EN|RU|UK
Блоги Сергей Коваленко
военный журналист
  3868  5

Про двох полеглих патріотів, які незабаром повернуться додому

79-й квартал Краснопільського кладовища міста Дніпра. Цьому місцю із початком «неоголошеної війни» на Донбасі судилося стати найбільшим місцем поховання полеглих українських військовослужбовців та правоохоронців, яких з різних причин (найчастіше - через значне пошкодження останків) не вдалося одразу ж ідентифікувати. Нині, на четвертий рік бойових дій, десятки могил тут уже порожні, бо після складної та тривалої процедури експертизи ДНК родичами було прийнято рішення про ексгумацію і перепоховання на батьківщині. На хрестах інших замість табличок з написом «Тимчасово невстановлений захисник України» з'явилися таблички з прізвищами, іменами та по батькові, на багатьох могилах вже навіть встановлено надгробки з портретами полеглих.

Загалом із 293 осіб, похованих на 79-му кварталі, упізнати вдалося більше половини - 180, ці цифри було озвучено нещодавно, 12 вересня під час панахиди за трьома воїнами Національної гвардії України. Нагадаю, того дня з Краснопільського кладовища двох нацгвардійців провели в останню путь: останки застреленого у липні 2014 року невідомими особами на дорозі між населеними пунктами Красногорівка та Старомихайлівка офіцера донецького полку охорони громадського порядку НГУ майора Андрія Величка було відправлено для кремації у Київ; померлий від тяжких поранень, яких він дістав 29 серпня 2014-го у «коридорі смерті» під Іловайськом боєць батальйону спецпризначення «Донбас» солдат резерву Дмитро Карбан (позивний «Бейн») повернувся до рідного міста Часів Яр, що на Донеччині, де наступного дня його було перепоховано з військовими почестями. На ще одній могилі з'явилося ім'я добровольця «Донбасу» Сергія Дятлова (позивний «СВД»), який загинув від пострілу російського танку у тій же вантажівці, в який їхав Дмитро Карбан - за рішенням родини Сергій залишився на Краснопільському кладовищі.

Процес пошуку та ідентифікації «тимчасово невідомих солдатів» триває - попри відсутність в Україні спеціалізованого органу, здатного комплексно вирішувати це питання, внаслідок чого більшість успішно завершених упізнань є результатом складного процесу міжвідомчої взаємодії між органами поліції, СБУ, Міністерства оборони, а також зусиль волонтерів-пошуковців. Крім того, як зазначила у розмові з автором цих рядків старший слідчий слідчого управління Головного управління Національної поліції у Дніпропетровській області підполковник поліції Ольга Жатовецька, процес ідентифікації досить часто затягується на роки через позицію родин загиблих воїнів: рідним та близьким буває важко примиритися зі страшною втратою, тому вони не визнають результати експертиз або взагалі не здають тести ДНК і продовжують чекати на своїх синів, чоловіків, братів, сподіваючись, що вони живі і перебувають у полоні. Зрозуміло, що це святе право рідних - «ЧЕКАТИ ЖИВИХ», і, як наголосила Ольга Іванівна, саме родичам належить приймати важке рішення: визнавати чи не визнавати факт загибелі і матеріали експертиз…

Днями у схему «військового», 79-го кварталу Краснопільського кладовища знову буде внесено зміни: ще два українські воїни за рішенням їхніх родин знайдуть спокій у рідній землі. Обидва вони - колишні активісти столичного Євромайдану, обидва - бійці батальйону НГУ «Донбас», обидва донедавна числилися зниклими безвісті. Розповім докладніше про долі цих двох героїв.

29 вересня у Дніпрі відбудеться ексгумація останків Олексія Олександровича Затилюка (позивний «Бриз»), наступного дня о 13.00 у Харкові, за адресою вул. Полтавський Шлях, буд. 119 розпочнеться церемонія прощання із 24-річним солдатом резерву, який повертався додому понад три роки. Весь цей час його мати, вітчим та молодша сестра не переставали вірити, що Олексій залишився живий, але три експертизи ДНК довели: він покоїться на Краснопільському кладовищі…

Олексій Затилюк народився 18 липня 1990 року у смт Леніному Автономної Республіки Крим, проте 1997-го разом із родиною переїхав до Харкова. Закінчив Харківський навчально-виховний комплекс №45 «Академічна гімназія» Харківської міської ради та перший курс хімічного факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, перервавши навчання за власним бажанням. Потому працював дизайнером на одному з харківських поліграфічних підприємств.

За словами матері, Наталі Миколаївни Слободянюк, Олексій був різнобічно обдарованою, патріотично налаштованою людиною: він навчався малюванню у школі мистецтв, захоплювався хімією та астрономією (брав участь у багатьох форумах та турнірах, зокрема, міжнародних, студентом тренував шкільну команду з хімії), а також подорожами та рольовими іграми за мотивами творів у стилі фентезі (проектів «Ангмарскі війни», «Ейре. Чужа земля» та інших). 2010 року, як член організації «Зелений фронт», брав участь у захисті харківського парку ім. М. Горького від незаконного знищення зелених насаджень. Того ж року у розмові з друзями Олексій дав власний прогноз подальшого розвитку ситуації в Україні: «У нас в країні буде революція і на нас нападе Росія…».

Від початку січня 2014 року Олексій брав безпосередню участь у подіях Революції Гідності на столичному Євромайдані, як волонтер «IT-намету», поїхавши додому 19 лютого - на прохання матері, щоб взяти участь у святкуванні її дня народження. Потому долучився до діяльності харківського Євромайдану, приєднався до громадського формування «Громадська самооборона» Київського району Харкова, неодноразово брав участь у патрулюванні та охороні порядку під час масових заходів (зокрема, під час виборів Президента України).

Після анексії Росією Кримського півострова Олексій, попри умовляння мами, вирішив йти на фронт, але на заваді стало те, що він числився у військовому комісаріаті непридатним до військової служби через хронічні вади здоров'я. Йому довелося тричі лягати до лікарні на стаціонарне обстеження, аж поки було скасовано «білий білет», і Олексій Олександрович Затилюк, уклавши контракт про проходження служби у військовому резерві Національної гвардії України, у званні солдата резерву обійняв посаду командира відділення резервного батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас». Своїм позивним він обрав слово «Бриз» - назва морського вітру нагадувала про те, що він народився у Криму.

У розпал серпневих боїв за Іловайськ Олексій дуже переживав через те, що перебуває у охороні тимчасової бази батальйону у Кураховому - і він щиро зрадів тому, що його підрозділ 23 серпня було перекинуто до Іловайська, у самісіньке пекло… Ще за шість днів молодий воїн, якому лише нещодавно виповнилося 24 роки, загинув смертю хоробрих під час виходу з «Іловайського котла»…

Ось що написав однополчанин Олексія, користувач соціальної мережі «Фейсбук» Женя Самунджан: :

«25 сентября 2017 г. в 19:17

Прощание с Бризом. Харьков. 30.09.2017. 13.00, Полтавский Шлях 119.

Позывной «Бриз» (Затылюк Алексей Александрович)

18.07.1990 - 29.08.2014

Мы познакомились в начале июня, в палаточном городке формировавшегося батальона «Донбас». Жили в одной палатке. За высокий рост, белокурые волосы и усы мы между собой называли Лешу викингом. Часто общались на различную тематику. Бриз был интеллигентным и начитанным парнем, к тому же, увлекался туризмом, любил природу. Посему и тем для разговора было великое множество. Как сейчас помню, хотя уже прошло больше года, как мы сидели у палатки после дневных занятий под звездным небом и общались, строили планы. Бриз, покуривая трубку, рассказывал о космосе, звездах и галактике. Просматривая видео с одной из масштабных акций по спасению природы в харьковском парке Горького, я увидел Бриза. И был очень рад и горд за него, что Леша принимал участие в жизни общества еще задолго до Майдана. И тем, что природная мягкость и спокойный нрав не мешали Леше рисковать и бороться.

Что же касается нашего боевого пути, то мы вместе были сначала в резерве батальона на базе Кураховской ТЭС, затем я, а несколько позже и Бриз, вошли в основной состав батальона. Увиделись уже в Иловайске. Приехав к нам на подкрепление, если не ошибаюсь, 22 или 23 августа, я увидел среди группы новоприбывших бойцов нашего батальона, всех черных от дорожной пыли, Бриза. Глаза его светились от радости и гордости, что он наконец-то приехал к своим товарищам разделить вместе с ними боевые радости и невзгоды. Потом мы виделись только мельком, так как находились в разных местах. 29 августа, при выходе нашей колонны из Иловайска, Бриз погиб…

Надеюсь, что память о нем жива в Харькове (где жил Леша), и что лучшим ее проявлением станут товарищи Бриза, которые не будут прекращать борьбу, против какого бы врага она ни велась, внешнего ли, внутреннего ли…

Спочивай з миром, друже Бриз…».

А 7 жовтня на Краснопільському кладовищі з військовими почестями проводять у останній путь 49-річного солдата Ігоря Леонідовича Туркова, який загинув у бою під Дебальцевим, залишивши згорьованих матір, двох старших братів, дружину, двох доньок та неповнолітнього сина.

Ігор Леонідович народився 7 лютого 1966 року, виріс і здобув середню освіту у білоруському місті Новополоцьку (Вітебська область), пройшов строкову військову службу у одній із військово-будівельних частин Московського гарнізону. Згодом переїхав до Дніпропетровська, створив родину, працював електриком на одному з місцевих підприємств, останнім часом - водієм у Дніпропетровській обласній організації Товариства Червоного Хреста України. Він був глибоко віруючою людиною, відомим у місті як керівник релігійної громади християн віри євангельської «Шлях додому» та директор благодійного фонду «Воскресіння».

Брав активну участь у подіях Революції Гідності на столичному Євромайдані, потому долучився до волонтерської діяльності, збираючи кошти та продукти для українських військ, залучених до антитерористичної операції.

Із початком трагедії «Іловайського котла» Ігор Леонідович вирішив йти на фронт добровольцем, придбав обмундирування та спорядження і 31 серпня 2014 року поїхав до району АТО, де вступив до батальйону спеціального призначення «Донбас», уклавши контракт про проходження служби у військовому резерві Національної гвардії України і отримавши позивний «Партизан». Пройшов підготовку у Навчальному центрі НГУ (м. Золочів, Львівська область).

12 лютого 2015 року його підрозділ отримав завдання: «зачистити» від незаконних збройних формувань село Логвинове, розташоване на трасі «Дебальцеве - Артемівськ». Проте при наближенні до села виявилось, що воно захоплено бойовиками «ДНР», які встигли організувати тут оборону. Спалахнув запеклий бій, під час якого нацгвардійці перемішалися із військовослужбовцями 30-ї окремої механізованої бригади та 79-ї окремої аеромобільної бригади. Спроба атаки була невдалою, українські підрозділи зазнали значних втрат і з настанням сутінків почали відходити, виносячи поранених. Як з'ясувалося пізніше, у бою за Логвинове загинули п'ять бійців «Донбасу» і п'ять військовослужбовців ЗСУ, ще два гвардійці (один із них - солдат Турков) зникли безвісті.

Серед свідків тих подій - колишній військовослужбовець 30-ї бригади Олександр (позивний «Моряк»), який бився пліч-о-пліч з «Партизаном» і бачив його одним із останніх. За словами Олександра, Ігор Леонідович Турков (ім'я якого він тоді не знав) був поранений у руку та ногу, ввечері він визвався залишитися на зайнятому рубежі, щоб прикрити відхід побратимів, попросивши залишити йому якнайбільше боєприпасів. «Моряк», який дістав у бою контузію, свідчить, що під час відступу протягом тривалого часу чув, як «працював» автомат «Партизана», і переконаний, що він та багато інших українських бійців завдячують життям Ігорю Туркову.

Подальша доля Ігоря Леонідовича протягом тривалого часу залишалась невідомою. Рідні та однополчани сподівалися, що він вижив і перебуває у полоні, бо його ім'я фігурувало у списках полонених, і на одному із відео, знятих бойовиками «ДНР» під час боїв за Дебальцево, нібито бачили людину, схожу на «Партизана», яку сепаратисти представляли як полоненого українця. Але згодом серед фото невідомих загиблих, доставлених до моргів Донецька, дружина Ігоря Туркова знайшла людину, схожу на чоловіка. Під час переговорів із представниками «ДНР» українській стороні вдалося досягнути домовленості щодо ексгумації, яку у липні 2017 року виконали волонтери гуманітарної місії «Евакуація-200», що доставили останки до Дніпра. На жаль, експертиза ДНК підтвердила: це - тіло солдата Туркова, який або загинув у бою, або був убитий уже після того, як потрапив у полон…

Вічна Пам'ять полеглим патріотам України!


Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх