EN|RU|UK
Блоги Повернись живим
Волонтерський фонд “Повернись живим”
  3576  3

Жінка на війні. Розповідь про службу 23-річної учасниці АТО

Березневий ранок. Домовились про зустріч в одній із кавярень в Житомирі. Очікую на Юлю і намагаюсь уявити якою має бути дівчина, яка за 23 роки свого життя вже пережила стільки, що не кожен за одне назбирає.

І от вона заходить разом з теплими промінцями, мила, ніжна, усміхнена, з неймовірно красивим чистим поглядом, наповненим життям.

Юля Кіріллова. Служила у 25 окремому мотопіхотному батальоні «Київська Русь», що входить до складу 54 окремої механізованої бригади. Проходила службу з липня 2015 року, до Покрови 2016 року.

«Була медиком, сан. інструктором, водієм швидкої, ким доводилось тим і була» - так почала свою розповідь про себе Юля.


- Чому ти вирішила піти на фронт?

- Рішення таке я прийняла з самого початку війни. Мій чоловік служив в 30 тій бригаді. В серпні 2014 року він загинув в Степанівці... Після того мені було дуже тяжко, я продовжувала займатись волонтерством, але мені просто хотілось якомога більше життів врятувати. І тому в мене назріла ідея піти самій в АТО і піти саме медиком, щоб якомога більше життів врятувати. Якщо я не змогла одне врятувати, то хоча б чиєсь…

- Розкажи про своє бойове хрещення…

- Пам'ятаю яскравий момент - мій перший виїзд в якості водія. Спочатку я боялась сідати у велику машину, було страшно. Перший раз виїзд на ноль, троє 300-тих, тяжкі… Це було в мій день народження 28 серпня, Перша Пречиста. Ми накрили на стіл, хотіли пообідати, і тут прибігає наш начмед і каже: «все, дівчата, збирайтеся у нас виїзд!».

І знаєте, якось так страшно… і не тому, що виїжджаєш. Виїжджали і не один раз, і ми під обстрілами були по декілька днів, в боях брали участь, як медики, виносили поранених і вивозили, але то зовсім інше, коли від тебе залежить як ти туди доїдеш, як довезеш. Навіть словом «страшно» не опишеш. Ми, ще з двома дівчатами, виїхали на позицію «Вінниця» за пораненими, і там почав працювати міномет. Під обстрілом машину кинуло і вона просто заглохла. Я просто в шоці! Перший виїзд, обстріли, машина заглохла, не знаємо, що робити.

Але, дякуючи Богу, всіх вивезли, всіх евакуювали, машину кинули там, і потім вже пізно вночі повернулися її забирати. Це був дійсно незабутній день народження. Вперше було дуже страшно. А так, в принципі… ну були виїзди. Було дуже багато смішних моментів серед горя, серед сліз. 28-29 червня йшов тяжкий бій на Світлодарській дузі, тоді загинув Василь Сліпак і боєць нашого батальйону Кузнєц. Тоді нам було дуже тяжко.

- Як рішення батьки сприйняли? Друзі?

- Мамі було дуже важко це сприйняти, тому що я взагалі нікому не казала, що йду в армію. Сказала тільки батькам. Я приїхала і мамі показала свій військовий квиток, не знаю чому в мене було стільки радості. Я була така щаслива, що їду, буду працювати, буду щось робити! Мамі було дуже важко, вона спочатку дуже плакала.

Вона вигляду не показувала звісно, але я знаю що моя мама дуже вразлива, вона дуже переживала, і тато дуже переживав, і брат. А так друзям я нікому не розповідала. Протягом довгої частини служби майже ніхто не знав, що я знаходжусь в АТО, і в армії взагалі. Знали деякі друзі волонтери, які приїжджали випадково, бачили мене і здивовано запитували - що я там роблю. Майже до мого звільнення більша частина знайомих не знала, що я служу в ЗСУ.

- До служби ти займалась волонтерством, вірно?

- В 2014 році, як чоловік пішов служити, довелось стати волонтером і за покликом душі , і за велінням совісті. Тому що потрібно було допомогти в першу чергу найдорожчій людини. Почалось усе з подушок, матраців, спальників, їжі , форми, з самого банального. Хлопці прийшли за покликом душі і серця в армію служити, а в армії не було нічого. Навіть сам «гарант» визнав, що армію підняли волонтери, підняв народ. Потім довелося купувати броніки, каски, каліматорні приціли, біноклі, теплові зори, прилади нічного бачення. Люди дуже допомогли - за день нам вдавалось збирати колосальні суми .

Не вірилося як можна все зробити, коли вранці дзвонили і просили каліматори, біноклі, прилади нічного бачення. Я починала підраховувати скільки все коштує і руки опускались, але брала себе в руки і починала обдзвонювати друзів, знайомих, волонтерів, писала пости на фейсбуці і люди відкликалися.

Був один дзвінок - «алло, добрий день, а ви волонтер? Ми тут на роботі гроші зібрали, куди Вам підвезти?». Я була здивована, як можна отак просто віддати незнайомій людині кошти. З тих пір ми товаришуємо, разом співпрацюємо. Люди дійсно дуже допомагали. Раніше було дуже багато друзів і знайомих, а тепер взагалі це вся Україна, Штати, Польща, Франція. У всьому світі їх мільярд, і кожна людина стала своєю, рідною. Потім були курси так меду, і я відчула - це моє, я це розумію.

На складі був один випадок . Прийшла сім'я - дідусь з сином, віком 70 і 50 років, і видно, що родина небагата, охайно одягнені, принесли нам груши зі словами: «ми не можемо допомогти фінансово, але візьміть хоч ці грушки!»

- Як дивишся на волонтерство після служби?

Досвід волонтерства знадобився під час служби. Під час волонтерства ми часто їздили на фронт, і прибувши на службу в АТО мені було набагато легше адаптуватися. І що стосується втоми, і що стосується обстановки.

Коли я була волонтером, мені необхідно було все зробити швидко і якісно , не було коли навіть відпочити. Це неправильно! Потрібно відпочивати! Це наше здоров'я. Тим волонтерам, які живуть в такому темпі, я хочу порадити- зупиніться, відпочиньте, зверніться вчасно до лікаря! Це наше здоров'я і здоров'я наших дітей, і не має нічого важливішого!

- Жінка в армії - як воно взагалі?

- Дуже легко і дуже просто. В армії я зіткнулась з повагою і розумінням від чоловіків-колег. Я ніколи не вимагала до себе особливого ставлення, і знала, що я повинна відстояти і відпрацювати свій час. Проте, я домовилася з самого початку і в мене було дві мої особистих години на гарячий душ, раз в місяць мене відпускали на манікюр (це обов'язково!) та в перукарню. Одного разу приїхав хтось з перевіряючих і запитав, що на позиції робить жінка з неуставним манікюром, нігтями з червоним дизайном. На що я відповіла - що навіть на війні жінка повинна залишатися жінкою.

- Чи знає ще жінок на службі? Скільки їх взагалі в АТО?

- Знаю, дуже багато знаю, особливо в медицині. Їх дуже багато в 54й бригаді в медичній службі, це дівчата з якими мені довелось служити. Як ви знаєте, нещодавно в січні сталась трагічна подія, загинула наша санінструктор Наталка, вона прийшла на службу в кінці серпня. Ми не дуже добре знайомі, але нам разом доводилось працювати, лікувати хлопців. Це дуже тяжко мені далось пережити.

Знаю Лисюню, дай боже їй здоров'я, вона в нас дійсно справжня героїня, ми з нею працювали на етапі евакуації, Лисюня забирає хлопців з Луганського і десь на середині дорозі, ми приїзджаємо забираємо, евакуюємо їх далі від лінії розмежування.

Марійка, наша начмед, неймовірна. Та взагалі у наших дівчат така жіноча незламна сила, що будь-який чоловік може позаздрити такій стійкості, витривалості, волі до життя, волі до того що допомангати рятувати життя. Дівчата, я вами захоплююсь, я вас дуже сильно люблю, для мене вони дійсно справжні героїні, тому що я звільнилась з армії, а вони ще там.

(зустріч Юлії після демобілізації на Дарницькому вокзалі)

- Що хоче побажати українським жінкам?

- Дівчата, любіть себе, якщо ви себе не будете любити- вас ніхто не буде любити, бережіть своє здоровья, бой ого за гроші не купиш, любіть своїх батьків та близьких, тому ще ваша найбільша опора в житті, і саме головне - молодості, тому що вона швидкоплинна, і у нас такий період в країні коли неоголошена війна, і намагайтесь серед цього поганого, серед смертей знаходити щось хороше, вміти це цінувати, і любіть себе. (Сміється)

- Які плани на майбутнє?

- Огоо, Я ще так далеко не заглядала, але мені хочеться щось добре приносити в цей світ… Я ще не знаю в чому це буде виражатись, просто хочется вічної весни, краси і щоб нарешті війна закінчилась…..не знаю….про майбутнє це важко…..це дуже важко….(сльози)

(Під час інтерв'ю. Юля Кіріллова ліворуч, Діана Фурманова - праворуч)

Ми ще трошки посиділи, поділились своїми історіями, посміялись, пораділи зустрічі, пройшлись містом, яке раділо теплу і нічим не нагадувало про війну…

Але розмова наша була не дуже весела…Тому що війна, тому що там, на сході, є багато дівчат та жінок, котрі захищають цей недосконалий мир.

Підтримати їх можна за посиланням: goo.gl/Nuc4u1


Розмову вела Діана Фурманова

Фото з архіву Юлії Кіріллової

Проект "Повернись живим"


Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх