Залишайся, не йди, зачекай. Кричати хочеться ці слова, кричати до болю в горлі, кричати у небо, але відповіді не буде, немає його, немає, і ніяка сила не поверне назад, у світ живих.

Олександр Георгійович Вознюк народився 12.01.1992 року в селі Тютюнники Чуднівського району Житомирської області. Останні два роки мешкав у місті Лубни Полтавської області, а до того десять років - у місті Лохвиця.

Після школи закінцив медичне училище у Лохвиці, після чого вступив до до Глухівського національного педагогічного університету, після першого курсу якого підписав із ЗСУ контракт та відправився нести службу артилеристом до Криму, у складі 36-ї бригади берегової охорони, на основі якої пізніше було створено бригаду морської піхоти.

Олександр Георгійович знаходився у селі Перевальне, коли росія вдерлася до Криму, і разом із бригадою, під українським прапором, здійснив організований вихід на материк.

Постійно усміхнений, заряджений оптимізмом, цей хлопець мав багатогранні таланти, якими була, як тими яскраво - червоними маками на зеленій ковдрі червневої поляни, вкрита його душа. Грав на гітарі, керував гуртком художньої самодіяльності у своєму підрозділі, писав вірші, які торкалися найглибших павутинок усередині, вірші, які пронизували струмом та наповнювали теплом.

Молодший сержант, командир самохідної артилерийської установки гаубичного самохідно - артилерійського дивізіону 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Він мав отримати сержанта, але не встиг. Він мав отримати медаль Української Православної Церкви Київського Патріархату "За жертовність і любов до України", але не встиг. Він мріяв понянчитись зі своєю маленькою донечкою, але не встиг.

Загинув 2 березня в районі селища Сартана Донецької області, підірвавшись з побратимами на керованому фугасі.

Похований сьогодні, 4 березня, на Новому кладовищі Лубен, яке розташоване у напрямку села Новаки. У нього залишились батько (настоятель храму Усіх святих міста Лубни Полтавської єпархії протоіерей Георгій), мати, брат, сестра та маленька донька.

Я проклинаю війну. Проклинаю її та тих, хто приніс її на нашу землю, через що вже стільки життєвих ниточок обірвалося назавжди, через що стільки матерів, стоячи на колінах біля трун, в яких лежать їхні сини, без кінця цілують та глядять їхні обличчя та безнадійно шепочуть, шепочуть, шепочуть декілька слів.

Залишайся, не йди, зачекай.