EN|RU|UK
Блоги Ян Осока
  1254  6

Стукіт власного серця

За минулу добу загинуло - півхвилини. Савченко - півдня. Безвіз - інші півдня.

Цьому чоловікові, як і всім солдатам України, над якими встановлено хрести, приділяється у рази менше уваги, незважаючи на те, що вони робили головну справу у цій країні - надавали іншим можливість спокійно писати про безвіз або Савченко з теплих квартир, а не холодних підвалів.

Віктор Миколайович Клименко народився 15.02.1978 року у селі Варварівка Вовчанського району Харківської області. Останнім часом мешкав у Харкові.

Після закінчення сільської школи вступив до вищого професійного училища у Старому Салтові, де отримав фах водія. Після цього хлопця призвали на строкову службу, з якої він повернувся наприкінці 1997 року.

Працював спочатку у прикордонній службі, потім водієм у рідному селі, де мав власне господарство, яке тримав у повному порядку, не цураючись важкої роботи. Зустрів дівчину, з якою почав жити цивільним шлюбом. Разом з нею та дітьми Віктор Миколайович згодом виїхав до Харкова, де теж працював водієм.

Кажуть, скромність прикрашає людину. У такому випадку, Віктор був претендентом на призові місця за цією рисою характера, адже можна прожити все життя та не зустріти такої скромної, спокійної та виваженої людини, як він.

11.05.2015 року чоловіка призвали за мобілізацією, і після навчального полігону він був відправлений на несення бойової служби у складі прикордонних військ до Станиці Луганської.

Демобілізувавшись у червні цього року, Віктор Миколайович довго не думав, та у липні підписав із ЗСУ контракт на півроку.

Старший солдат, старший водій - гранатометник 3-ї мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

Усе його життя було пов'язане з автівками, це була його стихія, яку він любив та якою захоплювався. Це було не просто хобі, це був вогонь пристрастної жаги до пізнання чогось нового у цій сфері, це була любов чоловіка до чотириколісної подруги, яка не заважала його головному коханню у житті - до дружини та своїх дітей.

Загинув 10 грудня у проміжок між 17.00 та 18.00 у бою біля міста Красногорівка Мар'їнського району Донецької області внаслідок прямого влучання 120-мм міни в яму, де знаходився наш мінометний розрахунок.

Поховали воїна 14 грудня на цвинтарі села Варварівка. У нього залишились батько (мати померла у 2010 році), два брати, цивільна дружина та четверо дітей віком від 2 до 14 років.

Я знайшов у собі сили та час схилити перед ним голову. Я хочу та буду це робити перед кожним полеглим воїном.

Якщо не віддавати останню шану своїм Героям, то можна прикласти руку до грудей зліва та почути там тишу.




Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх