EN|RU|UK
Блоги Сергей Коваленко
военный журналист
  19556  13

О "беркутах", которые НЕ ПРЕДАЛИ...

"Біда з нашими хлопцями сталася якраз на Вознесіння, коли Ворота відкриті в рай..."
Публикую это фото и текст (многобуквенный) специально для долбодятлов, которые до сих пор не поняли, что в окопах/блиндажах - вполне могло начинаться что-то вроде "постМайдановского общественного примирения"...
Это шесть ивано-франковских "беркутов" - фото сделано в Славянске, на Карачуне, минут за десять до вылета вертолета... Вскоре некий сидевший в засаде типо "шахтер-тракторист" нажмет на спуск "Иглы" или "Стрелы", и шесть реально хороших парней (они одеты в модные тогда "горки") сгорят в обломках вертолета Ми-8 вместе с еще шестью военнослужащими Нацгвардии, среди которых - ставший уже легендарным генерал Кульчицкий...
А неделей позже погиб еще один из их роты. Четверо из семи - похоронены на Мемориальном кладбище в центре Ивано-Франковска, рядом с могилой парня из "Небесной сотни" Романа Гурика...
Смерть - не только разлучает, но и объединяет, как ни странно...
И замечу - меня совершенно не смущает ни эмблема "Беркута" на этом сайте, ни тот факт, что их коллеги одевали на похороны свою СТАРУЮ форму (и никого в Ивано-Франковске это не беспокоило - хотя совсем недавно эти же граждане устраивали им "коридор позора"...).
На этом фото - они еще живы, и "в обнимку" с резервистами НГУ (из того самого батальона, который теперь называют просто "кульчицкие") и бойцами ВСУ...

Старший лейтенант міліції Безпалько Петро Васильович, заступник командира взводу Спеціальної роти міліції УМВС України в Івано-Франківській області.
Нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).

http://memorybook.org.ua/2/bezpalko.htm

Жахлива примха долі: трагедія, що забрала життя шістьох працівників міліції Прикарпаття, сталась у Міжнародний день миротворців ООН, коли весь світ вшановував і вітав людей, які оберігали мир у різних куточках планети. Одним із загиблих був український миротворець старший лейтенант міліції Петро Безпалько...
Петро добре вчився у школі, змалку прагнув захищати справедливість. Посів перше місце в змаганнях з бальних танців, виборовши як приз путівку до Міжнародного дитячого центру «Артек». З 25 листопада 1998-го по 7 квітня 2000 р. проходив строкову військову службу у Збройних Силах на посадах стрільця та командира відділення. Після звільнення в запас протягом 5 місяців працював у одному з охоронних підприємств.
Обравши кар'єру правоохоронця, з 26 червня 2001 р. проходив службу в органах внутрішніх справ: успішно пройшов навчання у Чернівецькому училищі професійної підготовки працівників міліції УМВС України в Чернівецькій області, а згодом - жорсткий відбір, з грудня 2001 р. обіймав посаду міліціонера окремої роти міліції швидкого реагування "Беркут" УМВС в Івано-Франківській області.
З квітня 2004-го по травень 2005 р. обіймав посаду патрульного Спеціального миротворчого підрозділу МВС України міжнародних поліцейських сил Місії ООН у справах Автономного Краю Косово (UNMIK), під час виконання службових обов'язків дістав тяжку травму, протягом тривалого часу лікувався, але зрештою повернувся до лав рідного спецпідрозділу. Нагороджений медаллю ООН "На службі миру".
2011 р. закінчив Національну академію внутрішніх справ, з грудня 2010 р. обіймав посаду інспектора групи бойової та спеціальної підготовки, з травня 2012-го - заступника командира взводу роти міліції особливого призначення "Беркут" УМВС в Івано-Франківській області (з березня 2014 р. - спеціальна рота міліції УМВС України в Івано-Франківській області).
Неодноразово брав участь в забезпеченні охорони громадського порядку та громадської безпеки в м. Івано-Франківську, населених пунктах області та в операціях із затримання озброєних злочинців. Мав високий авторитетом серед особового складу підрозділу. Товариші по службі відзначали притаманну Петру незламність духу, прагнення завжди бути "на передньому краї". Петро зворушливо піклувався про усіх трьох своїх дітей, часто проводив вільний час з родиною на природі, захоплювався риболовлею та полюванням.
Під час подій Революції Гідності, взимку 2013 - 2014 рр. виконував завдання з охорони громадського порядку на вулицях столиці. Протягом понад місяця брав участь у антитерористичній операції на сході України.
Ганна Миколаївна Безпалько, мати Петра: «Робота для нього завжди була на першому місці, він був людиною обов'язку. Ніхто ніколи не сказав про мого сина поганого слова. Тепер я молюся, щоб скінчилося це горе в Україні, щоб не було більше сиріт...».
Наталія Безпалько, дружина Петра: «Він був сильним, впевненим, здатним вирішити усі проблеми чоловіком та прекрасним татом. Важко навчитися жити одній. Хочеться вірити, що вони всі загинули не марно, що у країні будуть зміни».
23 грудня 2014 р. на будівлі загальноосвітньої школи І - ІІІ ступенів №28 м. Івано-Франківська урочисто відкрито та освячено меморіальну дошку, встановлену відповідно до затвердженої міською радою програми «Івано-Франківськ - місто героїв».

Старший лейтенант міліції Семанюк Василь Васильович, інспектор - черговий чергової частини Спеціальної роти міліції УМВС України в Івано-Франківській області.
Нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).

http://memorybook.org.ua/21/semanuyk.htm

У скромній та працьовитій селянській родині Василь Васильович був середущим із трьох дітей, ріс люблячим та турботливим сином. Змалку виявив себе як творча людина, добре вчився в школі, яку закінчив 1996 р., у Вищому художньому професійному училищі №3 м. Івано-Франківська здобув спеціальність столяра з виробництва художніх меблів (цей фах залишився його захопленням - чимало меблів у нього вдома він зробив власноруч). Потому його було призвано на строкову військову службу до лав Збройних Сил України, яку він з 16 грудня 1997-го до 11 червня 1999 р. проходив у частині морської піхоти ВМС, дислокованій у кримському місті Феодосії. Брав участь у спільних навчаннях з морськими піхотинцями США, стрибав із парашутом, досконало оволодів зброєю, прийомами рукопашного бою, навичками виживання в екстремальних умовах.
Після звільнення в запас Василь обрав кар'єру правоохоронця і з жовтня 2000 р. проходив службу в органах внутрішніх справ: успішно пройшов курс початкової підготовки у Чернівецькому училищі професійної підготовки працівників міліції УМВС України в Чернівецькій області, а згодом - жорсткий відбір, з березня 2001 р. обіймав посади міліціонера і міліціонера-водія окремої роти міліції швидкого реагування «Беркут» УМВС України в Івано-Франківській області. 2010 р. заочно закінчив приватний вищий навчальний заклад «Галицька академія», здобувши диплом інженера-програміста, був призначений на посаду інспектора - чергового чергової частини роти міліції особливого призначення "Беркут" при УМВС України в Івано-Франківській області (з березня 2014 р. - спеціальна рота міліції УМВС України в Івано-Франківській області).
Рідні говорять, що Василь своєю добротою та щирістю притягував людей, немов магнітом. Дисциплінований, працелюбний, виважений, ввічливий, надійний товариш - таким він запам'ятався в колективі підрозділу, службі в якому Василь Семанюк віддав понад 13 років.
Протягом понад місяця брав участь у антитерористичній операції на сході України.
Оксана Дмитрівна Семанюк, мати Василя: «Ми дуже гордилися сином, тішилися, коли він підвищення отримував. Василь розпочав службу в «Беркуті» у званні старшого сержанта, потім став офіцером. 2001 року одружився, вони із дружиною Анею жили в її батьків, виховували донечку Настю, мріяли про власну квартиру. Ми втратили найдорожче - нехай Бог боронить від цього кожну родину. Василь міг відмовитися від того відрядження, але поїхав, приховуючи це від нас із батьком - непокоївся про нас, бо я хворію, а батько, Василь Прокопович, п'ять років тому переніс інсульт. До речі, пригадую, на його лікування тоді Василеві колеги склалися грошима, а син - доглядав тата, ходив коло нього, як біля малої дитини: масаж робив, нігті обстригав. Як приїздив з Івано-Франківська, то все мені допомагав робити коло хати. Ані хвилини не сидів без діла, в нього в руках усе горіло…».
Анна Мирославівна Семанюк, дружина Василя: «Ми дуже добре жили з Василем, тягнулися один до одного. Я з розумінням ставилася до особливостей його роботи, яку він справді дуже любив. Ще на початку нашого спільного життя командир підрозділу Анатолій Петрович Бас запросив мене на бесіду - розповів, що робота в «Беркуті» специфічна, складна й небезпечна, порадив мені всіляко підтримувати чоловіка, не сваритися, коли його нема вдома. Тож хоча спочатку було тяжко залишатися вдома самій на Новий рік, на інші свята, та я знала, на що йшла, коли виходила заміж за міліціонера. А Вася ніколи не приносив додому службових проблем - на цю тему в нас було накладене табу…
За рік після одруження в нас народився синочок, але за місяць і десять днів він помер від уродженої вади. Ми це лихо пережили разом, згодом у нас народилася Настя - і здолати біль від втрати первістка було легше, ніж тепер, коли ми з дитиною переживаємо втрату чоловіка й батька. Думала, що вже свій хрест відносила…
Вася дуже дбав про нас з донечкою. Ми не мали можливості кудись поїхати на відпочинок, у відпустку чи на вихідні найчастіше їздили в село, допомагали батькам. Гадали, що наше життя буде довгим і щасливим…
Востаннє ми всією родиною поїхали в Нижню Велесницю на Великдень 2014 р. - погостювали в батьків, обійшли родичів. Наступного дня Василь чергував. Я пішла з дитиною гуляти в місто, аж раптом зателефонував чоловік і попросив терміново скласти його речі, бо він має вирушати у відрядження на Харківщину, в Ізюм. Я йшла додому ніби в тумані, не пам'ятала, як складала сумку - адже з телевізійних новин знала, яке страхіття твориться на сході, у районі АТО.
Потім мені докоряли, мовляв, чому відпустила чоловіка, чому не зупинила? Він би все одно мене не послухав - але з яким би настроєм він поїхав? Тож прагнула якнайтепліше його проводити, аби він відчував, що на нього вдома будуть чекати. Ми молилися за нього весь час… 25 травня Вася подзвонив, поцікавився підсумками президентських виборів. Коли я сказала, що президента обрано вже у першому турі - він зрадів, мовляв, може швидше закінчиться війна. Пізніше в одній із розмов повідомив: 4 червня має повернутися додому.
Почути його голос - цього я потребувала кожного дня. Йшла на роботу - телефонувала, ввечері перед сном ми зв'язувалися знову. Якщо Василь не відповідав, то в мене одразу починалася паніка, починала дзвонити його колегам. Вранці 29 травня зателефонувала, почула від нього: "Аню, зараз не можу говорити, ми переїжджаємо, поговоримо пізніше". Подумала: ввечері знову зателефоную, та в обід подзвонив його брат, сказав, що номер Василя недоступний, його хлопців - теж…
Я закінчила Івано-Франківське медичне училище, працюю акушеркою в жіночій консультації. Робота допомагає переносити горе, якби сиділа вдома, то, мабуть, було б набагато важче. А на роботі - хтось розповість якусь історію, хтось поділиться своїм успіхом. Увесь день іде прийом, за справами забуваюся. А вдома донечка чекає, щоб разом зробити домашнє завдання.
У школі знають, що тато Настусі - герой, дуже її підтримують. Але діти є різні. Один хлопчик якось сказав донечці: в тебе нема тата, тепер тебе ніхто не захистить. Вчителька про це дізналася, зробила на занятті зауваження, мовляв, навіщо таке говорити - проте Настю це так розжалобило, що вона проплакала весь урок і перерву, ніяк не могла заспокоїтися...
Усе життя буду пам'ятати, як ми відзначали доньчині десять років. Коли у сімейному колі вирішували, як будемо святкувати, ми із мамою пропонували зробити це вдома - мовляв, самі приготуємо смаколиків, запросимо рідню, друзів, доньчиних подружок. Але Вася, хоча він такий домашній був, цього разу наполіг: «Відсвяткуймо день народження Настюхи в ресторані». Тож ми замовили ресторан, святковий торт, купили дитині красиве платтячко. Це було таке свято! Вася з донечкою танцював, пригортав до себе, жартував…
Ми потім згадували про це після його загибелі: напевно, він тому й влаштував для своєї принцеси-донечки саме такий день народження, бо ніби передчував, що не зможе погуляти на її весіллі…
Свого часу нам довелося відмовитися від святкування 30-річного ювілею Василя: саме за тиждень до того його батько потрапив у лікарню з інсультом. Тож 2014-го планували відзначати тридцятип'ятиріччя, я вже придумала, що йому подарую, але не судилося...
11 листопада, на день народження Васі, ми запросили на його могилу священика, колег із його підрозділу. Настуся під час панахиди стояла біля хлопців - слухала їхні розповіді, до кожного хотіла притулитися. Потім, коли один із товаришів Василя, Володя Бариляк, прийшов до нас додому, Настя сіла йому на коліна, показувала свої малюнки - ніби хотіла відчути бодай часточку батьківського тепла, ніби хотіла Васі похвалитися, як вона гарно малює…».
16 лютого 2015 р. на будівлі Вищого художнього професійного училища №3 міста Івано-Франківська було урочисто відкрито й освячено меморіальну дошку на честь випускника цього навчального закладу старшого лейтенанта міліції Василя Семанюка. Ще одна меморіальна дошка, відкрита 21 травня в селі Виноград Коломийського району, завжди нагадуватиме про патріота-земляка учням місцевої загальноосвітньої школи.

Старший прапорщик міліції Шарабуряк Володимир Богданович, командир відділення Спеціальної роти міліції УМВС України в Івано-Франківській області.
Нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).

http://memorybook.org.ua/28/sharaburyak.htm

1994 р. закінчив Івано-Франківське СПТУ №15 (за спеціальністю "Водій-автослюсар"). З 1 грудня 1994 р. по 18 червня 1996 р. проходив строкову військову службу у лавах Збройних Сил України. З лютого 1998 р. проходив службу в органах внутрішніх справ на посаді міліціонера батальйону патрульно-постової служби міліції Івано-Франківського міського управління УМВС України в Івано-Франківській області, у листопаді того ж року обійняв посаду міліціонера окремої роти міліції швидкого реагування "Беркут" УМВС України в Івано-Франківській області, з квітня 2008-го - командир відділення окремої роти міліції особливого призначення "Беркут" УМВС України в Івано-Франківській області, з вересня 2009 р. - інспектор патрульної служби роти патрульної служби Івано-Франківського міського відділу УМВС України в Івано-Франківській області, з квітня 2010 р. - міліціонер і командир відділення роти міліції особливого призначення "Беркут" УМВС України в Івано-Франківській області (з березня 2014 р. - спеціальна рота міліції УМВС України в Івано-Франківській області). Протягом понад місяця брав участь у антитерористичній операції на сході України.
За словами колишнього керівника івано-франківського "Беркуту" Олександра Нідзельського, під час скандально відомого масового сходження на вершину Говерла за участю Президента України Віктора Ющенка у липні 2005 р. саме Володимир Шарабуряк став однією з жертв різкого погіршення погодних умов: "Працювати було дуже важко, він проводив президента до вертольота. В нього була радіостанція, й туди поцілила блискавка. В той момент йому практично відняло ліву руку, та, незважаючи на це, він до кінця виконав свій обов'язок. Після того йому стало погано, та він зумів спуститися донизу. Ця витримка, мужність, самовладання вражають... Володю ми все одружити хотіли. Ми часто жартували, щоб уже на весіллі погуляли. Але він був своєрідною людиною...".
Ольга Шарабуряк, мати Володимира: «Ми сьогодні зібрались тут на цьому подвір'ї, як 24 роки тому я стояла тут із своїм сином, який закінчив 9 класів, і навіть в страшному сні я не могла собі уявити, що прийду сюди сьогодні на таку страшну подію. Я дякую всім, що ви сьогодні прийшли вшанувати мого сина, але найбільше я дякую вам хлопці, побратими сина. Це не просто хлопці, це герої. Вони вже три рази були там, в тому пеклі. Це вони привезли тіло, кісточки мого сина, щоб я могла прийти поклонитися на його могилу. Це вони три дні стояли під вогнем і не давали підступитися тим нелюдам до тіл своїх побратимів. А сьогодні я дякую вам, діти. Знайте, в мене було два сини, а тепер ви всі мої сини. Я хочу вам, діти, сказати, йдіть гордо з піднятою головою в життя і пам'ятайте, що ми українці і ніяка нечисть нас не здолає. Перемога буде за нами...»
У жовтні 2014 р. на честь Володимира Шарабуряка було урочисто відкрито меморіальну дошку в селі Лиса Підгаєцького району Тернопольщини, звідки походять його батьки. 27 лютого 2015 р. на фасаді загальноосвітньої школи №19 урочисто відкрито меморіальну дошку, встановлену відповідно до затвердженої міською радою програми «Івано-Франківськ - місто героїв».

Прапорщик міліції Лисенчук Володимир Васильович, міліціонер Спеціальної роти міліції УМВС України в Івано-Франківській області.
Нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).

http://memorybook.org.ua/15/lysenchuk.htm

У квітні 2002 р. Володимир з відзнакою закінчив Коломийське вище професійне училище №17 (за спеціальністю "Слюсар-ремонтник, електрозварювальник ручного зварювання"). З листопада 2002-го до квітня 2004 р. проходив строкову військову службу на посадах курсанта, інструктора, командира відділення Кінологічного навчального центру (в/ч 2418, м. Великі Мости) Державної прикордонної служби України. З листопада 2005 р. проходив службу в органах внутрішніх справ на посадах міліціонера та інспектора патрульної служби - кiнолога Коломийського міського вiддiлу УМВС України в Івано-Франківській області, з листопада 2008 рр. обіймав посади міліціонера-снайпера та міліціонера роти міліції особливого призначення "Беркут" УМВС України в Івано-Франківській області (з березня 2014 р. - спеціальна рота міліції УМВС України в Івано-Франківській області).
Неодноразово брав участь в забезпеченні охорони громадського порядку та громадської безпеки в м. Івано-Франківську, населених пунктах області та в операціях із затримання озброєних злочинців. Протягом понад місяця брав участь у антитерористичній операції на сході України.
Марія Володимівна Лисенчук, мати Володимира: "Це був Великдень, Поливаний понеділок. Володя гостював на свято з дружиною й дітьми. Після обіду до нас приїхали хлопці з його спецпідрозділу - Віктор Яков'як і Петро Остап'юк. Посиділи за столом, потім - на вулиці. Я чула, як вони відмовляли Володю їхати на Схід. Мовляв, ти ж після операції ледве став на ноги. Сина минулої осені невдало прооперували на апендицит, тож була повторна операція. У медиків не було твердої гарантії, що виживе. Хлопці з «Беркута» навіть здавали для нього кров. «Ні, я не можу не поїхати, - гарячково казав мені. - Хлопці їдуть, поїду і я. Ми будемо разом». У нього робота, друзі були понад усе...
Під час навчання на курсах початкової підготовки в Івано-Франківську син познайомився зі Світланою, студенткою Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Зустрічалися два роки та й побралися, жили в Світланиних батьків. То така чудова пара була, усі їм заздрили, куди б не пішли… Шість років тому в них народилася донечка Діанка. Коли торік невістка завагітніла Віталиком, то запанікувала: мовляв, буде шестеро в двокімнатній квартирі. Це не проблема - заспокоювали ми. Сваха пообіцяла, що поїде на заробітки з весни до осені, заробить їм на машину, а вони вже візьмуть житло в кредит. Та не судилося… Володя не дожив до свого 30-річчя менше двох тижнів.
Біда з нашими хлопцями сталася якраз на Вознесіння, коли Ворота відкриті в рай. Вони полягли за Україну в останній день сороковин смерті Ісуса Христа. Уже згодом дізналася, що Володя напередодні телефонував усім друзям - не міг наговоритися. Я подзвонила о пів на одинадцяту дня, але він не відповів. Потім сам обізвався. Каже мені: «Мамо, сьогодні був такий обстріл, що дивом вдалося врятуватися від осколків». Ще зателефонував Діанці, бо зафіксовано пропущений дзвінок. Вона була з мамою в церкві якраз на храмове свято. А за чотири хвилини його годинник зупинився…
Світлана хотіла, щоб Володю поховали в Івано-Франківську, на Алеї Героїв. Але я наполягла на своєму й останній спочинок син знайшов тут. Ми щодня на цвинтарі, багато людей приходять на могилу, моляться, свічки постійно горять. Через тиждень після похорону, на світанку, до нашої хати зайшли синові побратими. Вони щойно прибули із Донеччини. Влаштували салют на могилі...".
Світлана Лисенчук, дружина Володимира: "Ми щойно повернулися з донечкою з Угорщини, куди нас разом з іншими дружинами й дітьми загиблих міліціонерів і «майданівців» запросили на відпочинок. Угорці оточили нас такою турботою й теплотою, що аж сльози наверталися на очі від вдячності. Коли під час вистави в будапештському цирку оголосили про нас, то весь амфітеатр устав і довго аплодував...
Коли ми почали зустрічатися, Володя мені сказав, що живе в Коломиї, працює в патрульній службі міліції, закінчує курси, але, мовляв, ми будемо бачитися, приїжджати одне до одного. Я в це не вірила, бо які можуть бути стосунки на відстані? А Володя наполягав: «Як я сказав, так і буде». Так воно й сталося. Він завжди дотримував слова. Дуже хотів працювати в міліцейському спецпідрозділі, і через якийсь час його мрія збулася.
Коли Володя перейшов на роботу в «Беркут», я відразу відчула оту якусь самотність. Хоча мене його командир про це попереджав і казав, що потрібно бути готовим до всього. Чоловік на такій службі може ночами пропадати, у нього часто будуть виїзди, тож на свята теж можу залишатись сама... Потім я зрозуміла й відчула, наскільки це відповідальна, небезпечна робота. Дуже переживала за нього. Траплялися різні ситуації за ці сім років служби. Коли був Майдан, Володю не взяли в Київ, бо він перед тим переніс дві складні операції. Зате коли почув про відрядження на Схід, то одним із перших записався добровольцем. Сказав: «Як не я, то хто? Це мій прямий обов'язок».
Спочатку вони охороняли громадський порядок у місті Ізюмі, усе було спокійно. Телефонував, що люди дуже доброзичливі, приносять їжу, каву, сигарети. Потім передзвонив, що їх переводять у Слов'янськ. Для мене тоді життя ніби перевернулося, я щодня жила на емоціях, недосипала, недоїдала, постійно хвилювалася за нього.
Коли стався перший обстріл вертольота, в ньому був і наш кум Ростислав Ткачук. Їх перекидали в Слов'янськ на один із блокпостів. Слава Богу, тоді все обійшлося добре, хлопці приземлилися без ушкоджень. Володя після цього зізнався, що страшно сідати у вертоліт, бо в будь-який час його можуть обстріляти, тож не знаєш, чи він приземлиться. Ніби щось передчував. Пригадую таку його фразу, яку він проронив перед загибеллю: «Шкода, що не побачу, як малий почне ходити». Я його заспокоювала, мовляв, малому лише півроку, а ти скоро повернешся...
Діанка теж, мабуть, щось передчувала. Вона з татком дуже тісно пов'язана - його копія. Пам'ятаю ті три випадки, коли вона приходила з вулиці й дуже плакала. Просила зателефонувати Володі. Коли не брав трубку - впадала в істерику: чому татко не обзивається. А як передзвонював, то заспокоював: «Діаночко, я скоро приїду й більше вас не залишу». Донечка після загибелі Володі з його подушкою ходила по хаті й казала, що вона татусем пахне. А Віталик ще нічого не розуміє. Коли Володя був живий, то намагався вимовляти літеру «т», а тепер, коли не стало татка, у нього це ніяк не виходить. Я показую синочку фотографії й запитую, де татко? Він постійно шукає його оченятами.
Чоловік дуже хотів сина. Коли я вдруге завагітніла й після обстеження на апараті УЗД сказали, що буде дівчинка, вийшла з поліклініки спантеличена, й не знала, як про це йому повідомити. Та Володимир сказав: «Ну що ж, я дуже радий». А коли після пологів дізнався, що Бог таки послав нам хлопчика, то був такий щасливий: «У мене народився "беркут"!» Дуже хотів, щоб син пішов його професійною дорогою...
У Віталика батько - герой, і син пишатиметься ним. Я й досі не вірю, що Володі немає. Мені здається, що він нам допомагає, опікується мною й діточками. Це важко зрозуміти, але я це відчуваю...»
26 травня 2015 року на будівлі Коломийського професійного ліцею сфери послуг було урочисто відкрито та освячено меморіальну дошку на честь Володимира Лисенчука.

Старшина міліції Остап'юк Петро Володимирович, міліціонер Спеціальної роти міліції УМВС України в Івано-Франківській області.
Нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).

http://memorybook.org.ua/18/ostapyk.htm

З вересня 2005 р. навчався у Івано-Франківському коледжі фізичного виховання (за власним бажанням перервавши навчання з 26 квітня 2007-го до 16 квітня 2008 р. для проходження строкової військової служби у Збройних Силах України), 2009 р. здобув диплом за спеціальністю "Викладач фізичної культури". З вересня того ж року проходив службу в органах внутрішніх справ на посаді міліціонера роти міліції особливого призначення "Беркут" УМВС України в Івано-Франківській області (з березня 2014 р. - спеціальна рота міліції УМВС України в Івано-Франківській області).
Протягом понад місяця брав участь у антитерористичній операції на сході України.
У січні 2015 р. на будівлі загальноосвітньої школи с. Торговиця урочисто відкрито та освячено меморіальну дошку на честь Петра Остап'юка, а на обійсті його батьків за їхнім побажанням у пам'ять про сина його колеги спорудили капличку.

Старший сержант міліції Яков'як Віктор Петрович, міліціонер Спеціальної роти міліції УМВС України в Івано-Франківській області.
Нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).

http://memorybook.org.ua/31/yakovyk.htm
Виріс у багатодітній сільській родині (був у ній четвертим з п'яти дітей, один із старших братів Віктора - працівник міліції). 2006 р. закінчив Івано-Франківський професійний будівельний ліцей (за спеціальністю "Столяр будівельний; паркетник"), потому працював охоронцем. З квітня 2007-го до квітня 2008 р. проходив строкову військову службу на посаді стрільця столичної окремої конвойної бригади внутрішніх військ МВС України (в/ч 3066), з 26 травня 2009 р. проходив службу в органах внутрішніх справ на посаді міліціонера роти міліції особливого призначення "Беркут" УМВС України в Івано-Франківській області (з березня 2014 р. - спеціальна рота міліції УМВС України в Івано-Франківській області). Під час подій Революції Гідності, взимку 2013 - 2014 рр. виконував завдання з охорони громадського порядку на вулицях столиці. Протягом понад місяця брав участь у антитерористичній операції на сході України.
Захоплювався легкою атлетикою, був енергійним, чесним, принциповим, чуйним: сприймав чуже горе, як своє, у будь-якій ситуації швидко знаходив спільну мову з людьми. Збирався створити свою родину, його наречена досі не може змиритися з тим, що його немає…

Неделей позже шести побратимов - погиб еще один прикарпатский "беркут"... О нем тоже - грех не рассказать...

Старший сержант міліції Шемегінський-Нестерук Михайло Михайлович, міліціонер Спеціальної роти міліції УМВС України в Івано-Франківській області.
Нагороджений орденом «За мужність» IІІ ступеня (посмертно).

http://memorybook.org.ua/28/shemeginsky.htm
Михайло був молодшим з десяти дітей у родині, маминим улюбленцем, помічником по господарству. З дитинства захоплювався автомобілями, став водієм. Любив родинний затишок, радів, спостерігаючи, як росте син, обожнював балувати рідних подарунками. Активно займався спортом, неодноразово виборював титул чемпіона області з пауерліфтингу, двічі (у різних вікових і вагових категоріях) здобував звання майстра спорту України.
Після проходження строкової військової служби у лавах внутрішніх військ МВС з 2010 року проходив службу в органах внутрішніх справ на посаді міліціонера роти міліції особливого призначення "Беркут" УМВС України в Івано-Франківській області (з березня 2014 р. - спеціальна рота міліції УМВС України в Івано-Франківській області). Заочно навчався у Львівському державному університеті внутрішніх справ.
Протягом понад місяця брав участь у антитерористичній операції на сході України. За спогадами бойових побратимів, уже діставши смертельне осколкове поранення у серце, встигнув пробігти ще 20 метрів...
6 листопада 2014 р. на будівлі Гарасимівської загальноосвітньої школи I-III ступенів було урочисто відкрито меморіальну дошку на честь Михайла Шемегінського. Ще одну меморіальну дошку встановлено на будинку, де жив Михайло, в рамках ініційованої міською радою програми «Івано-Франківськ - місто героїв».

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх