EN|RU|UK
  1442  177

 ДЕ УКРАЇНІЗАЦІЯ?

Нинішня Україна стрімко перетворюється в культурному, мовному та ментальному контексті на «благодатний юг Росії», як писали ще до «великого жовтня» в імперських путівниках.

Українську мову зроблять факультативною в галузі освіти («великий патріот» на посаді міністра освіти заявив, що нехай освітні установи, батьки, студенти-іноземці та місцеві ради самі вирішують, чи доцільно викладати українською). Де-факто вона вже не обов’язкова в державних установах, а судячи з виступу російською мовою Верховного Головнокомандувача на флагмані українських ВМС фрегаті «Гетьман Сагайдачний», українська перестає бути обов’язковою у війську.

Лінгвістичний компроміс

Процес деукраїнізації йде доволі легко, роботи в русифікаторів не так і багато, адже справжньої, всебічної, наполегливої, розумної та ефективної українізації за всі роки незалежності ніхто не проводив. Кравчукові виявилося не до того, для Кучми то була гра, а Ющенко обмежився пристрасними закликами «Розмовляй українською!», «Думай про Україну!» й просторікуванням про привабливість «солов’їної та калинової». За 18 років не створено потужного керівного органу цього процесу, кажуть, фунціонував якийсь маленький відділ у Кабінеті Міністрів і щось аналогічне в Секретаріаті екс-президента. То як же цей процес міг відбуватися сам по собі, спонтанно, без спрямування, без контролю, без імпульсів? Ось так він і відбувався, самопливом. Усі українські президенти чомусь страшенно боялися звинувачень із боку відомих сил і вчорашньої (хіба тільки вчорашньої?) метрополії у «насильницькій українізації».

Навіть обожнюваний деякою частиною української патріотичної громадськості Вік­тор Ющенко під час телеефіру на пряму претензію студентки Донецького університету про другу державну російську мову замість продемонструвати чітку позицію почав щось теревенити про «відсутність 300 голосів у парламенті». З’ясувалося, це єдина причина, яка заважає панові Ющенку запровадити російську. Мовляв, я назагал не проти, але голосів бракує… Чудовий зразок притаманної Ющенкові принциповості.
Здається, жоден із президентів України не розумів, що питання української мови не є вузько політично-кон’юнк­тур­ним, що це питання з огляду на історичне буття української нації та держави є глобальним, доленосним і вирішальним, що для українства це питання to be or not to be. Тому ним не можна торгувати на виборах, догоджаючи електоратові, купуючи його симпатії. Цією позицією не можна поступатися чи розмінювати її на якісь інші. Вже той факт, що метрополія надзвичайно нервово реагує на будь-яке посилення статусу й реального функціонування украї­нсь­кої в Україні, міг би багато пояснити політикам нашої держави, якби вони «вчились так, як треба».

А поки важко позбутися враження, що російських діячів статус російської в Україні хвилює значно більше, ніж українських становище мови українського народу на українській таки ж території. Ще в 20-ті роки минулого сторіччя відомий російський шовініст Василь Шульгін писав – краще вже незалежна, але геть зросійщена Україна, ніж Україна в складі Росії, але з пануванням на її землях української мови та культури. На думку Шульгіна, перший варіант значно безпечніший для імперських інтересів. Тому прагнення українських політиків патріотичного забарвлення обминати мовну тему може свідчити про глибинне нерозуміння вирішальної для нації проблематики. Україна, позбав­л­ена головної етнічної ознаки, буде доволі легко перетравлена в мовно-культурному «казані» так званого російського світу імперії, що регенерується.

Привертає увагу той факт, що істеричні звинувачення України з боку Російської Федерації в «насильницькій українізації» (які так лякають наших лідерів) лунають на тлі тотального й безжального російщення автономних утворень самої Росії. Автономії Поволжя, Північного Кавказу, Сибіру, Далекого Сходу й так званого фіно-угорського поясу дедалі жорсткіше денаціоналізуються це­нтр­ом: згортається викладання національних мов, зменшується національний компонент у викладанні решти гуманітарних дисциплін, скоро­чу­ється сфера функціонування рідних мов цих народів, їм залишають хіба що побут. Як запевняють деякі представники татарської інтелігенції, російська центральна влада намагається на основі лише російської мови й культури сформувати якусь безнаціональну спільноту.

Натомість російські звинувачення незмінно справляють на українських діячів магічне враження, й вони починають перелякано виправдовуватися й доводити, що ніякої українізації в Україні немає. І мають рацію. На жаль.

Протягом 18 років незалежності України в державі діяв мовчазний компроміс: російськомовна спільнота (близько 30% населення України) визнає державний статус української, закріплений у Конституції, а українськомовна більшість не перешкоджає вільному розвиткові й функціонуванню російської мови на всій території України.

Леонід Кучма прийшов до влади під гаслом надання російській мові статусу державної, проте, коли став президентом, відмовився від того гасла, вважаючи за краще зберігати компромісну ситуацію, яка більш-менш влаштовувала обидві сторони: українськомовні могли задовольнятися формальним пануванням української як запорукою майбутньої перемоги в лінгвістичній царині, а російськомовні – фактичним пануванням російської, розраховуючи зберігати такий стан якнайдовше. Тому кожна частина населення мала свої визначені й захищені позиції, що давало можливість не вважати себе переможеним. Дуже повільно й малопомітно час усе ж таки працював на українську, бо навіть формальна державність мови в незалежній Україні надає їй певні шанси на відтворення та поступове поширення в нових галузях функціонування.

 

Водночас російськомовна спільнота не мала реальних підстав побоюватися брутальних змін статус-кво.

Русифікація на марші

За 18 років незалежності сформувався якийсь модус вівенді, якась рівновага в мовній політиці країни. Все докорінно змінилося після перемоги на президентських виборах 2010 року кандидата від Партії регіонів. Російська мова через тенденційно перекладену Європейську хартію мов, а ще більше через її шахрайське тлумачення почала блискавично набувати де-факто державного статусу через надання їй прав так званої регіональної мови. А регіональну мову майже всі чиновники півдня й сходу сприймають як замінник державної української. Тепер вони вважають, що державність української мови їх ні до чого не зобов’язує й цією мовою можна сміливо і безкарно знехтувати. Таким чином 10-ту статтю Конституції про державність української мови на практиці скасовано без будь-яких голосувань у парламенті, без референдумів, без ухвалення нових законів. А російська за фактом уже стала офіційною, державною мовою на більшості територій країни, що призведе до остаточного зросійщення місцевого українського населення.

Російська мова в Україні крім традиційного фактичного панування набула певного форма­льно-юридичного статусу, що спирається на Європейську хартію, яка передбачає, між іншим, захист лише тих мов, яким загрожує зникнення. Зайве говорити, що російська однозначно до таких не належить. Українська мова, яка з відомих історичних і політичних причин не спромоглася на фактичне панування, швидко втрачає панування формально-юридичне через активну кампанію пропаганди на користь «при­рів­нювання» статусного становища російської до української. Прихід до влади Партії регіонів став цілковитою перемогою російської мови над мовою більшості населення України, а це значно посилює позиції колишньої метрополії в колишній колонії. Отже, меншість населення (виходячи з перепису 2001 року) отримала все, а більшість майже все втратила.

Однак велика національна поразка українців вимагатиме реваншу. Переможені не мають ніякого іншого вибору, адже сьогодні в Україні де-факто оголошено мовну війну проти української, аби позбавити її всіх питомо державних функцій і відкинути на політичний, адміністративний, освітній, ку­ль­турний та інформаційний маргінес. На російську мову масово переводять усі функції, зводячи сферу української до абсолютного мінімуму. Це здійснюється місцевими радами, де більшість депутатських мандатів належить Партії регіонів та її союзникам литвинівцям і комуністам. Від­бувається справжня мовна реставрація російсь­ко-радя­нсь­ко­го режиму часів Брежнєва–Щербицького. Ведеться широка агітація в багатьох регіонах, мовляв, тепер українська мова не потрібна й треба повертатися до мовної політики Радянського Союзу. Місцеві керівники нав­випередки демонструють неволодіння державною українською й добре володіння «регіональною» російською мовою. Антиукраїнський азарт нової влади набуває характеру вакханалії. Величезні зусилля з прищеплення інтересу та поваги до українського, які ентузіасти та громадські організації докладали в найбільш зросійщених регіонах, змітаються геть. Нині українська нація в мовно-культурному плані переживає жахливий антиукраїнський погром. Країну відкинуто на 20 років у минуле. Все треба розпочинати майже з самого початку.

Як захистити мову

Те, що відбувається сьогодні, змушує зробити деякі висновки, виходячи з досвіду попередніх років. Президенти Кравчук, Кучма та Ющенко припустилися стратегічної помилки, коли взяли курс на лінгвістичний компроміс. Цей компроміс за своєю природою й із урахуванням реальних обставин України не міг бути тривалим.

Найпроникливіші українські теоретики розуміли, що невдовзі цей компроміс закінчиться. Питання полягало в тому, на чию користь? Нині імперська мова, спираючись на проросійську адміністрацію в Україні та всебічну підтримку Кремля, перейшла в рішучий і безжальний наступ на мову автохтонного населення, аби «остаточно вирішити» українське питання.

Цей наступ є наслідком і розплатою за відмову всіх трьох президентів від неухильної, послідовної та ефективної українізації України. Лідерам держави треба було не метушливо виправдовуватися перед банальними імперськими звинуваченнями в «насильницькій українізації», а рішуче їх спростовувати, док­ла­даючи зусиль до політичної і моральної легітимізації українізації як абсолютно нормального та позитивного для України процесу – адже без українізації Україна як держава й нація не має жодних перспектив. Треба було діяти рішуче, системно й послідовно, долаючи спротив, провокації та політичні істерики. Тим більше, що позитивний досвід на пострадянському просторі є. Наприклад, Естонія, де у відсотках російськомовного населення навіть трохи більше ніж в Україні, де естонську мову московська влада викорінювала не менш послідовно ніж українську.

Москва за часів СРСР нав’язала естонцям таку модель двомовності, де російська мова мала вищий від естонської статус. Процес відмирання мови нижчого статусу планували здійснити поетапно: паралельно з існуванням естонського мовного середовища поступово сформувати виключно російськомовне середовище, створити систему стимулів і умов, за яких російська мова зробилася б престижнішою за естонську, а потім перевести регіональне діловодство на російську. На заваді всім цим планам став мовний патріотизм естонців. Уже 1989 року там ухвалили «Закон про мову», що зобов’язував усіх керівників володіти двома мовами. Тоді, до речі, в Україні ухвалили «Закон про мови в УРСР», але хто його в нас дотримувався. В Естонії все було серйозно. Свій закон естонці реалізували за 4 роки, бо саме такий термін і запланували. Цей маленький упертий народ ніколи не поспішає, але завжди встигає.

Вони визначили 6 (шість!) рівнів володіння естонською мовою: від знання 800 найбільш уживаних слів до вільного володіння. Хочеш бути високооплачуваним естонським полісменом? Будь ласка, повинен володіти естонською ось на такому рівні. Хочеш бути викладачем естонського університету? Тут інший обов’язковий рівень. Хочеш бути офіцером естонської армії? Для цієї посади також передбачено певний рівень. Не володієш естонською? Тоді вибач, пошукай собі інше застосування своїх здібностей. Проте естонська влада не тільки вимагала, а й допомагала всім охочим опанувати естонську мову. Було створено мережу курсів і короткотермінових програм естонської для російськомовного населення. Однак від самого початку сформульовано жорстку вимогу до всіх державних службовців: обов’язкове володіння естонською. Це контролювалося й перевірялося.

Тому в Естонії феномен Кабінету Міністрів Миколи Азарова неможливий за визначенням. Російську мову в Естонії позбавили статусу мови міжнаціонального спілкування, такою стала естонська. Звісно, там залишаються мовні проблеми, але їх не можна порівняти з українськими. Держава активно відстежує і патронує мовну проблематику. Естонці якось дають собі раду без нарваних плакатів: «Розмовляй естонською!» і «Думай про Естонію», натомість вони мають чітку, жорстку й послідовну державну мовну політику. Змінюються президенти, уряди, парламент, незмінною залишається ця політика. Естонці витримували й витримують шалений тиск щодо мовних питань і з боку Кремля, й з боку Європейського Союзу, витримують цілком достойно, не вагаються, не тремтять, не трусяться, як деякі українські «провідники». Тому й успіхи не забарилися. Сьогодні в цій країні 70% населення спілкуються естонською як рідною. Неухильно зростає відсоток тих російськомовних, що добре опанували державну мову. Але ж зверніть увагу на такий факт – російськомовному вивчити естонську, то зовсім не те, що українську, білоруську чи польську. Естонська мова не належить ані до слов’янських, ані до індоєвропейських. Це фіно-угорська група уральської сім’ї мов. Попри всі труднощі, естонська мова має тепер чітку перспективу на власній землі, бо керівники цієї держави зробили все, чого, на жаль, не зробили українські.

Останні й дотепер намагаються ухилитися від обговорення цієї проблеми, вони й досі не хочуть зрозуміти деяких простих істин, яких не уникнути. Хоча всі українські лідери до 2010 року хотіли досягти в цій сфері результату без боротьби.

Як казав один політтехнолог часів Київської Русі великому князеві: «Княже, не розігнавши бджіл, меду не їсти». В реальних умовах України вибору немає: або потужна, ефективна, всеосяжна українізація, або тотальне, цинічне й безжальне зросійщення.

Tertium non datur

Третього не дано. Як показують останні події, русифікатори в Україні зовсім не схильні до «китайських церемоній» у ставленні до української мови та українськомовних людей. У середовищі деукраїнізаторів ніхто не збирається перейматися душевними стражданнями українськомовних, яких позбавляють рідної мови й культури. Що ж, діє невблаганний закон: хто не хоче бути молотом, той стане ковадлом.

Неможливо розбудовувати в Україні таке собі «креольське» суспільство російськомовних українських патріотів, бо вже є реальна загроза системної деконструкції всього комплексу української ідентичності, всього, що охоплює поняття «українськість». Країна, позбавлена національної ідентичності, стає територією й поглинається сильнішою національною ідентичністю. Тож україн­сь­кий політичний патріотизм неможливий без патріотизму української мови, історії та культури.

VEhrNGRrdzVSMFF3VEhKU1owNURkekJNYWxGMlpFTXJNRmxVVVhaMFEzZ3dUR3BTYWpONlVtbzVRek13V1haUmRXNTZVVzlPUXlzd1dVaFNaMlJETkRCWk9EMD0=
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
Страница 2 из 2
<<<1 2
Страница 2 из 2
<<<1 2
   
 
 
 вверх