EN|RU|UK
 Общество
  17769  29

 АНАСТАСІЯ ЦЕБРИНСЬКА, СТРІЛОК-ДОБРОВОЛЕЦЬ: "ПЕРШЕ НАШЕ ПОБАЧЕННЯ ВІДБУЛОСЯ ПІД ЧАС СЛУЖБИ В ЩАСТІ: МИ З ЮРКОМ, МОЇМ ТЕПЕРІШНІМ ЧОЛОВІКОМ, ПРОГУЛЯЛИСЯ В БІК МІСТА, ЗА ЯКЕ ТОЧИЛИСЯ БОЇ"

24-річна Анастасія Цебринська, стрілок-доброволець батальйону "Золоті ворота", а тепер поліціянтка


волонтер

Настуся маленька, як горобчик. Її зріст 156 сантиметрів, а вага – 44 кілограми. Не даремно, спочатку в підрозділі їй дали позивний Крихітка. Але згодом Настя назвалася Феніксом. Це ім'я прижилося... Із Юрком, який так само, як і дівчина, добровольцем прийшов у батальйон "Золоті ворота", вона познайомилася на полігоні у селі Старе під Києвом.

– Нас туди відправили влітку, – розказує Настя, – декілька добровольців, в тому числі і Юру. Я в цей час тимчасово виконувала обов'язки медика. Саме тоді мені Юра і сподобався. Але я навіть не знала, як з ним заговорити, про що. А потім нас відправили в Щастя Луганської області. До речі, це було рівно два роки тому. Там я написала записку і віддала Юрі: "Я Фенікс. Подзвони або напиши мені..." І номер телефону. Через декілька годин Юра надіслав мені повідомлення. Ми почали спілкуватися. Через декілька днів зустрілися і прогулялися біля бази. В той день було тихо, не обстрілювали так, як завжди. Але все одно командир, коли дізнався про наше побачення, дав прочухана. Все ж таки там було небезпечно. З того часу ми з Юрком почали зустрічатися. Він про мене піклувався: то фрукти принесе, то йогурти передасть, бо служив у іншій роті. Новий рік ми святкували вдома. Тоді він і зробив мені пропозицію. Спочатку ми поїхали знайомитися з батьками Юрка, я довго не наважувалася увійти до нього в дім. Боялася... Але коли все ж таки я переборола страх і зайшла, його мама була дуже рада мені. Своїм батькам я розказала про нареченого, коли приїхала на ротацію. Вони відразу сприйняли Юру, як рідного. Весілля ми хотіли відсвяткувати влітку, але із служби не відпускали. Тому й перенесли на осінь. Все було гарно. Хіба що мені холоднувато було під час фотографування на вулиці. Все ж таки в мене плаття з відкритими плечима.

Настусю, чому ти вирішила служити, та ще й стала стрілком, а не медиком, наприклад?

– Ще коли навчалася у школі, мріяла служити в армії. Не знаю, з чим це пов'язано. Хоча... Батько служив у морському флоті, дід воював. Але, чесно кажучи, не думаю, що саме це вплинуло, бо в родині культу армії не було. Скоріш за все, характер у мене такий хлопчачий. Я завжди дружила більше з хлопцями, ніж з дівчатами. Бабуся навіть називала мене хлопчуром. Я відмовилася ходити на уроки по наданню першої медичної допомоги разом з однокласницями, написала заяву і проходила військову підготовку з однокласниками. Мені подобалося навіть марширувати. Викладачі цьому дивувалися, але ніхто не заперечував. І мене за це не дражнили, нормально сприйняли моє бажання. Жалкувала я тільки, що ми не розбирали справжній автомат, а лише дерев'яний. Іншого у нас у школі просто не було. Але ми повинні були чітко розказати, з чого він складається, що за чим потрібно збирати...

волонтер

Вперше нормальну зброю я взяла у руки на полігоні у Старому, після того, як нас оформили, ми отримали посвідчення міліціонерів та дозвіл на зброю. Я із великим задоволенням та інтересом вивчала все, з чого можна стріляти: пістолети "Форт", автомати,РПГ, АГС... Сідала за кермо БТРа, їздила сама. Хочу якнайбільше знати про зброю та броньовану техніку. І була дуже рада, коли нас відправили в зону АТО, а не залишили для підтримання громадського порядку у столиці.

Я з полегшенням для себе дізналася, що у стрілкових зіткненнях, ближніх боях Насті не довелося побувати. Хоча сама дівчина розказувала про це з легкою досадою у голосі.

– Незважаючи на те, що ми були в Щасті у 2014 році, коли там ішли бої, наш підрозділ все ж таки знаходився на блокпостах, контролював, хто проїздить, перевіряв документи, – продовжує Настя. – Але декілька груп їздили на бойові завдання, затримували ворожих диверсантів. Ті блокпости, де я несла службу, регулярно обстрілювали з артилерії. Іноді настільки точно, що неможливо було заснути під час відпочинку – земля здригалася.

– Насте, де ти жила? Разом з хлопцями?

– У місті ми зайняли триповерховий гуртожиток. Разом з нашим батальйоном там були й прикордонники. Мені хлопці відразу виділили окрему маленьку кімнатку. А на блокпості у бліндажі, звичайно, жила в одному приміщенні з бійцями. Ми нормально співіснували. Я до себе увагу намагалася не привертати. До речі, у нас був дуже гарний бункер для укриття від обстрілів. Ми його самі побудували, а художник розмалював.

волонтер

– На блокпості проїжджаючі люди не дивувалися, коли тебе бачили?

– Дивувалися не тільки цивільні, але й бійці інших підрозділів, що їхали повз нас. Всі казали одне й те саме: ти така маленька, а бронежилет – великий.

волонтер

Про екіпірування цього бійця детальніше розказав волонтер, батько загиблого на вулиці Інститутській 20 лютого 2014 року Героя Небесної Сотні Устима Голоднюка Володимир, який створив потужну організацію "Штаб національного спротиву". Він з перших днів війни допомагає жителям Тернопільської області, які воюють на сході країни.

– Про Настусю я дізнався від іншого добровольця – Максима, – розповідає Володимир Голоднюк. – Він сказав, що на фронт поїхала дівчинка з його села. Я здивувався, а коли поговорив по телефону з Настею і дізнався її розміри, взагалі розгубився. Десь треба було знайти мініатюрний шолом – 52-го розміру, замовити берці – ні, не берці, а берчики – 35-го розміру, підібрали бронежилет. Кинув клич, і з Італії нам передали потрібний шолом. А спеціальний жилет, в який можна було вставити стандартні броньовані плити, пошили на замовлення. Всю форму, яку відправляли Насті, ушивали під її мініатюрну фігурку.

Познайомилися ми з Настею, коли вона приїхала у відпустку. Ми всі дивувалися, яка ж вона маленька, але який у неї характер, як вона налаштована служити країні.

Володимире, багатьох дівчат, що знаходяться на лінії вогню, ви опікуєте?

– Дві дівчини – стрілки. Троє медиків. Одна радистка. Є ще й бухгалтерка, яка працює у зоні АТО. От і рахуйте. Кожна з них викликає у мене щире захоплення. І я про це знаю, та й багато хлопців розказують, що дівчата на фронті частіше виконують роботу краще, ніж хлопці. Наприклад, медсестра с позивним Синичка, також маленька тендітна дівчина, витягувала на собі важкопоранених з-під обстрілів. І не стогнала, не жалілася. На мою думку жінки створені для любові та сім'ї, а тут обставини вимусили і їх піти захищати Україну. Наша країна сильна своїми людьми!

Я був вражений одним вчинком Насті. Він багато що про неї говорить... У січні у Тернополі відбулося нагородження орденом "Народний герой України". Насті була присутня у залі. Після церемонії лідер добровольчого руху Дмитро Ярош зняв з себе підвіску у вигляді тризуба, що є прототипом ордену, та вручив її Настусі. Для неї це була велика подія, наче її нагородили найзначущішою нагородою. А потім сталося лихо. Несподівано помер той самий Максим, від якого я дізнався про Настю. Вийшов на подвір'я ранком та впав... Він не звернувся вчасно до лікарів, а у нього після контузій були проблеми з судинами... Я був на похованні. Настя щиро переживала за односельця. І прощаючись з ним, зняла з себе таку дорогу для неї підвіску і положила її Максиму у кишеню. "Він заслужив цю відзнаку, бо воював, і здоров'я своє поклав за Україну", – пояснила потім мені свій вчинок дівчина. Мене це вразило. Я зв'язався з київським ювеліром Дмитром Щербаковим, який виготовляє ці тризуби і який, до речі, був свідком вручення його Насті, розказав про те, що побачив, і Дмитро надіслав мені оберіг, щоб він все ж таки був у нашої підопічної.

волонтер

Дмитро Ярош зняв з себе і вручив Насті оберіг-тризуб, виготовлений із срібла, що надсилають люди з усієї України. Пізніше дівчина поклалаа його в кишеню померлого добровольця-односельця

волонтер

Ювелір Дмитро Щербаков, дізнавшись про це, передав дівчині-стрілку новий оберіг. Його Насті передав волонтер Володимир Голоднюк

Ви познайомилися з чоловіком Насті на весіллі?

– Ні, вона привезла нам його в штаб на оглядини в одну з відпусток. Ми відразу звернули увагу, що Настя і Юрко чимось схожі зовні. Але Настуня більш темпераментна, а її обранець спокійний. Таким чином вони доповнюють один одного. З того часу ми почали допомагати і Юркові. Підбирали йому одяг, взуття...

За два роки багато хто з наших підопічних знайшов пару. У нашій Тернопольскій області вже точно є чотири такі пари. Оженилися два побратими мого Устима. Вони, майданівці, потім пішли воювати на схід країни. У Стефанка загинув у Донецькому аеропорті брат, що служив у "Правому секторі". Він сам привіз його ховати... Через якийсь час він одружився з дівчиною, яка також служить. У них вже народився син. Ще один хлопець, що мітингував у Києві разом з моїм сином, Сашко Саричев, взяв за дружину дівчину зі сходу. Він став танкістом, служить. А дружина зараз вагітна...

волонтер

Настя запросила на весілля волонтерок "Штабу національного спротиву", які відшукували для крихітного бійця маленькі берці, ушивали форму. Дічата стали справжніми подругами

Я радію весіллям. Це значить, що життя продовжується. У таких пар народяться справжні патріоти України. Я в цьому впевнений. А на весіллі Настя та Юрка молоді були дуже гарні. Він був у парадній військовій формі, чим органічно доповнював пишне плаття Дюймовочки-Насті.

волонтер

– Юрко та його сім'я живуть в Обухові під Києвом, – продовжує Настя. – Але весілля ми вирішили зробити в Збаражі, звідки я родом і де живе моя велика родина. У мене ж є старший брат і молодша сестра. У кожного вже своя сім'я, діти. Я вже давно тітка. Ми також мріємо про дітей. Але вирішили не поспішати. Можливо, через рік серйозніше про це будемо говорити. Ми ж поки знімаємо житло у Обухові. Спочатку варто вирішити квартирне питання, а вже потім народжувати дітей. Хоча на весіллі, як це водиться, робили конкурс, гадаючи, якої статі першим в нас з'явиться маля. Вийшло, що хлопчик, – сміється Настя. – Поживемо – побачимо.

Насте, а як твої батьки відреагували, коли дізналися, що ти вирішила піти служити, та ще й в зону АТО?

– Переживали сильно. Мама, звичайно, проти була. Але вона знала, що сперечатися або кричати сенсу немає. Я ж уперта. Все одно зроблю так, як вирішила. Брат в мене комісований за станом здоров'я. Але я переживала, щоб йому або батьку не прийшла повістка. Не хотіла, щоб вони пішли на війну. Я знала, що вони вдома, і мені було спокійно. А так... Переживала б сильно. Навіть говорити про це важко...

Зараз я жалкую, що навчаючись на товарознавця-комерсанта, не закінчила військову кафедру. Вже б мала звання. Юрко мене підбив поступити в академію внутрішній справ. Я вже на другому курсі. Отримую освіту правознавця. І продовжую служити в полку "Київ". Так що тепер я – поліцейська. Частина підрозділу несе варту у Авдіївці та Краматорську. На час весілля я взяла відпустку, а так – охороняю суди у Києві. А чоловік із підрозділу звільнився – він закінчив університет оборони імені Івана Черняховського, отримав спеціальність "командир вогневого взводу". вчиться у Академії Міністерства оборони на артилериста. Коли отримає освіту, збирається підписати контракт із Збройними Силами України. Ми вирішили, що захист порядку і миру у країні – це наша сімейна справа.

волонтер


Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"

TUVwcVVtZGtSME13VERkU1owNUROREJNWjJjd1dVUlJkblJIUWpCWlNGRjFUa00xTUZsSVVYVjBReXRNWkVkRU1FeHlVbWRPUTNjd1RHcFJkbVJIUWpCTWNsRjJkRU0xU1U1RGVUQk1OMUYxWkVNNU1GbHpka3c1UTFNd1RHcFJkblJETnpCTVdGSm5kRWRETUV4Qlp6QktjbEYxVGtkQk1GbE1VWFowUXpZd1RFRjJURGxETURCTU4xRnpaRWRCTUV3M1VYTjBReXN3VEhaU2FrNUhSekJaY3owPQ==
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
   
 
 
 вверх