EN|RU|UK
Блоги WWU Серце воїна
Контакти: м. Київ, вул. Трьохсвятительська 5/1 А, тел. +38 (093) 504 17 57 м. Харків, пр. Ландау 50, Центр розвитку “Серце воїна”, Олег Оберніхін, +38 (067) 407 35 09 www.facebook.com/woundedwarriorukraine www.woundedwarriorukraine.org Healing War Scars, Inc.
  851  0

Полон – це шанс залишитись живим

Хтось робить на темі полонених піар, хтось заробляє гроші або політичні бонуси… Ведуться якісь закулісні ігри, прописуються вигідні комусь сценарії, хтось, не отримавши потрібних преференцій, блокує обміни, хтось створює прямо бджолину видимість діяльності, хтось спекулює на цій темі, хтось робить з неї страшну військову таємницю… Забувається найголовніше - в полоні знаходиться не статистична одиниця, а жива людина, яка переносить тортури, приниження, сумніви, почуває себе зрадженою, забутою, нікому не потрібною

Пам'ятаю, як вразила мене на початку війни відвертість одного бійця під Слов'янськом… З якимось трохи сумом він показував мені свій автомат, залитий дощем окоп, сєпарські позиції. А потім дістав Ф-1 - «Ну а це, щоб живим не взяли… все, тільки не полон»…

Я часто чула на війні цю фразу - «тільки не полон». Розуміла, що за нею стоїть, але внутрішньо, до кінця, не погоджувалась. Полон - це шанс залишитись живим. Задача полоненого вижити, задача держави визволити своїх громадян… На цій війні багато хто з наших бійців не справився зі своїм завданням, осиротивши країну… Держава зі своїм справляється і досі погано.

Українські громадяни - як цивільні, так і військові, що знаходяться в полоні окупантів на території так званих «народних» республік, Росії, Криму, Чечні - тема мало висвітлена і майже не досліджена. Зрозуміло, у полонених залишається шанс, тому родичі стримано «смикають» СБУ, довірливо покладаються на волонтерів, делікатно і зрідка нагадують про своїх рідних в соцмережах… Бо головне тут - не зашкодити. Тому, поки є сили і надія, не вимагають, а просять. Шукають зв'язки, щоб вийти на Рубана, Оксану Марченко, Медведчука, Дар'ю Морозову, Басуріна, міжнародну спільноту, президента… Та на кого завгодно, аби лиш повернути рідних. Бо ця щоденна кардіограма - від втрати надії до її повернення - виснажує і потроху вбиває.

Родичі полонених - це особлива категорія людей, які пережили шокову травму і залишились з нею наодинці. Хтось і них - старенька мама з села на Волині, хтось - успішна молода дружина з двома маленькими дітьми з Житомира, хтось побратим і найкращий друг з Харкова… Їх всіх об'єднує страшна невизначеність і покинутість - як суспільством, так і державою.

Є алгоритм дій родичів, коли їхні рідні не виходять на зв'язок, хоча в ньому також є свої нюанси. Людина, що зникла, може бути військовим, або цивільним. Може зникнути на нашій території чи на підконтрольній бойовикам. Але у будь якому випадку найперше - заява в міліцію про викрадення, телеграма в СБУ, звернення в найближчу військову прокуратуру. Насправді, з цим алгоритмом ніхто не ознайомлений. Та й, правду кажучи, він не є чітко визначеним. СБУ чомусь не вважає за потрібне розмістити це на своєму сайті. Тому родичі зниклих діють хаотично і кожен по-своєму. Не кажучи вже про те, що значна частина родичів українських бійців - це люди старшого віку, більшість з яких проживає в селах і не мають ні доступу, ні вміння користуватись інтернетом. А тоді смикання в різні боки, паніка, неправильні безрезультатні дії, «розвод» шахраїв з того боку, бездушних злочинних потвор, які заробляють на людському горі, з нашого боку.

Зрозуміти, хто займається обміном і несе відповідальність за наших полонених громадян - і військових, і цивільних - дуже складно. Рубан, група «Патріот», Оксана Білозір, Кучма, Медведчук, СБУ? До кого бігти, з кого вимагати і питати? Хто з них має повноваження і хто їм ці повноваження дав? У кожного обміну своя окрема історія, видимі і невидимі причини, за кожним з них стоять різні люди. І як результат - відомо, що відбувається з дитиною, у якої сім няньок…

Дивує, або вже й не дивує, що все, за що береться робити держава, набуває якихось викривлених форм. Обміни 2014 року суттєво відрізняються від обмінів 2016. Спочатку війни це відбувалося на рівні «ми ваших - ви наших». І хоча на полонених зривали свою злість і дикунство, більше було можливості їх обміняти на рівні домовленостей. Поки домовленості не стали Мінськими, а малі обміни - великим бізнесом.

Існує версія, що раніше було легше обміняти полонених, так би мовити, по гарячих слідах. Поки вони не доходили до офіційних органів. Чим довше людина знаходиться в полоні, тим складнішим є процес визволення. Ми ж правова держава і повинні дотримуватись усіх процесуальних моментів! Ніхто з цим не сперечається. Тільки цікаво, через скільки днів чи годин було би звільнено з полону, наприклад, Оксану Марченко? З дотриманням усіх процедур і законів?

Маргарита Кушнірова, Ліля Джерипа чекають своїх чоловіків вже більше 18 місяців. Яні Поповій, можна сказати, пощастило. ЇЇ історія продовжувалась 42 доби. 5 липня 2014 року при виконанні бойового завдання її чоловік і четверо його побратимів з 22 БТрО попали в засідку в сірій зоні поблизу окупованого на той час Сєверодонецька. Через кілька днів хлопців перевезли у Перевальськ до Козіцина.

«Після того, як пропав зв'язок з Сашею, - згадує Яна - я зателефонувала його безпосередньому командиру, який і повідомив, що САША ПОТРАПИВ В ПОЛОН! Закінчивши розмову, я хвилин десять поміркувала, передзвонила: «Що будемо робити?» Командир: «Завтра буду їхати, ти зі мною?» Моя відповідь була очевидною...

Багато зустрічей… Командуючий АТО в Луганській області генерал Воронченко І.О. (сам був в полоні під час окупації Криму), побачивши в моїй особі свою жінку, яка також билася у всі двері, обіцяв допомогти, дзвонив навіть під час обстрілів"градами". Губернаторка Веригіна, генерал Науменко, якісь випадкові зустрічі з ригівськими депутатами, що також обіцяли допомогти… При поверненні у Харків, нарешті зустріч з рідними хлопців, які потрапили в полон разом із Сашею. Запити, запити, запити. Депутати, СБУ, Генпрокуратура, МВС, Міноборони, ОДА і т.ін. Зустрічі, зустрічі: спілки ветеранів Афгану, зам губернатора, депутати і вже не пам'ятаю хто.

Ще з першого дня була на зв'язку з ВСП. Тоді й для них полон був нестандартною ситуацією, мене там в «чорний» список згодом внесли, щоб мозок не виносила. Мабуть, полковник Крилов (і всі, хто від його імені спілкувалися, і досі пам'ятають Яну Попову). Потім зі мною на зв'язок вийшов представник спілки Ветеранів Афганістану, який виступав парламентером (до речі, дякуючи їхній групі, не тільки змогли додому повернутися хлопці з полону, а ще й безліч загиблих воїнів). Переговори, переговори, переговори. Обмін поіменно. Ціла купа зірваних - разів десять, не менше. І тут же на зв'язку рідні хлопців: «Поки новин нема. Але ви не турбуйтесь, все буде добре. Сьогодні не вийшло, але завтра неодмінно. Ні, не сплю. Не турбуйтесь...» Десь тижні через півтора-два Саша вийшов на зв'язок. На пару хвилин, сказати, що живий… Та сторона була зацікавлена, якомога скоріше повідомити рідних, задля того, щоб мати механізм повернення потрібних їм людей.

Десь на 3-4 добу, подумки розмовляючи з Сашею, відчула порожнечу. Тоді вперше і в останнє розревілася! Уявляєш, якраз тоді були найжахливіші, найстрашніші часи у хлопців. Тортури і т.ін. Насправді, не знаю, що допомогло тоді вистояти... Знаю, що дуже-дуже вірила, що поверну коханого і намагалась робити все-все задля цього. А ще ж відповідальність перед рідними хлопців! Я ж їм обіцяла, що все буде ДОБРЕ!

Довгі переговори з командуванням Айдару (бо полонених у ЗСУ на той час майже не було, принаймні, тих, що цікавили бойовиків, тому надія була на добробати). Надія… І знову те: «Ну нічого, не сьогодні, так завтра обов'язково».

16 серпня, нарешті дзвінок від парламентерів - виїжджай, можеш взяти родичів хлопців, на місці чекаємо.

Коли збиралась їхати за чоловіком, рідні намагались мене відмовляти: не їдь, ще з тобою щось станеться! Думала - вони розумні? Як можуть таке говорити?! Нехай шанс один на тисячу - я їду!

Зустріч відбулася біля штабу Айдару вночі 17 серпня. Довгий шлях, «зелений» коридор - 300 км, декілька обстрілів, в т.ч. і «градами». І нарешті довгоочікувані обійми. Боже!!! Шкіра та кістки, але ОЧІ, УСМІШКА!!! П'ять хвилин - і їх забирають в штаб АТО!? Що??? Ще одна ніч? Наказ!

Наш син переніс все це нелегко, але, як справжній чоловік. Я дуже пишаюся ним! Та його підтримка… «Мамочко, ти тільки не плач!» А в самого оченятка, як озера, повні сліз. Але не проронив ні сльозинки. Тільки після повернення тата, сказав: «мам, мені так тяжко було!» Не знаю наскільки за той рік він подорослішав…

Хочу сказати Маргариті Кушніровій, всім мамам і дружинам, які чекають: в жодному разі не опускайте руки, стукайте у всі двері. І обов'язково, вірте, не залишайте надію - це дуже важливо! Не залишайтесь наодинці, давайте спілкуватися, я дуже добре пам'ятаю: вікно, темрява, вогник цигарки і погляд кудись в нікуди… А ще, я бажаю, щоб кожна жінка, мати, сестра, подруга найскоріше дочекалися зустрічі зі своїми героями!»

Оля Рубцова і Галя Нестеренко - харківські волонтери. Але, крім допомоги фронту, вони ще опікувалися групами полонених, яких привозили зразу в Харків. «Я пам'ятаю їх всіх - каже Оля. Їхній стан, їхні очі…» Дівчата привозили хлопцям одяг, їжу, цигарки… Але найцінніше, що вони були просто поруч. Перші милі людські обличчя після місяців в Мордорі. Люди - небайдужі, готові зігріти і підтримати… Ці дві відважні жінки можуть розказати стільки історій про полонених, що вистачить на цілу книгу або фільм. З деякими колишніми полоненими Оля і зараз не тільки підтримує зв'язок. В їхніх сім'ях вона рідна, найрідніша.

Уже більше року при Українській Гельсінській спілці з прав людини існує програма Prisoners of war UA project. Група людей, які тут працюють, роблять величезну справу для тих, хто потрапив у полон. Юридична підтримка, позови, компенсації - за цією марудною і паперовою роботою вони бачать конкретну людину, її проблеми, її біль.

Дякувати Богу, небайдужі і милосердні люди в Україні не втомлюються, не опускають руки і продовжують вірити і робити свою справу, виконувати свою власно обрану місію… Тривожить те, що в цьому всьому погано проглядається держава… Держава, за цілісність територій якої українські громадяни воюють, гинуть, попадають в полон. Можна створювати видимість діяльності, але від цього не змінюється результат. Наші люди залишаються в полоні. Так, на сьогодні там кращі умови і стриманіше ставлення до заручників. Але від цього не зменшуються ризики. Адже не відомо коли, звідки і який вітер подме завтра. Люди, які знаходяться в «ізбушках», підвалах окупанта потенційні смертники, якщо називати речі своїми іменами… Але в України є шанс повернути цих людей додому живими. Не використати цей шанс - злочинно. Чи влада все ще сподівається, що за злочини не доведеться відповідати?

З дитинства в наші голови вкладене одне порядне поняття - своїх не кидаємо… Чи таки кидаємо?

Автор Наталя Чекмарьова.

Слідкувати за нашими новинами та розкладом проведення майбутніх тренінгів можна на сторінці нашого Фейсбуку або на офіційному сайті Wounded Warrior Ukraine:
https://www.facebook.com/WoundedWarriorUkraine
http://woundedwarriorukraine.org


Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх