EN|RU|UK
Блоги 

Сергей Коваленко

  3552  13

Їх дванадцять. Як апостолів…

Ці 12 історій - найтрагічніші сторінки мартирологу безповоротних втрат силових структур України за час бойових дій на Донбасі. Адже йдеться про військовослужбовців строкової служби - солдатів віком 18-22 років, призваних ще у цілком мирний час, навесні та восени 2013 року.

В Україні, де військовий обов'язок давно офіційно перестав бути «загальним», ці юнаки свідомо вирішили виконати почесну місію Воїна, хоча безліч їхніх однолітків вважали «солдатчину» даремно втраченим часом, переповідаючи приказку про «військову школу, яку краще проходити заочно». Втім, щодо питань захисту власних суверенітету та територіальної цілісності Україна тоді горя не знала, будь-які внутрішні (а тим більше - зовнішні) загрози вважалися абсурдними, військо скорочувалося і нещадно «дерибанилося», а тодішній Гарант і Верховний Головнокомандувач навіть оголосив про скасування призову до Збройних Сил, тож наприкінці 2013-го у лавах ЗСУ «дослужували» лише строковики призову «весна-2013», який мав бути останнім. Водночас комплектування строковиками зберігалося на невизначений термін для внутрішніх військ МВС. Загалом, фактично склалася ситуація, коли в державі служили лише ті, хто ПРАГНУВ цього, і добровольців вистачало - декому із героїв цього матеріалу навіть довелося добиватися призову, просити про це, бо вони поспішали «відслужити» до остаточного скасування інституту строкової служби…

Вони свідомо вирішили пройти військовий вишкіл і супутні цьому, висловлюючись рядками ще радянського військового статуту, «тяготы и лишения», перебуваючи у найменш захищеній у соціальному плані категорії особового складу, місячне грошове утримання якої обмежувалося лише символічним посадовим окладом - від 154 до 245 гривень. 10 із дванадцяти - вихідці із сіл різних областей України: Івано-Франківщини, Одещини, Чернігівщини, Вінниччини, Миколаївщини, Черкащини, Хмельниччини, Житомирщини, Кіровоградщини, Донеччини.

Дев'ять із них - строковики Національної гвардії України, багато з яких взимку 2013 - 2014 рр. під час Революції Гідності, ще у лавах ВВ МВС перебували «на іншому боці барикад», принаймні один - навіть дістав тоді поранення. На жаль, навіть два роки потому небагатьом «моральним авторитетам суспільства» (не кажучи вже про пересічних громадян) вдалося повною мірою збагнути глибину трагедії внутрішніх військ, кинутих у тривале протистояння із активістами Євромайдану, розібратися у ролі, яку «вевешники» відігравали у різних подіях Революції Гідності, звернути увагу на очевидну різницю у поведінці, тактиці дій, мотивації бійців ВВ і того ж «Беркуту», ретельно дослідити як їхню причетність до скоєних злочинів, так і факти гуманізму, виявленого саме «воїнами правопорядку» (як їх дещо високопарно іменували у той час), наприклад, роботу «вевешних» медиків, які надавали допомогу і рятували життя - представникам обох сторін…

Гадаю, колись нарешті буде віддано належне стійкості, відвазі і дисциплінованості військовослужбовців ВВ, які до останнього дня Революції Гідності виконували накази - не маючи реальної можливості перевірити ці накази «на протиправність». Не втомлююся повторювати: активісти Євромайдану мали вибір: брати участь у мітингах та сутичках, або ні. А у «вевешників», особливо - у солдатів-строковиків, такого вибору не було. Бо відмовитись від виконання наказу було порушенням якщо не юридичних, то моральних норм: цим юнакам було СОРОМНО покинути своїх товаришів у небезпеці. Саме тому вони не реагували на заклики «переходити на бік народу» і на агітацію осіб, що відрекомендовувалися «солдатськими матерями». Саме тому вони до останнього «тримали стрій», навіть вже втрачаючи однополчан вбитими і пораненими - напевно, вірно сказав один із героїв хорошого британського фільму «Чотири пера»: «У розпал битви можна забути про ідею, за яку воюєш, про прапор, але завжди знаєш, що б'єшся за того, хто ліворуч, і того, хто праворуч…».

А потім була війна, яку можна іменувати «антитерористичною операцією» хіба що у контексті того, що Україна протистоїть державному тероризму з боку сусідньої країни. І постмайданівське громадянське примирення починалося саме з окопів та бліндажів, у яких досить часто опинялися разом під ворожим вогнем колишні противники, «майданівці» і «вевешники», а нині - бійці Нацгвардії, зокрема і строковики.

Ці юнаки не повинні були опинитися у районі АТО - принаймні це тоді декларували найвищі державні посадовці. Але стрімкий перебіг подій під час розвитку конфлікту часто призводив до того, що саме строковики опинялися на вістрі чергового підлого удару ворога і лише вони могли його стримати… Більше того - чимало з них подавали командирам рапорти: «прошу направити мене в АТО», хоча більшість із них вже відслужили 12-місячний термін служби, хоча багатьом із цих строковиків довелося побувати на Майдані «з іншого боку барикад», переживши розпач, образу, фізичні та моральні травми - а одному із дванадцяти хлопців довелося побачити ще й ворожу облогу на території Криму, окупованого «зеленими чоловічками»… Попри все це, вони стали на захист України, виявивши справжній патріотизм, мужність, вірність військовому товариству - і поклали за Батьківщину життя.

11 із них загинули в боях, 10 - нагороджені орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Усі 12 подані на розгляд Нагородної ради ордена «Народний Герой України» як кандидати на посмертне нагородження цієї громадською відзнакою. Зібрана про цих хлопців інформація, зрозуміло - неповна, буду вдячний за допомогу додатковими даними, уточненнями, фото, посиланнями, спогадами, які також увійдуть до «Книги Пам'яті»…

За ним голосили трембіти…

Старший солдат ШЛЕМКЕВИЧ Богдан Васильович, 21 рік, старший дресирувальник львівського полку Західного оперативно-територіального об'єднання НГУ. http://memorybook.org.ua/28/shlemkevich.htm


Богдан народився 7 березня 1993 року у селі Білоберізці Верховинського району Івано-Франківської області. Захоплювався спортом та риболовлею, з 1999 по 2008 рр. навчався в Білоберізькій загальноосвітній школі. Мріючи стати священиком, як і його старший брат Роман, священик Коломийської єпархії, після закінчення 9-го класу Богдан вступив до Волинської духовної семінарії УПЦ КП, яку вже під час його навчання було перетворено у Волинську православну богословську академію. 2012 року він здобув диплом бакалавра богослов'я (з відзнакою) але замість запропонованого йому вступу до магістратури вирішив виконати військовий обов'язок і навесні 2013 року був призваний на строкову військову службу до лав внутрішніх військ МВС. Служив у кінологічному підрозділі (бо з дитинства обожнював тварин), сумлінно виконував обов'язки з дресування службових собак і завдання з охорони громадського порядку.

Термін його служби спливав 10 квітня 2014-го, але, через загострення обстановки на східних теренах України й оголошення часткової мобілізації, Богдана у складі зведеного підрозділу направили до Донецька, а звідти - до Маріуполя. 9 травня 2014 року під час масових безладів, що призвели до штурму й знищення будівлі Маріупольського міського управління міліції, із натовпу місцевих жителів був відкритий вогонь по військовослужбовцях НГУ, які прибули на допомогу міліціонерам. Кілька гвардійців дістали тяжки поранення, а Богдан, бронежилет якого пробили три кулі, загинув…

Похований з військовими почестями у рідному селі. Прощальна церемонія відбулась у білоберізькому «Народному домі». Віддати останню шану Богдану прийшли всі односельці від малого до старого, депутати Верховинської районної ради, керівники всіх установ та організацій району, викладачі й вихованці богословської академії. Прощальна хода, поперед якої несли весільне дерево (таким чином на Верховині ховають неодружених), дорогою, устеленою квітами, супроводжувала труну з тілом Богдана до церкви, де відбулося заупокійне богослужіння. Після прощальних промов на кладовищі тужно пролунала мелодія трембіт, які, за давньою гуцульською традицією, сповіщають про чиюсь смерть і похорон…

Голова Івано-Франківської обласної ради Василь Скрипничук розповів: «Прощання з Богданом мене вразило. Прийшли всі, хто міг. Люди плакали протягом всього похорону, прощаючись із хлопцем. Військові, що служили пліч-о-пліч з Богданом, які також прибули, щоб віддати йому останню шану, були шоковані. Їх вразила повага, адже тут були жителі всього села, священики, представники всіх рівнів влади. А ще Богдан - Герой. Держава ще не надала такого звання Богданові, але ми саме так писали на вінках, які привезли до могили...».

Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу», старший солдат Богдан Шлемкечич нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).


9 травня 2015 р. на будівлі Білоберізької загальноосвітньої школи на честь Богдана було урочисто відкрито і освячено меморіальну дошку. Його ім'я також увічнено на меморіальній дошці, урочисто відкритій 8 травня 2015 р. на будівлі Маріупольського МУ ГУ МВС України у Донецькій області - серед імен шістьох військовослужбовців та правоохоронців, які загинули тут рік тому.

Захисників пам'ятає Херсонщина

Старший солдат КОТВІЦЬКИЙ Володимир Вікторович, 19 років, старший навідник обслуги самохідної гаубиці 26-ї окремої артилерійської бригади ЗСУ. http://memorybook.org.ua/14/kotvicky.htm

Володимир народився 20 липня 1994 р. у селі Вироби Новоград-Волинського району Житомирської області, у багатодітній родині. Закінчив Житомирський професійний ліцей харчових технологій (за спеціальністю «Оператор комп'ютерного набору»), потому заочно навчався в одному з університетів Вінниці, захоплювався комп'ютерною технікою. Навесні 2013-го його було призвано для проходження строкової військової служби у лавах Збройних Сил України.

13 травня 2014 р., поблизу с. Рівного Генічеського району Херсонської області під час навчань, що мали не меті посилення охорони південної ділянки Державного кордону України, під час пересування батареї з однієї позиції на іншу сталася трагедія: в одній з самохідних гаубиць виникла пожежа, що призвела до вибуху боєприпасів. Разом із Володимиром загинув мобілізований із запасу сержант Віктор Олександрович Верещак , ще один військовослужбовець дістав тяжкі опіки.

Володимир був похований з військовими почестями у рідному селі. Наказом Міністра оборони України № 243 від 22 травня 2014 р. нагороджений відзнакою «Знак пошани» (посмертно).

7 травня 2015 р. на місці загибелі двох військовослужбовців 26-ї артбригади відкрито та освячено пам'ятний знак, встановлений волонтерами Генічеського району. А 27 листопада на фасаді Житомирського професійного ліцею харчових технологій було урочисто відкрито та освячено меморіальні дошки на честь полеглих воїнів - випускників цього навчального закладу Володимира Котвіцького та Олександра Атаманчука.

Криниця імені сина

Старший солдат ІСАДЧЕНКО Володимир Олександрович, 19 років, стрілець дніпропетровського полку охорони громадського порядку Центрального оперативно-територіального об'єднання НГУ. http://memorybook.org.ua/11/isadchenko.htm

Народився 29 вересня 1994 р. у селі Липецькому Котовського району Одеської області. Закінчивши 9 класів Липецької середньої загальноосвітньої школи, вступив до Одеського залізничного технікуму, де 2012 року здобув кваліфікацію електрослюсаря. Потім закінчив у Котовську курси водіїв, оскільки з дитинства мріяв про власний автомобіль. Ця мрія збулася завдяки працелюбності, відповідальності, цілеспрямованості, яким його з дитинства вчили його батьки: він придбав автомобіль, робив подарунки сестричці, відкладав кошти на весілля зі своєю коханою…

В травні 2013-го Володимир з матір'ю прийшли до військкомату, бо Володя вважав, що його громадянський обов'язок - пройти строкову військову службу. Вже після трьох місяців служби його старанність та дисциплінованість було винагороджено підвищенням у військовому званні: він став старшим солдатом.

12 травня 2014 р., рівно за рік після початку його служби, Володимир зателефонував матері і повідомив, що їхній підрозділ відправляють у Слов'янськ. Протягом кількох тижнів він разом із однополчанами ніс службу на блокпостах навколо району АТО. За чотири дні до своєї загибелі Володимир зателефонував сестрі - заспокоював, обіцяв, що повернеться живим. Але 29 травня поблизу села Кам'янки Ізюмського району Харківської області диверсійно-розвідувальна група сепаратистів обстріляла зі стрілецької зброї та підствольних гранатометів вантажівку, що перевозила військовослужбовців НГУ. Водієві вдалося вивести автомобіль з-під вогню, але кількох солдатів було поранено, а Володимир загинув.

Похований з військовими почестями у рідному селі.

Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Наказом командувача Національної гвардії України зарахований навічно до списків особового складу військової частини.


У Липецькому всі поважали і любили Володимира - доброго, щирого, товариського, веселого, готового завжди прийти на допомогу. За підтримки голови сільської ради, підприємців та багатьох земляків Володимиру встановили пам'ятник в центрі села, на меморіалі героям Другої світової війни. Крім того, батьки вшанували пам'ять полеглого воїна богоугодною справою: викопали та облаштували криницю на дорозі до Котовська, біля якої односельці з мікрорайону «Могила» встановили пам'ятний знак…

На честь солдата назвали вулицю…

Солдат ГЕНИЧ Володимир Михайлович, 20 років, гранатометник 30-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. http://memorybook.org.ua/4/genich.htm

Володимир народився 10 травня 1994 р. у с. Верблюжці Новогородківського району Кіровоградської області. Закінчив місцеву загальноосвітню школу, запам'ятавшись вчителям та однокласникам як активний, виважений, цілеспрямований хлопець, добрий спортсмен. Потому у травні 2012-го здобув у одному з ПТУ спеціальність «Слюсар з ремонту автомобілів. Водій автотранспортних засобів категорії В».

Вочевидь, був призваний на строкову військову службу до лав ЗСУ навесні 2013 року. Вдома на нього чекали батько та сестра…

Володимир загинув 4 липня 2014 р. внаслідок обстрілу блокпосту в районі с. Велика Вергунка Луганської області. Похований з військовими почестями у рідному селі.

Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Рішенням Верблюзької сільської ради одну з вулиць села перейменовано на честь Володимира Генича. На Верблюзькому навчально-виховному комплексі №1, де навчався Володимир, на його честь встановлено меморіальну дошку.

Він був родом з Донеччини…

Солдат ВОЛКОВ Дмитро Володимирович, 19 років, номер обслуги самохідної гаубиці 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. http://memorybook.org.ua/3/volkovdmitro.htm

Про Дмитра відомо найменше (навіть відсутній його якісний портрет) - і напевно, не лише через те, що мав досить поширене прізвище та залишив мало «слідів» у соціальних мережах, а насамперед тому що він є уродженцем Донеччини, де досі точиться війна… Він народився 20 червня 1994 р. у с. Пречистівці Мар'їнського району Донецької області. Був призваний на строкову військову службу до лав Збройних Сил України 22 квітня 2013 року. У складі зведеного підрозділу білоцерківської мехбригади, разом із колегами-артилеристами - контрактниками та мобілізованими - вирушив на Схід, щоб захищати Батьківщину.

Загинув 12 липня 2014 р. внаслідок обстрілу реактивними снарядами блокпосту в районі села Поріччя Краснодонського району Луганської області. Того ж дня у районі села Червона Зоря Шахтарського району Донеччини внаслідок прямого влучення ворожої міни у самохідну гаубицю загинули ще два контрактники із того ж артдивізіону, і це були одні з перших жертв серед белоцерківців, десятки із яких полягли того страшного липня…

Дмитро був похований з військовими почестями у рідному селі. Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Загинув разом із комбригом і комбатом

Солдат КОЦЯР Ігор Олександрович, 20 років, стрілець криворізької окремої бригади охорони громадського порядку Центрального оперативно-територіального об'єднання НГУ. http://memorybook.org.ua/14/kocyar.htm

Ігор народився 19 березня 1994 р. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області. Під час навчання у Дніпропетровській спеціалізованій школі з поглибленим вивченням туристично-краєзнавчих дисциплін №119 Ігор захоплювався спортивним туризмом, виборював призи на конкурсах краєзнавців. 2013 р. закінчив Дніпропетровське професійно-технічне училище №17 (за спеціальністю «Столяр»), восени того ж року був призваний на строкову військову службу, яку проходив у криворізькій окремій спеціальній моторизованій бригаді міліції внутрішніх військ МВС.

Під час подій Революції Гідності, взимку 2013 - 2014 рр. виконував завдання з охорони громадського порядку на вулицях столиці, діставши при цьому поранення.

Вже як військовослужбовець Національної гвардії України, у складі підрозділу понад місяць брав участь у антитерористичній операції на Донбасі, виявивши мужність, сумлінність, доброзичливість до товаришів, вірність Військовій присязі. 23 липня, під час боїв за визволення Лисичанська, дістав смертельних поранень (у тому ж бою полягли командир бригади полковник Олександр Віталійович Радієвський та командир батальйону підполковник Павло Леонідович Сніцар).

Похований з військовими почестями на кладовищі «Дороге» м. Дніпропетровська.

Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», солдат Ігор Коцяр нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Наказами командувача Національної Гвардії України нагороджений відомчою відзнакою «Мужність, честь, закон» (посмертно) та зарахований навічно до списку особового складу військової частини.

Пам'ять про Ігоря увічнено обеліском на місці загибелі трьох військовослужбовців НГУ, меморіальними дошками на будівлі у Кривому Розі, де розташовано його підрозділ, та на будівлі Дніпропетровської спеціалізованої школи №119, у музеї якої відкрито експозицію, присвячену Ігорю.

Єдина поки що нагорода - визнання земляків

Старший солдат КОЛОСОВСЬКИЙ Микола Сергійович, 18 років, стрілець львівського полку Західного оперативно-територіального об'єднання НГУ. http://memorybook.org.ua/14/kolosovsky.htm

Народився 14 вересня 1995 р. у селі Старі Шомполи Комінтерновського району Одеської області, єдиний син у батьків.

Після закінчення 9 класів середньої школи закінчив Одеський професійний ліцей морського транспорту (за спеціальністю «Токар, моторист»). Восени 2013 р. був призваний на строкову військову службу до лав внутрішніх військ МВС. Взимку 2013 - 2014 рр. брав участь в охороні громадського порядку в Києві під час подій Революції Гідності.

Із початком бойових дій на Донбасі Микола двічі зголошувався стати на захист Вітчизни зі зброєю в руках. Під час другого відрядження до району АТО, у ніч на 7 серпня 2014 р. унаслідок жорстокого мінометного обстрілу з боку бойовиків-сепаратистів блокпосту Національної гвардії України неподалік міста Дебальцевого, що на Донеччині, дістав смертельне поранення.

Похований з військовими почестями у рідному селі. Чин його поховання очолив єпископ Одеський і Балтський Марк, поминальне богослужіння відбулося й у Львові, у полковому храмі Святого Рівноапостольного Великого князя Володимира…

Досі не відзначений державною нагородою. Втім, пам'ять Миколи вшановано громадою: його портрет був розміщений на білборді біля автостанції райцентру Комінтернівське. До слова, у вересні 2014 р. щодо цього білборда виник скандал, коли місцеві жителі раптом побачили на ньому замість «поминального» плаката - політичну рекламу одного з кандидатів у народні депутати України. Обурення громадськості змусило осіб, винних у цьому неподобстві, швидко відновити попереднє зображення (нині на цьому білборді - вже чотири портрети полеглих земляків…).

В жовтні того ж року, під час святкування 100-річчя Шомпольської загальноосвітньої школи, на її будівлі була урочисто відкрита й освячена меморіальна дошка на честь її випускника Миколи Колосовського. Також земляки встановили Миколі пам'ятник в центрі села, біля меморіалу героям Другої світової війни.


При спробі пробити вороже «кільце»…

Старший солдат УС Артем Володимирович, старший кулеметник БТР 1-ї бригади оперативного призначення Північного оперативно-територіального об'єднання НГУ. http://memorybook.org.ua/23/us.htm

Народився 30 серпня 1994 р. у с. Марківці Бобровицького району Чернігівської області, єдиний син у батьків.

Навесні 2013 р. був призваний на строкову військову службу до лав внутрішніх військ МВС. Взимку 2013 - 2014 рр. брав участь в охороні громадського порядку в Києві під час подій Революції Гідності.

У складі колони 1-ї бригади оперативного призначення НГУ, що одразу ж після відомого параду з нагоди Дня Незалежності України терміново вирушила на схід держави, разом із однополчанами їхав і Артем. Страшного 29 серпня 2014-го, за день до свого 20-річчя, він дістав смертельне поранення в голову осколком міни під час обстрілу блокпосту в районі міста Комсомольського Старобешівського району Донецької області - тут його підрозділ намагався пробити «коридор» для виходу українських військ з оточення під Іловайськом.

Похований з військовими почестями у рідному селі.

Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», старший солдат Артем Ус нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Повернення додому після загибелі зайняло понад три місяці

Солдат Наумов Вадим Олександрович, 22 роки, снайпер 1-ї бригади оперативного призначення Північного оперативно-територіального об'єднання НГУ. http://memorybook.org.ua/17/naumov.htm

Вадим народився 18 серпня 1992 р. у м. Козятині Вінницької області, єдиний син у матері-вчительки. Закінчив школу в Козятині й здобув диплом молодшого спеціаліста в Бердичівському коледжі промисловості, економіки та права. Захоплювався музикою, грав на гітарі в козятинській рок-групі «AROS».

У квітні 2013 року був призваний на строкову військову службу, яку проходив у лавах столичної окремої бригади спеціального призначення «Барс» внутрішніх військ МВС. Взимку 2013 - 2014 рр. охороняв громадський порядок в Києві під час подій Революції Гідності (зокрема, брав участь у сутичці на вул. Банковій 1 грудня 2013 р.).

У березні 2014 р., вже як військовослужбовець 1-ї бригади оперативного призначення НГУ, ніс службу з охорони резиденції екс-Президента Януковича «Межигір'я». Термін його служби був продовжений у зв'язку з оголошенням часткової мобілізації. З середини червня до кінця липня брав участь у АТО на Донеччині, зокрема, ніс службу на одному з блокпостів під Слов'янськом. Після повернення до частини і проходження навчальних зборів вдруге подав рапорт із проханням направити його в район АТО.

Зник без вісті під час бою, коли великий підрозділ терористів, що приїхали на трьох легковиках та двох автобусах, атакував групу з 25 військовослужбовців НГУ, що охороняла міст через річку Кальміус між селами Василівкою та Роздольним, через який з оточення під Іловайськом відходили залишки українських військ. Саме Вадим виявив наближення ворога і по радіостанції доповів про це командиру, чим забезпечив виконання бойового завдання. Пізніше, вже під час бою, Вадим встигнув доповісти, що поранений, але знайти його товаришам не вдалося (вочевидь, його тіло бойовики випадково чи навмисно забрали із собою, коли виносили своїх загиблих). волонтери гуманітарної місії «Чорний тюльпан» виявили тіло Вадима в одному з донецьких моргів, під час процедури упізнання за тестами ДНК, що тривала понад три місяці, його матері неодноразово телефонували невідомі, які намагалися вимагати у неї гроші, як викуп за нібито живого сина.

Похований з військовими почестями у м. Козятині.

Указом Президента України № 176/2015 від 25 березня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

1 вересня 2015 року на будівлі загальноосвітньої школи № 2 м. Козятина було урочисто відкрито меморіальну дошку на честь Вадима Наумова, нині розглядається питання про присвоєння його імені одній з вулиць міста. Два рапорти Вадима з проханням направити його до зони АТО, особисті речі, а також фотографії з його мобільного телефону нині експонуються у Національному військово-історичному музеї України, а відеозаписи з цього телефону увійшли до документального фільму «Був такий хлопець», створеного об'єднанням «Вавилон'13». Мати Вадима займається волонтерською діяльністю, опікуючись з'єднанням, де служив її син.

Перемогли - страшною ціною…

Ще двоє колишніх «барсів»-строковиків полягли у одному запеклому бою, що спалахнув близько 16.30 5 вересня у районі смт Тельманового Донецької області, коли колона авто- та бронетехніки Нацгвардії, яка рухалася до визначеного району виконання службово-бойового завдання, раптом потрапила під зосереджений обстріл з двох боків. Ворогу вдалося підбити головний бронетранспортер та знищити кілька вантажівок «КрАЗ», п'ятеро воїнів загинули, 12 із них дістали поранень, але попри те, що більшість із них були зовсім юними строковиками, гвардійці прийняли бій, відкривши вогонь у відповідь, пішли в хоробру атаку і, відкинувши противника, вирвалися з вогневого «мішка»…

Молодший сержант СПАЩЕНКО Юрій Вікторович, 19 років, командир відділення 1-ї бригади оперативного призначення Північного оперативно-територіального об'єднання НГУ. http://memorybook.org.ua/21/spashenko.htm

Юрій народився 11 грудня 1994 р. у с. Петропавлівка Братського району Миколаївської області. У дитинстві захоплювався футболом, у 2010 - 2011 рр. брав участь у змаганнях Дитячо-юнацької футбольної ліги України, виступаючи за команду «ДЮФК» (с. Маринівка Миколаївської області). Змалку вирізнявся патріотичними переконаннями, свідомо вирішив виконати військовий обов'язок і навесні 2013 р. добився призову на строкову військову службу до лав внутрішніх військ МВС. Пройшовши жорсткий відбір, у числі кращих новобранців закінчив курс підготовки молодших командирів у Навчальному центрі ВВ і продовжив службу у столичній окремій бригаді спеціального призначення ВВ «Барс» у званні молодшого сержанта, на посаді командира відділення.

Солдат КОБРИНЮК Микола Миколайович, 19 років, старший кулеметник 1-ї бригади оперативного призначення Північного оперативно-територіального об'єднання НГУ. http://memorybook.org.ua/14/kobrynuk.htm

Микола народився 25 лютого 1995 р. у селі Шельпахівці Хрестинівського району Черкаської області. Енергійний і життєрадісний юнак ріс свідомою, порядною людиною, захоплювався спортом і риболовлею. Закінчив Шельпахівську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів та Брацлавський агроекономічний коледж Вінницького державного аграрного університету за спеціальністю «Організація комерційної діяльності». У жовтні 2013 р. охоче пішов на строкову військову службу до лав ВВ.

Взимку 2013 - 2014 рр. обидва хлопці брали участь в охороні громадського порядку в Києві під час подій Революції Гідності. А згодом, коли їхнє з'єднання було переформовано у 1-у бригаду оперативного призначення НГУ, також свідомо зголосилися стати на захист Вітчизни зі зброєю в руках. Перед тим як вирушити на схід держави, обидва, як могли, намагалися заспокоїти рідних, запевняли, що повернуться живими. Микола при цьому пояснив матері те, що подав рапорт із проханням направити його в район АТО, фразою, яка досі не сходить з вуст справжніх патріотів: «Якщо не я - то хто?..».

Юнаків поховали з військовими почестями у рідних селах. Зокрема, у похованні Юрія взяли участь сотні земляків із усього Братського району. Під час скорботної церемонії, попри біль утрати, його батьки висловили впевненість у тому, що син віддав своє молоде життя за майбутнє вільної та незалежної України, зазначивши: «Головне, щоб ця жертва не була марною…». Незабаром батько героя, Віктор Станіславович, пішов добровольцем до лав ЗСУ…

Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», молодший сержант Юрій Спащенко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 3 червня 2015 р. на його честь на будівлі Петропавлівської загальноосвітньої школи I-II ступенів урочисто відкрито і освячено меморіальну дошку…

Миколу його земляки також проводили від його рідної хати до місця вічного спочинку усім селом, разом із делегаціями з усього району, під численними державними прапорами… «Коля був надзвичайно відповідальна людина, господар слова й діла, патріот нашої держави. Якщо людина була з ним щирою, він готовий був для неї прихилити небо, поділитись крихтою…» - не приховуючи сліз, сказав над труною солдата сільський голова Віктор Обараз.

Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», солдат Микола Кобринюк нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Залишився вірним Присязі

Старший солдат МИКОЛАЙЧУК Дмитро Васильович, 22 роки, стрілець херсонського окремого батальйону Південного оперативно-територіального об'єднання НГУ. http://memorybook.org.ua/16/mykolaichuk.htm

Дмитро народився 13 січня 1993 р. у селі Ломачинці Віньковецького району Хмельницької області, у багатодітній родині.

З 1 вересня 2009 року навчався у Вищому професійному училищі №4 м. Хмельницького (за спеціальністю «Штукатур; лицювальник-плиточник; маляр»), закінчив його восени 2013 року. Був призваний на строкову військову службу, яку проходив у 9-й окремій бригаді внутрішніх військ МВС, дислокованій у м. Сімферополі.

Наприкінці лютого 2014-го Дмитру разом із однополчанами довелося охороняти військове містечко з'єднання під час тривалого протистояння із пікетувальниками, що блокували місце дислокації бригади (серед них неодноразово з'являлися і особи у військовій формі без знаків розрізнення та без кокард на чорних формених шапках - у них легко було упізнати морських піхотинців російського Чорноморського флоту). Після «референдуму», яким Росія завершила анексію Криму, Дмитро у числі військовослужбовців, що зберегли вірність Військовій присязі, повернувся на материкову частину України і продовжив службу у Херсоні.

Згодом, після відпустки, він добровільно зголосився взяти участь у АТО. Загинув близько 9.20 24 січня 2015 р. внаслідок обстрілу з реактивних систем залпового вогню «Град» блокпосту Національної гвардії України на підступах до міста Маріуполя, у селищі Виноградному Волноваського району Донецької області (при цьому ще один гвардієць дістав поранення, у селищі були зруйновані кілька житлових будинків, лінії електропередач та газорозподільна станція). А за 10-15 хвилин ворог наніс варварський удар із РСЗО «Град» та «Ураган» по маріупольському мікрорайону «Східний», внаслідок чого загинули 29 мирних жителів і ще понад 100 дістали поранень…

Дмитро похований з військовими почестями у рідному селі. Указом Президента України № 176/2015 від 25 березня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).


Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх