EN|RU|UK
 Общество
  11530  49
Материалы по теме:

 "КОЛИ БУДЕ СТВОРЕНА ПОМІСНА УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА, РПЦ ЗМУШЕНА БУДЕ ВІДМОВИТИСЯ ВІД СВОЇХ АМБІЦІЙ ПЕРШОСТІ У ПРАВОСЛАВ'Ї", - АРХІЄПИСКОП УПЦ КП ФЕДІР

Архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір (Бубнюк) – один з наймолодших архієреїв Київського патріархату. Разом з тим у перші тижні російської агресії він створив "Полтавський батальйон небайдужих", який досі вважають однією з найбільших волонтерських організацій.

Нещодавно минуло 10 років відтоді, як владика Федір почав працювати на Полтавщині. Нелегко визначитися, з ким, у першу чергу, вести бесіду – з Федором-архієпископом чи Федором-волонтером. Ці ролі хоч і перетинаються, та не є тотожними. Все ж проблеми церковної політики ми лишили на кінець, почавши з більш духовних питань.

владыка

БАГАТО ЛЮДЕЙ ХВОРІЮТЬ НА НЕДУГУ: ХОЧУТЬ ЗМІН, АЛЕ НЕ ХОЧУТЬ МІНЯТИСЯ САМІ

- Владико, Ви бачили масу змін за той період, поки очолюєте парафії Полтавщини. Говорите, що бачите позитивні зміни. Але сьогодні виходить на поверхню і добро, і зло. Як справлятися з ним?

- Я часто жартую, що за ці 10 років мені довелося здобути ще одну професію будівельника, бо часто доводилося займатися ремонтом і будівництвом. Там ти завжди бачиш результат. А у роботі з людьми результат бачиш не завжди, бо він захований глибоко в душі. Мені дуже важко самому змінитися, тому якщо хтось міняється, то така людина викликає величезну повагу.

Зло в усіх на вустах: бачимо яка корупція в державі. Але часто, отримуючи негативну інформацію, ми не бачимо позитивних змін. Для мене гарним відкриттям стало те, що коли Росія проявила агресію, такій кількості звичайних хлопців виявилася не байдужа доля своєї держави. Вони взяли до рук зброю і пішли воювати за Батьківщину. Багато інших позитивних змін відбувається. Ми міняємося, ми стали на дорогу правди.

- З іншого боку багато озлобленості і розчарування. Найбільшихй гріх у християнстві – зневіра й нарікання на життя. Цю зневіру бачу у багатьох бійців, які повертаються з війни. Не всі можуть адаптуватися до мирного життя. Які настанови Ви даєте таким ветеранам?

- Розчарування почасти виправдане, бо люди хочуть змін, а вони не відбуваються швидко, а в деяких сферах взагалі їх немає. З іншого боку, я спостерігаю, що в нашому суспільстві є недуга, на яку захворіло багато людей: хочуть змін, але не хочуть мінятися самі. "Хочу, щоб жити стало краще, але я, як кидав недопалки собі під ноги, так і кидаю. Поводив себе агресивно, так і далі поводжуся". Поки ми не почнемо зі змін над собою, то і глобальні зміни будуть тяжко впроваджуватися.

Щодо бійців, звісно, я спілкуюся з ними. Видно, що вони всі травмовані психологічно навіть після місяців повернення з війни. Але я помітив, що багато залежить від того, наскільки до війни людина була соціалізована й самодисциплінована. Якщо вона була такою до війни, то лишиться такою і після. А якщо до війни людина деградувала, наприклад була схильна до алкоголізму, то війна це тільки поглиблює. Ті ж, хто опустилися на дно життя, жили на межі й до війни. Вони часто замкнуті. Але коли стараєшся з ними розмовляти на рівних, вони також стають привітними, у них виникають запитання. Тягнути рясу, надути щоки і говорити: "Я батюшка, ану відкривайся мені", - це неправильно. Потрібно сформувати товариські стосунки, і таким чином формується щирість і любов.

- У якій формі це відбувається? Під час літургії?

- З деякими військовими ми пересікаємося у зв'язку з нашою волонтерською діяльністю. Дехто приходить до храму просто помолитися, коли йому тяжко. Але таких мало. З деким перетинаємося під час панахид по полеглих бійцях. Крім того, в нас діє центр адаптації учасників бойових дій. Але системну роботу проводити важко, і на це скаржаться психологи. Вояки досі бояться психологів.

Священики в кращому становищі, до них більше довіри з боку бійців. Тому до нас вони частіше звертаються по допомогу й підтримку. Але і це відбувається спорадично. Це вина нашого суспільства. Ми не звикли до системних речей, особливо коли йдеться про психологічні травми.

владыка

НАШ ПЕРШИЙ ВОЛОНТЕРСЬКИЙ АКТ – НАКОЛІННИКИ ДЛЯ ВІЙСЬКОВИХ У КРИМУ

- Якщо з цієї точки зору подивитися на біженців. Як шукаєте підхід до них?

- Серед парафіян нашого собору є вимушені переселенці. Ті, з якими я спілкувався, дуже відкриті люди, проукраїнськи налаштовані. Я їм співчуваю, бо вони часто чують слова на кшталт: "Выпонаехализдесь". Мені на це скаржилися, і я не міг знайти слів утіхи. З іншого боку, я розумію, що синдром "понаехали" не виник на порожньому місці. У нас був випадок у Санжарському районі, коли влітку 2014 року ми прийняли переселенців у дитячий табір. Утримували їх, але вони мали виконувати елементарну фізичну працю, щоб утримувати своє житло в порядку: прибирати кімнати й туалет. На нас написали скаргу в органи влади про те, що ми нібито експлуатуємо людей. Приїжджала перевірка. Після цього священик, який опікувався тим табором, зібрав біженців і сказав: "Друзі, ми вас прийняли. Кому це не подобається, сьогодні збирайте речі і їдьте туди, куди вам зручно". Після того все налагодилося. Ніхто не поїхав, усі лишилися й надалі чергували. Вони жили у тому таборі влітку, а потім облаштувалися, хто як міг.

Припускаю, що такий випадок не один, тому негативне ставлення до переселенців виникло не на рівному місці. Однак від цього страждають і люди, що абсолютно відкриті до України. Тому в будь-якому разі потрібно проявляти терпіння, але якщо людина поводить себе не належним чином – а це не лише люди з Донбасу – то треба таку людину толерантно і чітко ставити на місце, при цьому проявляти любов.

- Зараз у багатьох волонтерів підкосилося здоров'я через два роки безперервної і ненормованої роботи. Дехто почав приділяти увагу собі, а дехто і далі весь свій час віддає волонтерству. Наскільки така жертва є виправданою у духовному плані?

- У Біблії написано: "Немає більшої любові, як хто душу свою (тобто життя) покладе за друзів своїх". Ця заповідь стосується у першу чергу наших воїнів. Я вірю у те, що хлопці, які віддали своє життя, воюючи проти ворога України, потраплять до Царства Небесного. Цей вираз можна застосувати і до волонтерів. Вони жертвували для своєї країни у той час, коли всі сили потрібно було кинути на допомогу фронту. Зараз, коли вже такої потреби немає, звісно, потрібно подбати і про власне здоров'я.

- Якщо питання волонтерства перевести з моральної площини у матеріальну, "Полтавський батальйон небайдужих" вважають однією з найбільших волонтерських організацій в Україні. Хоча б приблизно, можете сказати, на яку суму ви надали допомоги?

- Вся інформація є у наших звітах, точну цифру я не пам'ятаю. Йдеться про понад п’ять мільйонів гривень тільки коштами, не беручи до уваги продуктів і речей, які надавали люди. Чому так багато? Тому що залучена маса людей. У нас працюють цілі напрямки: хтось плете маскувальні сітки, хтось забезпечує їжею, хтось закуповує обмундирування… Є кістяк організації – волонтери, на яких фактично все тримається. А є ті, хто долучається час від часу. Однак хочу підкреслити: у час найбільшої потреби було долучено понад сто людей.

владыка федор бубнюк

- Яка роль Церкви у батальйоні? Ви є засновником організації?

- Починали ми з кількох людей. У березні 2014-го, коли починалася окупація Криму, я втомився дивитися новини, хотілося щось зробити. Ми поїхали в Крим з кількома священиками нашої єпархії… Тоді ми приїхали у Крим. Ми не знали, що відбувається, і думали, що проукраїнськими заходами можна якось зарадити ситуації. Активісти Андрій Щикун, Анатолій Ковальський організовували заходи. Кримський архієпископ Климент, я та інші церковники доєднувалися у суто церковному плані: панахиди за Тарасом Шевченком, акції пам'яті. Потім ми їздили по військових частинах, у Перевальне і Феодосію, привозили нашим військовим продукти. Я вийшов на зв'язок з командиром батальону морської піхоти. Нас не пустили на саму територію, бо вона була оточена. Стояло два БТР біля КПП, були вкопані кулемети. І стояли люди, схожі на безхатченків – нібито "протестующие". Ними керував чоловік з військовою виправкою, очевидно, працівник ФСБ. Він їм говорив, як реагувати, щоб нас не пустити. Нас там мало не розтерзали, було реально страшно. Але ми вийшли на зв'язок з командиром.

З того часу і почалося волонтерство. Наталя Гранчак почала забезпечувати інформаційну підтримку і збирати кошти на те, щоб купити хлопцям налокітники. Їм не давали зброї, щоб не провокувати противника, тому вони чергували з палками і бильцями з-під ліжок. Так вони охороняли територію. Ми перерахували їм кошти на купівлю налокітників і наколінників. Це був перший волонтерський акт.

Коли я повернувся з Криму, до нас приєдналися Олександра Сиротенко і Наталія Святцева. Так з нас чотирьох зародився "Полтавський батальйон небайдужих". Центр у нашому кафедральному соборі в Полтаві. Люди відразу почали нести кошти та речі. Я вдячний полтавчанам. Полтава взагалі достатньо консервативне, а у певних моментах флегматичне місто. Аж раптом вона прокинулася. Пам'ятаю, як один чоловік приїхав і сказав, що є атеїстом, але привіз набір ключів, щоб ремонтувати техніку.

владыка

МИ ДОПОМАГАЛИ УСІМ ТИМ, ЩО МОЖЕ ВРЯТУВАТИ ЖИТТЯ НАШИМ ВОЇНАМ

- У Полтаві, як і по всій Україні, працювали цілі артілі, щоб забезпечити бійців усім необхідним. Що ви у першу чергу відправляли на фронт?

- Ми допомагали добровольчим батальйонам "Донбас","Азов", "Дніпро", "Айдар", 93 бригаді. Всіх не перелічиш. Допомагали обмундируванням. Так як ми організація, яка діє при церкві, то прийняли рішення, що не можемо допомагати з озброєнням. Ми допомагали усім тим, що може зберегти життя нашому воїну: тепловізорами і приладами нічного бачення. Купували найпростіші прилади, бо наше завдання було дати хлопцям елементарні речі. Не купували один тепловізор за 500 тисяч гривень, а обирали прості моделі, щоб закупити великими партіями.

Бушлати купували, був час - навіть самі шили. Також розвантажувальні жилети, біноклі, рації. Обирали прості якісні моделі. Було навіть, що хтось дістав биті валянки, ще радянські. Наші артирелисти їх просили. Самохідна артилерія розташовується у полі, і в мороз, коли вони сиділи у металевих машинах, ноги у берцях відмерзали за годину. Вони були щасливі, коли отримали ті валянки. Потім зв'язалися з волонтерами у Берліні, які купували на ринках беушний воєнний бундесверівський одяг.

- Зараз ви військовим в принципі не допомагаєте?

- Сьогодні ми більше займаємося соціальними проектами, більше спрямованими на реабілітацію бійців, їх лікування і навіть воцерковлення. Наприклад, проводимо благодійні ярмарки, кошти з яких спрямовуємо на лікування конкретних бійців. Також організували "Будиночок Святого Миколая". У Полтаві Миколай даруватиме дітям радість до кінця різдвяних свят, а заодно і їхнім батькам.

Військовим допомагаємо, але не в такому об'ємі, як раніше. Допомагаємо домашніми продуктами і смаколиками. Час від часу підвозимо одяг і ліки. Але й потреба в допомозі виникає не так часто, як раніше. Їм більше потрібна увага і розуміння того, що вдома на них чекають.

владыка бубнюк

- Ви згадали, що починали волонтерську діяльність в Криму. Яка ситуація нині з тамтешніми парафіями УПЦ КП?

- Мій колега Архієпископ Сімферопольський і Кримський Климент у дуже тяжкому становищі. На нього тисне російська влада, намагаються відібрати приміщення єпархіального собору. Він тримається, але дуже важко.

- У різних регіонах України були випадки переходів окремих парафій з Московського патріархату у Київський. Скільки таких випадків на Полтавщині?

- Є два випадки, коли до Київського патріархату перейшли парафіяни і два випадки, коли парафія перейшла разом зі священиком.

- Випадок, коли до Київського патріархату перейшов священик є безпрецедентним. На Чернігівщині священику, що перейшов у Київський патріархат, спалили хату. На Полтавщині це відбулося без скандалу?

- Слава Богу все відбулося відносно спокійно. Ці отці зробили свій вибір – у час війни вони лишилися на стороні Церкви, яка є зі своїм народом. Адже священикам Московського патріархату заборонено служити з нами.

- Священикам УПЦ МП заборонено служити з духовенством Київського патріархату через неканонічність останнього.

- Їм заборонено не тільки служити, але і спілкуватися. Тому що церковна влада РПЦ (Російської православної церкви) боїться, що "розкольники" переконають священиків МП у своїй правоті. Також заборонено і парафіянам МП спілкуватися і навіть заходити до храмів Київського Патріархату. Для нас та наших парафіян таких заборон не існує, адже усі вони обрали Українську церкву абсолютно свідомо. Хоча нам потрібно створити в Україні Помісну Церкву. Слава Богу, що усе більше людей розуміє важливість цієї справи. Буде Помісна Церква – буде незалежна держава. До речі, у цьому напрямку були зроблені вагомі кроки. У 2009 році відбулася зустріч між духовенством УПЦ КП та УПЦ МП на рівні єпископів. Тоді було досягнуто порозуміння. І навіть дійшли згоди про те, що в українському православ'ї існує не розкол, а роз'єднання. Ця зустріч двох комісій була першим кроком до об'єднання Церков. Однак з 2010 року все змінилося. Російська Церква хоче домінувати у світовому Православ'ї.

- Ви це так категорично стверджуєте...

- Коли буде створена Помісна Українська Церква, РПЦ змушена буде відмовитися від своїх амбіцій першості у Православ'ї.

Коли відбувався перехід священика до Київського Патріархату, до села приїхало з десяток священиків УПЦ МП, щб "навернути заблудлого співбрата". Наше духовенство запропонувало священикам Московського патріархату відслужити разом з ними молебень за Україну (бо московські-панотці намагалися переконати людей, що вони належать до Української церкви). Усі відразу десь позникали. Лише один з них погодився співслужити з нашим духовенством.

владыка бубнюк

- Однак у Московському патріархаті можна виділити проукраїнськи налаштоване крило. Як складається спілкування з його представниками?

- Говорити про проукраїнське крило в Московському патріархаті це велике перебільшення. Хоча війна багато чого змінила. Не знаю як серед єпископату, але серед духовенства з’явилося багато священнослужителів, які бачать і розуміють, що відбувається, проте воліють перечекати до того часу, коли українські православні Церкви об'єднаються. Слід сказати, що керівництво РПЦ, на чолі з патріархом Кірілом, робить усе можливе, щоб тримати МП в Україні під своїм контролем і керувати усіма процесами, що відбуваються у цій Церкві.

Ольга Скороход, "Цензор.НЕТ"
Фото: Наталія Шаромова, "Цензор.НЕТ"
TUVwTVVYWjBRemN3VERkUmRtUkhRekJNV0ZKblRrZE1TVTVETURCTWRsSnFlVVJSYzA1SFFUQk1lbEYxVGtNMFRIa3ZVVzUwUXpjd1dYcFJjemxEZDBsT1EyZ3dUSEpSZG5SSFFUQk1OMUpvWkVNck1FeFJka3c1UXk4d1dVUlJjMDVEZVRCTU4xSm5aRU0zTUV4RVVYTjBRelF3VEZZNE1FeE1VWFowUXpjd1REZFJkbVJIUXpCTVdGSm5Ua2RNWms1RFp6QktMMUZ3Ym5wUmJ6bERaakJMV2pnd1MxQlJiamxEYlVsT1EyRXdTams0TUZsaVVYUmtSMEV3VEhKUmRuUkRlVEJaZURnd1NpOVJkblJETnpCWlRGRnpUa041TUZsdVVYVk9Remt3VEVFOQ==
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
   
 
 
 вверх