EN|RU|UK
Блоги Ян Осока
  422  1

Ми можемо, правда?

Про таких, як він, треба говорити на всіх телеканалах. Такими, як він, мають бути забиті всі стрічки новин в Інтернеті. Це ті обличчя, які повинні дивитись на нас з придорожніх білбордів. Обличчя, посмішки та очі захисників, які подбали про наше мирне життя, віддавши за це своє.

Айдар, воїни неба. Ми пам'ятаємо.

Антон Сергійович Сінягуб (позивний Дейл) народився 16.09.1993 року у селі Тарасівка Києво - Святошинського району Київської області.

Закінчивши середню школу №5 у місті Боярка, продовжив навчання спочатку у політехнічному ліцеї НТУУ "КПІ", після чого провчився 3 курси на юридичному відділенні Університета економіки та права, а згодом отримав диплом економіста у Кіровоградському інституті комерції, який заочно закінчив 2015 року.

У березні 2014 року Антон Сергійович одразу добровільно зголосився йти туди, де чума сепаратизму почала розпливатися на землі східної частини України. Разом зі своїм другом спочатку займався ремонтом БРДМ та допомагав батальйону "Київська Русь".

Завжди був там, де потрібна допомога, ніколи не відмовляв, робив усе можливе та неможливе, щоб їхня робота мала стовідсотковий КПД. Його з другом так і кликали: "Чіп і Дейл".

12.06.2015 року підписав із ЗСУ контракт.

Молодший сержант, командир відділення 1-го взводу 1-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар".

Посмішка Дейла зачаровувала. Знаєте, є такі люди, від посмішки яких мимоволі починають підійматись догори куточки власних губ та у душі сяє тепле сонце. Це про нього, він був людиною, яку просто через край переповнював оптимізм, і він щедро ділився ним зі всіма оточуючими.

Він захоплювався футболом, а ним захоплювались дівчата. Що не є дивним, адже разом із красою зовнішною, він мав набагато дивовижнішу внутрішню красу та добре серце. Але на першому місті у житті Антона Сергійовича була війна. Він просто чітко знав, що якщо не захищати рідну землю, то просто далі не буде її, тієї землі, не буде країни, не буде майбутнього.

Загинув 24 жовтня близько 8:30 в районі Світлодарської дуги в результаті підриву на міні.

Похований вчора, 26 жовтня, у Тарасівці. У нього залишилась мати.

Можна забути, що ми робили рік тому. Можна забути, як дістатись віддаленого села. Можна забути номер телефону таксі. Можна забути назву ліків від застуди. Можна забути майже все, адже час - то є пісок між пальців, і разом з ним крізь пальці висипаються дрібненькі часточки пам'яті.

Але не можна ні в якому разі забувати тих, хто загинув там, серед мінних полів. Ми ж не забудемо, правда?

Хлопці там, нагорі, не зрозуміють.




Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх