EN|RU|UK
Блоги Сергей Коваленко
военный журналист
  4610  6

Бій під Комісарівкою

28 серпня 2014 року, за добу до кривавого фінального акту трагедії «Іловайського котла», на іншій ділянці фронту збройного протистояння на Донбасі - у районі Дебальцевого - також точилися бої, спричинені активізацією дій незаконних збройних формувань бойовиків-сепаратистів, яких підтримували підрозділи російських регулярних військ (які, за канонами «гібридної війни», прикидалися «зеленими чоловічками» без знаків розрізнення). Тож військовослужбовців 25-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» та гвардійців-резервістів батальйону імені генерала С. Кульчицького, які разом несли службу на блокпосту біля селища Чорнухиного Луганської області, поблизу адміністративного кордону з Донеччиною, не здивували залпи стрілянини за якихось кілька кілометрів та отримана невдовзі інформація про те, що неподалік потрапила у ворожу засідку колона підрозділу Високомобільних десантних військ. Вцілілі десантники з кількох підбитих машин, які опинилися в оточенні, просили негайної допомоги…

Невеличкий гарнізон облетіла звістка: «Наші в біді! Треба виручати!», й не було потреби викликати добровольців для виконання небезпечного завдання - усі рвалися в бій. Швидко сформована зведена група на двох армійських бронетранспортерах, більшість десанту на яких становили бійці Національної гвардії, вирушила на порятунок. Але через неточно вказані дані про місцезнаходження сталося так, колона промчала повз поворот, за яким перебували оточені (які загинули або опинились у полоні терористів), а ще за деякий час наштовхнулася на укріплений ворожий блокпост. Під вогнем обом БТРам вдалося розвернутися та вийти з бою, але вочевидь, діями «ополченців» керували досвідчені ватажки - аж ніяк не «шахтарі й трактористи»: на зворотному шляху, поблизу селища Комісарівки колону перехопила вміло влаштована засідка, яка зустріла бронетранспортери шквальним зосередженим вогнем.

Один із перших пострілів, із протитанкового гранатомета - одразу ж смертельно вразив БТР-70, що рухався другим. Під градом осколков і куль воїни зістрибували з охопленої полум'ям «броні», а слідом на землю падали знівечені тіла гвардійців, кому не поталанило вже в перші секунди бою - молодшого сержанта резерву Миколи Матвієнка, солдатів резерву Олега Доги і Андрія Тищенка (окрім них, у тому ж бою полягли побратими-армійці, воїни 25-го БТрО, імена яких з'ясуються згодом - розвідник сержант Олег Школьний та стрілець-помічник гранатометника солдат Юрій Яценко).

Проте «ополченці» дістали гідну відсіч - попри очевидну перевагу ворога в раптовості та вогневій потужності, попри біль від ран та контузій (їх на підбитому БТР не уникнув ніхто) жоден з українських бійців не злякався, не кинув зброї. Запеклий бій, під час якого терористи підбиралися настільки близько, що їх відганяли ручними гранатами, тривав близько півгодини, коли, майже вичерпавши боєприпаси, воїни ЗСУ та Нацгвардії почали відступати, скориставшись «димовою завісою» від палаючої на полі стерні. Частину поранених вивезли на першій, уцілілій «броні», інших довелося виносити на руках кілька кілометрів - на щастя, на допомогу підлеглим, «осідлавши» армійську бойову машину піхоти, підоспів ветеран-«афганець», начальник штабу батальйону підполковник резерву Роман Мамайсур…

Наступного дня «ополченці» погодилися передати однополчанам тіла полеглих - перед тим знявши й виклавши на «Ют'юбі» черговий жахливий відеоролик, на якому терористи в характерній для них блюзнірській манері хизувалися «перемогою», позуючи на тлі розтерзаних, обвуглених тіл та згорілого БТРа (у якого від страшного жару навіть розплавилися алюмінієві деталі двигуна)… Про власні втрати ці «герої» «ДНР», звісно ж, «на камеру» не говорили, проте гвардійці, забираючи під час короткого перемир'я своїх загиблих, у розмовах ворогів почули: лише вбитими вони втратили понад два десятки бойовиків. На жаль, серед понад 20 «кульчицьких», які дістали поранення 28 серпня, не вижили ще двоє героїв - того ж дня, дорогою до лікарні помер старший солдат резерву Олексій Курмашев, який під час бою врятував свого тяжкопораненого земляка Віктора Савчука, витягнувши його з-під вогню й перев'язавши, але сам - не вберігся від кулі снайпера… А 3 вересня в харківському військовому госпіталі, не приходячи до тями, від наслідків мінно-вибухової травми та множинних осколкових поранень помер прапорщик резерву Федір Ухарський…

Деталі біографій героїв, полеглих під час їхнього другого відрядження на Донбас, свідчать про абсурдність тверджень кремлівської пропаганди, яка змальовує українську Нацгвардію як збіговисько маргінальних ультранаціоналістів, «карателів хунти». Із п'яти загиблих троє - сини кадрових військовослужбовців Радянської Армії, троє - народилися далеко від української землі, четверо - й самі мали досвід військової служби, троє - були люблячими батьками.

Згадаймо кожного з цих п'ятьох: 38-річний молодший сержант резерву Микола Матвієнко, який народився і знайшов вічний спокій у селі Клавдієвому Бородянського району Київщини, у шкільні роки здобув звання кандидата в майстри спорту з рукопашного бою. Після строкової військової служби у Збройних силах протягом майже 6 років працював у органах внутрішніх справ, обіймав посади міліціонера підрозділу патрульно-постової служби та помічника дільничного інспектора міліції. Хоча кар'єра правоохоронця в нього «не склалася» через конфлікт із керівництвом, Микола Миколайович зберіг добрі стосунки з колишніми колегами, яким він запам'ятався як принципова й порядна людина. Працював в столичних охоронних фірмах, після Революції Гідності записався до першого добровольчого підрозділу НГУ, де, опанувавши автоматичний станковий гранатомет АГС-17, став одним із найкращих стрільців із цієї грізної зброї, здатним вражати ціль «на око», першою ж короткою чергою. Завдяки цьому особливому «таланту», боєць із позивним «Дядя Коля» відзначився, мужньо відбиваючи атаки сепаратистів на блокпости під Слов'янськом та Дебальцевим, одного разу він розгромив цілий ворожий підрозділ, влучним вогнем знищивши колону з кількох автомобілів.

Побратими пригадують, що Микола Миколайович мав чи не найкращі в підрозділі шолом, бронежилет та інше спорядження, яке для нього придбали земляки - все це після його загибелі «розмародеріли» «ополченці», а заодно познущалися, зірвавши з мертвого гвардійця одяг… «Він був патріот, скромна людина, яка неухильно прагнула справедливості», - говорили про нього люди під час поховання на батьківщині, де в нього залишилися старенькі батьки, сестра та наречена, з якою вони планували одружитися після його повернення зі Сходу…

«Ми разом навчалися на Нових Петрівцях, запам'ятався його впевнений погляд, який немов би свідчив, що є ще козацька кров у наших жилах. Він розповідав, що вдома в нього залишилася маленька донечка, яку він дуже любив…» - розповів один із бойових побратимів про 33-річного солдата резерву Олега Догу. Він народився на Миколаївщині, звідки його родина згодом переїхала до села Гребля Переяслав-Хмельницького району Київщини. Олег В'ячеславович працював на приватній охоронній фірмі, брав участь у Революції Гідності, з Євромайдану пішов до Нацгвардії. Однополчани згадували про нього як про щиру, добру людину, воїна, який ніколи не ховався за спини товаришів і завжди йшов у бій як востаннє. З-під Слов'янська він приїхав додому у відпустку, а потім, попри умовляння рідних, повернувся на фронт, з якого щодня телефонував доньці та переписувався з батьками СМС-повідомленнями. Останнє з них, отримане батьком, Олександром Васильовичем: «Ось закінчиться війна, підемо на риболовлю разом…».

Повідомлення про загибель 38-річного солдата резерву Андрія Тищенка 30 серпня опублікувало інформаційне агентство Республіки Бурятія «UlanMedia», наголосивши на тому, що Андрій Володимирович народився в місті Улан-Уде. Син офіцера, який згодом продовжив службу на Чернігівщині, у нинішньому 169-му навчальному центрі Сухопутних військ ЗСУ, Андрій теж деякий час після проходження строкової служби служив в «учебці» за контрактом, потому жив і працював у «селищі танкістів» Десні. Навесні 2014-го, залишивши вдома дружину та 7-річного сина, він став до лав резервістів НГУ. Позивний «Тихий», який він отримав у батальйоні, відображав не так прізвище, як характер цього чоловіка - скромного й небалакучого, хорошого воїна та патріота України.

34-річний старший солдат резерву Олексій Курмашев мав російське коріння (він народився у Калінінграді) та родичів на Донбасі. Але 14 квітня 2014 р. він стояв у лавах перших добровольців, яких урочисто проводжали до лав Національної гвардії жителі Умані - міста, де він виріс (за місяць резервісти, що утворили у складі батальйону «уманський» взвод, на тому ж місці звітували землякам про хід підготовки). «Він любив Україну… Був простим, звичайним хлопцем - але мав дух, отой внутрішній стрижень», - відгукнувся про нього в соцмережі один із товаришів, старший солдат резерву Юрій Лінивенко (який згодом поклав життя в районі АТО під час трагічного ДТП під Артемівськом 5 січня 2015 року).

У підрозділі Олексій мав позивний «Альпініст» - через те, що він захоплювався підкоренням висоти і навіть на полігоні НГУ знаходив час для тренувань, підіймаючись на найвищі споруди смуги перешкод. Менше було відомо однополчанам про те, що Олексій був завзятим діггером - дослідником штучних підземель, відомим серед столичних друзів як складач детальних карт київських «катакомб», організатор та учасник різних експедицій, серед яких - легендарний у середовищі діггерів проведений у травні 2007-го одиночний похід, під час якого «Греймен», або «Сіра Людина» (таким було його призвісько), безперервно провів 100 годин у підземних спорудах під Печерським районом столиці. Під час першого відрядження на Схід Курмашев не раз брав участь у боях, відстоюючи гору Карачун. Інший побратим, тяжко поранений під Комісарівкою, старший солдат Володимир Бойчук, написав про нього: «Олексій був особливою людиною - чесною перед собою та іншими, невтомною у відстоюванні справедливості. Сумлінно ставився до будь-якого завдання, прагнув ні в якому разі не підвести друзів. Він ніколи не дозволяв собі лінощів, з радістю ділився своїми знаннями… Шкода, що ми не пройшли разом до переможного кінця, шкода, що не буде спільного відпочинку у визволеному Криму, про який ми мріяли. Шкода, що немає друга, якого можна ставити як взірець, просто шкода…».

Життя прапорщика резерву Федора Ухарського обірвалося за два тижні до його 38-річчя. Син військовослужбовця, що народився в туркменському місті Мари, він пішов стопами батька - деякий час проходив службу за контрактом у Збройних силах України. Згодом одружився, жив із родиною в селі Тептіївці Богуславського району Київщини. Після подій Євромайдану, у яких він брав активну участь, Федір Валерійович став до лав Національної гвардії, обійнявши в батальйоні офіцерську посаду, і докладав чимало зусиль для підготовки та виховання підлеглих, здобувши серед резервістів повагу й шанобливе ймення «Дядя Федя». У бою прикрив собою командира підрозділу, прийнявши на себе більшість смертоносної хвилі осколків від вибуху гранати. Без татуся залишилися його діти, 10-річний син та 11-річна донька…

Указами Президента України від 14 та 27 листопада 2014 р. резервісти батальйону оперативного призначення імені Героя України генерал-майора С. Кульчицького військової частини Північного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України офіцер взводу інструкторів прапорщик резерву Федір Ухарський, стрілець-навідник молодший сержант резерву Микола Матвієнко, снайпер старший солдат резерву Олексій Курмашев, стрільці солдати резерву Олег Дога та Андрій Тищенко нагороджені орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Пам'ять полеглих героїв вшановано їхніми земляками, зокрема, у Тептіївському навчально-виховному комплексі «Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів - дитячий садок» створено постійно діючу виставку, експозиція якої розповідає про Федора Ухарського. На будівлях ще двох навчальних закладів Київщини, Клавдіївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів та Гайшинського навчально-виховного об'єднання «Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад», відкрито меморіальні дошки на честь їх випускників, Миколи Матвієнка та Олега Доги, аналогічну пам'ятку у лютому поточного року воїни Деснянського гарнізону ЗСУ урочисто відкрили меморіальну дошку на будинку, де жив Андрій Тищенко. В Уманському навчально-виховному комплексі «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 7 - колегіум» 15 грудня 2014 року було відкрито меморіальну дошку на честь випускника цього закладу Олексія Курмашева, у шкільному музеї створено присвячену йому експозицію. А у жовтні 2015 р. на озброєння Національної гвардії України надійшов відремонтований волонтерами Уманщини бронетранспортер БТР-70, який на честь Олексія названо його позивним - «Альпініст».


Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх