив мову лише через те, що російська, якою він спочатку розмовляв, була мовою агресора.

І розмовляв українською Казах майже бездоганно, лише на найтонкіших спіралях підсвідомості співрозмовник мав змогу відчути ледь помітний акцент діаспори. Колись один з його майбутніх добрих знайомих приїхав на позиції до Авдіївки та побачив там такого колоритного дядька з чисто українською зачіскою. Він спитав у хлопців: "А шо це за козак?", на що йому відповіли: "Це Казах, наш побратим з Казахстану". Міша підійшов до нього та поздоровкався: "Доброго дня", а Віктор чистою співочою мовою відповів: "Доброго дня і Вам".

Його українська нагадувала кристали, чисті та прозорі краплі. Особисто я насолоджувався його голосом та тим, як правильно він будує речення, ретельно підбираючи слова, але настільки швидко, що пауз між ними помітно не було.

І це все за один рік. Ось що значить фраза "було б бажання".

Одного разу з Тернополя молоді бійці передали на нуль прапор України, так друже Казах забрав його собі, і півроку цей прапор був поруч із ним, спочатку в Авдіївці, потім - під ДАПом, він проніс його крізь важкі бої та обстріли, він беріг його та охороняв. Він мав свою думку, що кольори на пропорі повинні бути жовто - сині, щоб жовтий був зверху, але усі питання геральдики загальним рішенням були відкладені до кінця війни, дочекатись якого йому не судилось.

А він так мріяв після перемоги про свій будиночок в Карпатах. Тихі вечори біля каміна, з теплим пледом, за келихом червоного вина та поруч з коханою жінкою, якій би він розповідав історії зі свого насиченого життя. Друже Казах не був солдатом, націленим лише на війну, він був людиною, в першу чергу, сумішшю відваги, розуму з додаванням пари крапель меланхолії.

Тихий та скромний, спокійний такий козарлюга, але всередині якого сидів ураган. Усі бійці були від нього у захваті (а через ротацію пройшло немало побратимів і жоден не казав про нього нічого поганого). Його очі постійно світилися внутрішнім вогнем, жагою до дій, він не любив та не хотів сидіти в окопі, і будьте впевнені - якщо б було віддано наказ, то друже Казах був би у лавах перших, хто б пішов у наступ.

Він дійсно був кращим з кращих. А таких і забирає в першу чергу смерть. І за Казахом вона прийшла вдень 4 грудня, у вигляді кулі снайпера, що вбила цього чудового чоловіка та хороброго воїна у Донецькій області.

Прощання з Віктором Олексійовичем планується у Львові на п'ятницю, 8 грудня, на 11.00 у Гарнізонному Храмі, після чого процесія вирушить до Личаківського кладовища.

Брате мій, колись ми все-таки побачимось та познайомимось. А зараз, коли ти вже там, поряд з усіма іншими, які поклали голови заради нас, зараз я пишу ці рядки, пишу про тебе, заради тебе, заради пам'яті про тебе. Ти її вартий, ти цілковито на неї заслужив.

Я пишу, а усередині повна порожнеча, а у голоіві лунає твій голос, начебто я розмовляю з тобою телефоном. І далекі, ледь чутні вибухи, як це було останнього разу. І твої жартівливі слова, що все нормально, що це звичний фон на тій, зритій уздовж і поперек окопами та траншеями землі.

І тих, хто знайшов у собі сили та терпіння прочитати цей довгий текст, я прошу, запам'ятайте цю людину. Подякуйте їй за те, що вона зробила для нашої із вами країни, за те, що вона любила Україну та захищала її від орди, за те, що її мужність та самовіддача разом із енергією та рішучостю зробили з неї само того чоловіка, про яких й кажуть "кращий".

Він віддав себе Україні, повністю та без залишку. Він жив Україною, пив її, мов вишукане дороге вино. Він присвятив себе Україні, присвятив їй своє шляхетне серце.

Він просто любив Україну сильніше, ніж багато хто з тих, хто народився тут.




Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх