EN|RU|UK
  928  2
Все про:ЖКХ (1448)

 ІНОЗЕМЦІ В РІДНІЙ ДЕРЖАВІ

ІНОЗЕМЦІ В РІДНІЙ ДЕРЖАВІ (Вікторія Владіна, для „Цензор.НЕТ”)

Юридично від інституту прописки Україна відмовилася ще у 2001 році, як від пережитку тоталітарного суспільства. Але, на практиці відсутність штампу реєстрації у паспорті позбавляє нашого співвітчизника ледь не громадянства. „Ти ніхто у цій державі, це перерізане горло”, - впевнена мешканка Ужгорода...

Справа зрозуміла, коли людина позбавляється реєстрації з власної волі: виїжджає на заробітки, навчання і таке інше. Але, коли реєстрація стає механізмом шантажу? Позбавляючи при цьому медичного обслуговування, права на навчання, на житло, на пенсію по інвалідності чи по старості... Та будь-які юридичні процедури неможливі без штампу реєстрації. Чи не найчастіше жертвами такого тиску стають мешканці гуртожитків. Як цим користуються в Ужгороді нам розповіла мешканка гуртожитку ВАТ „Патент” Олена Григорівна Копча.

Проблеми гуртожитків настільки ідентичні, каже жінка, що їй навіть повторюватися не варто. Відмінним, хіба що, є те, що мешканці цього гуртожитку вже 8 років судяться за своє право жити під дахом у будинку, в якому прожили хто 10, хто 20, а хто й більше років. Народ за цей час геть зневірився...

- ВАТ ”Патент” - це велике поліграфічне виробництво, яке колись підпорядковувалося Москві, - розповідає жінка. – Я потрапила на це підприємство у 1982 році за направленням. У 84-му за дольової участі Ужгородського міськвиконкому був збудований гуртожиток. Свого часу я розчищала територію під фундамент цього гуртожитку від сміття на суботнику. Я не просилась на „Патент” 25 років назад на роботу. А тепер, пропрацювавши на виробництві 20 років, я і мої діти – майже бомжі. Отут паспорт моєї дитини, яка не має прописки (жінка демонструє документ, який посвідчує особу 18-річної дівчини, яка й досі не має реєстрації).

У 98-му році наш гуртожиток був незаконно приватизований, він потрапив до статутного фонду підприємства ВАТ „Патент”. Коли у 2000-му прийшли нові господарі, вони викупили гуртожиток разом з підсобними приміщеннями за 6 тисяч гривень 16 гривень 56 копійок. Це - 9-поверховий будинок, в якому мешкає 127 сімей! За шість тисяч гривень! А вже за рік лише підсобні приміщення (де раніше були спортивний і тренажерні зали) були продані вже за 150 тисяч гривень. Тепер там облаштувалися магазин, бар і кафе з насиченою розважальною програмою для грошовитих мешканців міста.

У самому ж гуртожитку вже 11 років немає системи теплопостачання: немає гарячої води і опалення. У нас немає газу. Ми все зробили своїми руками, треба ж якось виживати: самі поставили бойлери, поміняли вікна, двері, столярку. Будинок уже аварійний. Протягом 10 років нам навіть санітарної побілки не робили. Гуртожиток в жахливому стані. Єдине благо цивілізації – світло. Будинок обладнаний трьохфазними електроплитами. То нас відключали від світла на 5, 10, 20 тижнів. Таким чином на мешканців гуртожитку намагалися тиснути нові власники будинку, виховувати нас.

- Виховувати? Ви невиховані?

- Нас змушують підписати кабальний договір-угоду з власниками будинку, за яким ми вже через півроку можемо опинитися на вулиці, разом з дітьми. За договором ми лишатимемося орендаторами стільки, скільки захоче власник. Там навіть написано, що хазяїн будинку має право до тебе у кімнату заходити у будь-який час дня і ночі. Якщо ж я не сплатила за 6 місяців (не з’ясовуючи, яка була причина – чи зарплата була менша, ніж квартплата, чи ти був у лікарні) може виселити мене з кімнати без надання іншого приміщення. Підписати цей договір – це повісити собі петлю на шию. І ніякий суд тоді вже не допоможе, бо я ж той договір підписала би при здоровому глузді. Зараз ми платимо квартплату із розрахунку гривня з копійками, але вже ходять чутки, що невдовзі вона становитиме близько 5,5 гривень.

- Ну, то й не підписуйте той договір...

- Ми й не підписуємо, але хазяї вирішили піти далі, притиснути нас реєстрацією. Тепер нас і наших дітей не прописують за місцем проживання. Адже реєстрація за місцем проживання у нас була тимчасова. Це тут, уже у Києві, спілкуючись зі своїми „друзями по нещастю”, я дізналася, що деякі гуртожитки у своїй боротьбі навіть наших результатів не домоглися. Знаю, багатьом дітям, яким виповнилося 16, навіть паспорти не видають. У нас паспорти дають, хоча й дуже важко. Але чого вартий той паспорт без реєстрації? Для мене особисто – це дуже наболіле питання. Я вже не можу, як мама, дивитися, як гасне моя дитина без лікарської допомоги. В той же час я не маю морального права підписати цей договір з гуртожитком, бо це тільки пришвидшить наш кінець. Я в такому розпачі...

- А що з дитиною?

- Моїй донечці ще у дитинстві випадково встановили невірний діагноз. Шість років її лікували від неіснуючої хвороби. Паратеріоз – це активний вивід кальцію з організму. Якби ми свого часу не приїхали за консультацією до столиці, в Інститут ендокринології, не знаю, чи жила б моя дитина й досі на цьому світі. В Інституті на неї одразу ж завели облікову картку, у столиці ми мусимо час від часу обстежуватися і спостерігатися. Але тепер, коли вона вже не дитина, а доросла дівчина, їй виповнилося 18 років, ми маємо повідомити, де ми мешкаємо. Інакше, ми, як іноземці, будемо сплачувати страшну суму в доларах за лікування. Я не можу довести, що це та дитина, здоров’я якої ледь не занапастили українські лікарі. З нас вимагають довідку, що ми „зареєстровані” українці. А ми таку надати не можемо... Я загнана у глухий кут. Як мама – я не маю права підписати той договір, бо він фактично позбавить нас житла, і не маю права дивитися, як на моїх очах чахне моя дитина.

Ви знаєте, за час нашого протистояння з власниками, у нашому гуртожитку вже троє людей померло. Так і не дочекавшись справедливого вирішення свого житлового питання, питання гуртожитку. Люди втратили здоров’я, нерви. Вісім років суцільного спротиву хазяям. У нас у гуртожитку 337 мешканців, 127 сімей. Ще у радянські часи по мірі виселення людей, мешканці гуртожитків займали сусідні кімнати. Є сім’ї, які мають по дві кімнати, по одній, а є й такі, які й досі живуть спільно з сусідами. Але тепер кімнати, які звільняються, більше не надаються мешканцям гуртожитку. Вони здаються новим мешканцям в оренду, продаються... У нас нема доказів, що ті кімнати були продані. Але – так люди кажуть.

- Це єдиний гуртожиток в Ужгороді, де такі проблеми у мешканців?

- На жаль, ні. Я могла вам переказати й історії інших. Та згадаю лише випадок, який стався у гуртожитку по вулиці Бородіна, 14. Там вже, окрім шантажу реєстрацією, практикується фізична розправа.

- Фізична розправа?

- Так, побили 12-річну дитину Марії Іванівни Дідик, голови громадської організації гуртожитку „ЗАТ „Житлобуд”. Ця жінка на початку липня виступила на сесії міської ради. Її виступ сколихнув усе місто. Вона наводила такі страшні факти із життя гуртожитків, що голова міськради пан Ратушняк прилюдно, на сесії пообіцяв, що всі гуртожитки неодмінно будуть передані місту.

- То що ж там такого страшного трапилося?

- Вона розказала, що директор підприємства їй неодноразово погрожував за активну позицію. В очі казав, що і цегла інколи буває на голову падає, і палка деколи стріляє. А потім сталося це лихо: неврівноважена сусідка по гуртожитку, хвора на шизофренію, побила її 12-річного сина, просто у неї на очах. Схопила за волосся і головою об стіну... Поки відтягли... Хлопчик потрапив у лікарню. А потім та сусідка пояснила свій вчинок: мовляв, директор дозволив робити усе, що мені заманеться. Слова Марії Іванівни підтвердив заступник головного лікаря, він теж відвідав те засідання міськради.

- І що тепер?

- Справа в суді, розгляд обіцяє бути дуже гучним. Мама хотіла приїхати до Києва, але не змогла приїхати. Ця сім’я опинилася у гуртожитку через хворобу дитини. Я з ними познайомилася, фактично під час лікування наших дітей. Тільки моя дитина не хворіла, від того, від чого її лікували, а у них хлопчик і справді хворіє. Саме ця жінка свого часу допомогла мені отримати консультацію у Києві. Я їй буду вдячна вічно, бо вже може б і моєї дитини не було б, залікували б від того, чим не хворіє. А сім’я Дідиків продала свій недобудований будинок, аби мати гроші на лікування дитини. Так вони і опинилися у гуртожитку. Це дуже порядна сім’я, яка ні копійки не попросила у держави. Це не та сім’я, яка народжує, аби отримати „дитячі” гроші. Мама – вихователька дитячого садка, з дуже високими моральними засадами. Ця жінка багато чого добилася для свого гуртожитку. Їх уже мали от-от передавати до комунальної власності, а в останній момент все зупинилося. Гроші в нашій державі роблять усе. Знову, мабуть, була вказівка і процес зупинився.

- Ви натякаєте на корупцію у вашому місті?

- А як ще можна пояснити таке нехтування людьми? Люди знають, що у нашого директора дружина – паспортист, його син – юрист, у них є родичі-куми у прокуратурі... Ви знаєте, ні один адвокат Ужгорода не береться нам навіть скласти позовну заяву до суду. Всі кажуть – у нас є сім’ї, і ми не хочемо неприємностей. Хто за цим стоїть – ми лише можемо здогадуватися. Чи можна добитися правди за таких обставин? Наше питання має вирішити держава. А якщо і державі до нас байдуже, то люди зберуться, та й поїдуть... жити на Майдан, до Ющенка. Куди ж іще нам подітися з дітьми, якщо нас виселять на вулицю?..

Прокоментувати ситуацію в Ужгороді ми попросили юриста Фонду держмайна Надію Погорілко, саме їй доводиться шукати юридичні підстави для того, аби повернути гуртожитки у власність держави. Відповідно, дати можливість мешканцям гуртожитків приватизувати свої кімнати.

Тож, перше, що ви маєте з’ясувати, який орган здійснював приватизацію чи корпоратизацію гуртожитку. Для цього треба звернутися до Фонду держмайна чи до його регіональних відділень або до відповідного міністерства, яке здійснювало роздержавлення гуртожитку.

Наступним кроком має стати звернення з позовною заявою до суду про визначення актів органів приватизації чи міністерства, яке його здійснювали роздержавлення, в частині включення гуртожитків до статутних фондів підприємства недійсними (мається на увазі акт оцінки, наказ про включення, перелік нерухомого майна, що передано до статутних фондів господарських товариств в частині включення гуртожитків).

Звісно, судовий розгляд – процес довготривалий. Але Фонд держмайна готовий визнати свою помилку і обіцяє цілковиту підтримку мешканців гуртожитків, які потрапили в цю непросту ситуацію. Коли гуртожиток повернеться у державну власність, доведеться звернутися до органу управління державним майном з проханням про передачу гуртожитку до комунальної власності.

Аналогічне звернення „про передачу до комунальної власності” доведеться підготувати і до органів місцевого самоврядування. Але вже з проханням прийняти гуртожиток до комунальної власності.

Останнім у цьому ланцюгу стане приватизація кімнат у гуртожитку. Вона також здійснюється за визначеною законом процедурою. Після звернення до органів місцевого самоврядування з проханням змінити статус гуртожитку на статус житлового будинку. Тільки подолавши усі східці правового шляху, можна отримати дозвіл на приватизацію кімнат, які незаконно потрапили у власність приватизованих підприємств.

Источник: Вікторія Владіна, для „Цензор.НЕТ”
VEhrNGRrdzVRMWN3U25KUmNGRTlQUT09
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
   
 
 
 вверх