EN|RU|UK
Блоги Дмитро Наталуха
Партнер компанії зі стратегічних комунікацій Lead/Augury, випускник Кембриджського університету
  2521  2

На літері вогню

За останній час українська громадськість декілька разів опинялася на інформаційному роздоріжжі у своїх судженнях стосовно найбільш гучних подій. Націоналізація Приватбанку, блокада поставок вугілля з ОРДЛО - відсутність чіткого розуміння процесів і суперечлива інформація не дозволяли українцям однозначно усвідомити своє ставлення до того, що відбувається навколо них. Цілком можливо, що зараз це вже стало навмисною тактикою влади для пацифікації вагаючихся верств населення і профілактики протестних настроїв в суспільстві. Та якщо це і так, то на цю тактику керівництво країни вийшло абсолютно інстинктивно, через роки своєї системної бездіяльності у інформаційному полі. Першою на думку спадає ситуація із руйнуванням ДАПу у січні 2015 року.

Донецький Аеропорт (ДАП) - оплот українського духу, спротиву й доблесті, був захоплений російськими військами. Така інформація з'явилась ще до 22 січня, коли її достовірність підтвердили декілька відомих і поважних осіб - волонтерів і журналістів. Ще раніше, в понеділок 19 січня, російський телеканал Life-News розмістив у себе на You-Tube каналі відео з начебто захопленого бойовиками Старого Терміналу ДАПу, на даху якого майорів прапор терористичної організації ДНР.

І хоча на той момент аеропорт ще фактично оборонявся українськими військовими, а численні громадські діячі і журналісти спростовували інформацію про вдалий штурм терористами ДАПу, наші співгромадяни опинились у певному інформаційному вакуумі, коли незрозуміло де правда і кому вірити. З однієї сторони, ти просто відкидаєш думки про те, що таке могло трапитись і хочеш довіритись українським блогерам, але з іншого - є відео ворожого телеканалу, на якому озброєні бойовики «льогкой джазовой походкой» ходять по приміщенню, дуже схожому на старий термінал, і розповідають, що ЗСУ втратило контроль над літовищем. Найгірше в тій ситуації було те, що з будь-яких офіційних, чи хоча б квазіофіційних джерел ніхто не заперечував зміст відео.

Описана ситуація, нажаль, далеко не поодинока. Просто вона, напевне, була найбільш значимою, враховуючи той факт, що йшлося про місце, яке вже стало легендарним для українців. Та така інформаційна невизначеність вкотре оголила гірку правду - на інформаційному фронті у нас навіть не "режим тиші", а повномасштабний відступ. І цей відступ триває й донині.

Наші?

Україно-Російській конфлікт визрів з політичної площини, у площину військову в березні 2014 року, коли було окуповано Крим. Ті, хто вважає, що до березня 2014-го року ніякого конфлікту не було, глибоко помиляються. Російська Федерація систематично вела політичну диверсійну діяльність на території України з метою ефективного контролю як її ресурсів, так і частин території. Інша справа, що наша політична верхівка здебільшого воліла не помічати такої діяльності і ба-більше - навіть сприяла їй, отримуючи за це посади, винагороди, гроші. Але при будь-якій політичній еліті, ані підпорядковану їй територію, ані ресурси на ній неможливо контролювати, якщо не забезпечити лояльність до себе місцевого населення. І найбільший гріх переважної кількості українських політиків 1991-2014 років якраз у тому, що російська пенетрація в український політикум, бізнес і культуру подавалася як братська, добросусідська і сама-собою зрозуміла.

На побутовому рівні розмежування між «українським» і «російським» було настільки формальним, що застосування слова "наші" у відношенні до росіян вважалося абсолютно нормальним. Музика, кінематограф, спортивні команди поділялись на "наші" і "іноземні". Автопром був виключно "наш", при тому, що він трохи менше, ніж повністю складався з машин російського виробництва. Продовжувати можна довго, але суть дуже проста - Україна, в голові у більшості самих українців, сприймалась тоді не як держава-партнер, а як держава-брат. Що це значить я не розумію й досі. Виправте мене, якщо я помиляюсь, але такого феномену, окрім як у нас, і, можливо, ще в Білорусії, немає більше ніде в світі. І така стереотипність була наслідком відсутності у незалежній Україні будь-якої інформаційної політики, спрямованої на виокремлення України, як самостійної, соборної незалежної держави. Держави - рівноправного партнера інших країн, а не держави-брата чи держави-кума.

Російську Федерацію це абсолютно влаштовувало і вона плекала таке сприйняття в українському соціумі через проросійських політиків, свою масову культуру і нашу, начебто, спільну історію. Уособленням результативності цієї російської стратегії я особисто вважаю Вадима Новинського. В кінці травня 2012 року Віктор Янукович дарує пану Новинському громадянство України, а вже в вересні наступного року колишній російський олігарх стає українським депутатом, обраним за мажоритарним округом.

І все було гаразд, і цілком можливо, що у 2016 вже не 1, а 1/3 членів новообраного парламенту були б росіянами з подарованим українським громадянством, але в 2014 сталося добре відоме невиправне. Таким чином, лише в лютому 2014 року Україна, нарешті, увійшла у повноцінну політичну конфронтацію з Російською Федерацією. Чому 2014, а не 2004? Тому що у 2004 не було проросійського президента, який щойно отримав від Росії мільярди, згорнув європейський вектор на користь російському, був повалений українським народом і врешті втік в Росію, звідки ще й давав прес-конференції. Як і не було проросійської партії, яка, фактично, опинилась поза законом, а певні її члени також або подались у біга, або затаїлись. Як і не було "ленінопаду", декомунізації і інших деталей. Тому, у 2014 році нове проєвропейське, як тоді здавалось, керівництво країни опинилось у небаченій досі політичній кризі, в якій Росія, не визнаючи новообраний парламент і президента, виступала головним противником.

Другий Програє Першим

Головна різниця кризи політичної і кризи військової у тому, що у політичній площині важливо хто швидше зорієнтується, а у військовій - хто довше протримається. Беззаперечно, важливість "бліцкригу" ніхто не відміняв, але майже всі війни - війни ресурсів: людських, фінансових, економічних, і є протистоянням на виснаження. Тож, коли недолугий менеджмент у політичній кризі приводить у глухий кут, акцент зміщується саме з "хто почне діяти швидше" на "хто протримається довше". І саме тут інформаційна політика і комунікаційна стратегія у руках влади стають такою самою зброєю, як і та, що вбиває на фронті.

В Україні цей переломний момент настав після введення Заходом перших санкцій проти Росії. Після втраченої влітку 2014 року можливості вирішити силовим методом кризу на сході, Президент України змінив методи з наступальних на оборонні. Я не стану аналізувати чи правильні були прийняті рішення, але скажу наступне - в тих гібридних умовах, в яких ця війна ведеться, повноцінна оборона просто немислима без заходів комунікаційно-інформаційного характеру як серед власного населення, так і серед населення країн заходу і окупованих територій. Уявіть, що війна - це лицарський дуель, в якому один учасник - дебелий, нахабний, досвідчений, у надзвичайно міцному панцері, але із слабким здоров'ям і інтелектом, а інший - середнього зросту, в звичайних обладунках, з невеликим досвідом але із надзвичайним здоров'ям, витривалістю і кмітливістю. Б'ються вони на відстані, а про перебіг битви їх прихильникам доповідають зброєносці. В залежності від почутого, прихильники гучно кричать ім'я першого або другого з учасників. І ось дуель триває, і зброєносець велетня постійно волає про перемогу, про те, що опонента поранено, про те, що йому розтрощило обладунки, що кінь спотикнувся чи зламався спис. І народ неспинно волає ім'я першого дебелого воїна. А зброєносець меншого, але більш кмітливого воїна, зберігає режим тиші, постійно відмовчується, просить нічому не вірити, доки його лицар не повернеться і все сам не розповість. І навіть якщо другий воїн, впавши з коня, втративши обладунки і зламавши спис, все-таки переможе велетня за рахунок своєї кмітливості і витривалості, є великий шанс, що повернувшись він виявить, що усі його прихильники вже вважають його загиблим. Та ще й змирились з перемогою нахаби і погодились віддати йому маєток програвшого, який, як виявляється, все ж таки переміг.

Гра Нервів

Минуло вже три роки, як на посаду інформаційного зброєносця головнокомандувач України призначив пана Стеця. Він очолює Міністерство інформаційної політики України, яке створили спеціально під нього, і яке мало, в тому числі, заповнювати інформаційний вакуум і вести активні комунікаційні дії в період перемир'я, яке, на словах, досі триває між Україною і терористами.

Сторони перейшли в режим вичікування, але право на ескалацію чи деескалацію конфлікту зберегла за собою Москва. Ситуацію погіршує і те, що захід не був і досі не є монолітним у розумінні подальших планів Путіна - чи задовільниться він наявністю нового замороженого конфлікту, який надасть йому можливість й надалі безперешкодно впливати на внутрішньополітичні процеси в України? Або ж світу слід готуватись до того, що одного ранку східний кордон України буде ще більше посунутий вглиб, із новими жертвами і окупованими містами? Чи робить Українська влада достатньо, щоб донести західним партнерам те, що найімовірніший варіант - другий, і будь-які формати - нормандський чи женевський, будуть безсилі? Чи пояснюють українські дипломати своїм іноземним колегам те, що перемир'я за таких обставин - те саме, що наклеїти пластир на відкритий перелом? Чи доносять українські канали комунікації факти, чому саме немає сенсу миритись і довіряти слову країни, яка цинічно заводить своїх військових і техніку на територію незалежної держави, обстрілює мирних громадян для кривавої картинки, а потім з посмішкою бреше, що не має до цього відношення?

Допоки "заходу" (і інколи, складається враження - й керівництву України) це неясно, між сторонами йде гра нервів. Країни Європи і США вирішили чекати, доки санкції остаточно дотиснуть на Москву, а президент Порошенко проведе обіцяні реформи. Цікаво, при цьому, чи досі західні партнери вірять у те, що у такому випадку Путін усвідомить приреченість свого плану і змінить курс. Чи досі вони вважають, що чим довше триватиме ця "нічия" тим сильніше тиснутимуть обставини на російського президента?

Останній, в свою чергу, здається, зробив ставку на короткостроковість світових санкцій. Його завдання - вичекати поки економікам європейських країн стане справді боляче від власних дій і ця біль відобразиться на електоральних настроях, заразити євроскептицизмом ЄС і паралельно розхитувати політичний човен в Україні шляхом маніпуляцій із суспільними настроями. А для того, щоб його власна підтримка не почала падати від зростання цін і дефіциту, час від часу він порушує "режим перемир'я" задля короткострокових військових перемог. Згаданий раніше ДАП - один з таких яскравих прикладів. І вже байдуже, що там лишились одні тільки руїни - російська пропаганда анонсувала це як героїчну перемогу і миттєво переключилась на обстріл автобусу в Донецьку, щоб з приводу ДАПу і кількості полеглих там за 242 дні осади росіян і чеченців ніхто не ставив дурних питань.

"Анти Тиха Операція"

Відповідно, для Путіна довготривалість такого перемир'я теж грає на руку, адже він розраховує, що в решті решт захід зніме тиск через відсутність єдиної позиції і через видатки, яких зазнають ЄС і США оплачуючи накладені ними самими санкції, а влада в Україні провалить всі можливі реформи, чим викличе народний гнів. І щоб прискорити цей процес, Кремлем була задіяна небачена до цього дискредитаційно-пропагандистська кампанія з метою розмити суспільну думку щодо АТО на заході, і посіяти паніку в Україні. Кампанія ця доволі ретельно розроблена і достатньо вміло виконується, прицільно доносячи сумніваючийся міжнародній аудиторії кремлівську пропаганду, загорнуту у європейську форму комунікації - через соціальні мережі, англомовні сайти і телеканали, а також через проросійські іноземні ЗМІ (для прикладу - британська The Independent, яка перебуває у власності російської родини олігархів Лєбєдєвих).

У Твіттері, наприклад, будь-яке суттєве проукраїнське повідомлення миттєво атакується ордами прокремлівських ботів, які намагаються довести все до абсурду. Їх повідомлення сирі, їх фрази шаблонні, від штамів аж коробить, але вони добре організовані і їх безліч. У Кремля беззаперечно є гроші і люди для таких кампаній, але немає мізків, що дуже схоже на стару радянську тактику - без витонченого і креативного змісту, але із масивним, дисциплінованим і добре організованим підходом.

Та повертаючись до нашого інформаційного Санчо Панси - що мав протиставити уряд такій кампанії, що було і є в силах зробити Міністерство інформаційної політики України, щоб заблокувати цей безкінечний потік брехні всередині країни і закордоном? Значна кількість іноземних лідерів вже висловлювала свою позицію з приводу ситуації на сході України. НАТО видало низку дуже корисних релізів про стан речей в українсько-російському конфлікті. В самій же Україні державні органи і посадові особи наче соромляться робити гучні, але правдиві заяви, або відповідати на російський "тролінг" контртролінгом, як, наприклад, це блискуче зробило посольство Великобританії в Україні у 2014 році. Та, окрім креативності, у такій справі необхідна системність й масовість, і це саме ті три фактори, у яких звичайні незадіяні у збройному протистоянні українці, здатні проявити себе якнайкраще, підтримуючи державу на фронті інформаційної боротьби з лавиною російської брехні і дезінформації.

Міністерство інформаційної політики України має нарешті стати Генеральним Штабом з інформаційної протидії і комунікаційної стратегії. Його мета - створити інформаційний заслін і не дозволити населенню як власної країни, так і західних держав надалі споживати кремлівську пропаганду і таким чином полегшувати Путіну гру нервів. Головний ресурс, який є у цього міністерства - це його статус державного органу, з усіма витікаючими наслідками - доступом до ЗМІ, офіційною позицією, на яку можна спиратись, оперативним доступом до інформації. Додатковий ресурс, з яким треба домовитись, але яким не можна нехтувати - громадяни України, які вже й так самоорганізувались у певні контрпропагандистські групи і ведуть активну діяльність. Пану Стецю не потрібно ламати голову над більш витонченою стратегією комунікації, аніж у Москви. Україні, на відміну від Росії, не потрібно фабрикувати і за великі кошти підтримувати "альтернативну правду", з якої абсолютно очевидно ростуть ноги Кремля. Нашій державі не треба вдаватись до такої самої махрової пропаганди, нам достатньо зробити найочевидніше - посилатись на беззаперечні факти і комунікувати їх у найдоступніші способи. Сила фактів має стати основною зброєю, регулярність їх оголошення - основною звичкою Міністерства інформаційної політики України.

Уряд має на системній основі, щонайменше двічі на тиждень, давати прес-брифінги з візуальними даними, аудіовізуальними матеріалами, фактами. Практика прес-центра АТО - це чудово, але форма у якій вони це роблять - її можна і треба вдосконалювати. МінІнформації має, нарешті, якнайшвидше створити і наповнити англомовним контентом веб-сайт, на який зможуть посилатись іноземні ЗМІ і де вони цілодобово зможуть знайти необхідну їм офіційну позицію уряду з будь-якого питання, яке стосується україно-російської війни. Соціальні медіа мусять стати критичним по важливості каналом комунікації держави, який не можна лишати на панування кремлівським ботам.

Під час Майдану українське суспільство продемонструвало себе як неймовірно креативне і завзяте. Народними дотепами, плакатами, слоганами захоплювався весь світ. Мистецький Барбакан, Мистецька Сотня, Ініціатива Крапля в Морі і ще безліч інших - це всі ті патріоти, які зробили народне мистецтво Майдану упізнаваним і безсмертним. І саме такі люди зможуть підняти інформаційну війну з Росією на новий рівень. Багато говорилося про "фактор Майдану" і про те, що його треба активно використовувати у будь-якій сфері суспільних відносин. Чому б пану Міністру не впустити "фактор Майдану" до себе в міністерство і дати цим людям можливість впливати на комунікаційну стратегію держави? Можливо, пане Стецю, ви випустите з пляшки джина, але джини відомі своїм вмінням творити дива. Організуйте вже цих людей, забезпечте їх координацію і дайте їм свободу творити. Така стратегія нічого не коштує, вона є безвитратною, але високоприбутковою. Нам конче треба нарешті змусити світ почути наш голос і повірити у нашу перемогу, це - єдиний спосіб змусити захід ще завзятіше допомагати нам, а росіян - сумніватись у собі.

Цунамі кремлівської брехні має розбитись о стіну фактів. Стіну тієї вежі правди, яку ми всі в змозі звести у найкоротший час. Вежі настільки масивної, що її побачить весь світ, а з самого верху будуть гучно кричати наше ім'я.


Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх