EN|RU|UK
 Общество
  21654  7

 ПИСЬМЕННИК АРТЕМ ЧЕХ ПОВЕРНУВСЯ З ВІЙНИ: "Я ВСЕ ПОБАЧИВ, ДЯКУЮ. Я ВСЕ ЗРОЗУМІВ"

Уявіть двоспальне ліжко, на якому вдвох зручно, троє можуть поміститися, а ми спали і вчотирьох - шахтар з Дніпропетровської області, пісатєлішка з Києва, колишній десантник з Гайворона і ще один хлопець. Кожного дня. Десять місяців. Це фактично сім’я. Ті, хто в сусідніх бліндажах, теж сім’я, просто не така близька. Моя велика армійська рідня.

***

250 тисяч знаків у нову книгу, декілька додаткових кілограмів м’язів, звичку викурювати дві пачки цигарок на день та пити енергетики замість води, комплект заношеної форми і купу контактів з позивними привіз із війни письменник Артем Чередник (Чех), солдат 59-ої мотопіхотної бригади п’ятої хвилі мобілізації.

За два місяці після повернення з зони бойових дій він декілька разів по-різному переосмилив усе, що пережив на Донбасі, отримав звістку про загибель заступника командира своєї колишньої роти, представив на Міжнародному форумі видавців у Львові оповідання, яке написав за півтора дні просто в окопі, і вдруге поділився з Цензор.НЕТ своїми думками щодо служби та війни у вигляді нотаток, зроблених під час служби, та під час інтерв’ю вже вдома, у столиці. Вперше письменник спілкувався з виданням відразу після мобілізаціії понад рік тому.


В тексті присутня ненормативна лексика.


чех

Як ми чекали цього дембеля! З квітня нас годували обіцянками: “Через тиждень, через два”. І ми постійно сиділи на валізах. Так минув місяць, два і ми вже ненавиділи одне одного і все навколо в тому стані очікування. Якби нам точно сказали, коли ми поїдемо, все було би нормально. І не так вже складно переслужити, як перебувати у невіданні: скільки ж ще? Невідання - воно не стільки дратує, скільки принижує: невже я не маю права знати?

Аж ось остання ніч у бліндажі... Так солодко давно не спалося. Щоправда, говорили аж до другої так, ніби за 13 місяців не наговорилися. Нарешті нас привезли в штаб, посадили в автобус і відвезли на вокзал у Костянтинівку. Все. Додому за свій рахунок. А мали ж дати дембельську форму і на дорогу гроші. Замість цього під дембельський акорд зібралися позвільняти купу аватарів і напіваватарів нашої черги мобілізації. За п’янство, за невиконання наказів та ще х#й зна за що. Тобто тринадцять місяців вони всіх влаштовували, а тут раптом стали зайвими елементами? У сухому залишку - економія на їхніх дембельських, преміях і решті соцвиплат. Ну, і банальна підлість.

Але ось я два місяці як демобілізований, безробітний, і планів у мене поки немає. Працюю над книгою, яку почав ще до повістки. У січні друг прислав мені планшет, і я дописав її в бліндажі. Набрав 250 тисяч знаків. Не про війну, а про звичайних людей з того будинку, де я народився, в Черкасах. Писати книгу про війну зараз я не готовий. Якщо я її напишу, то вона буде чесна. А зараз така не потрібна. Не на часі її публікувати. Можливо, колись я це і зроблю. Спочатку я пробував писати правду про те, що бачив, у Фейсбуці, але потім набридло бути “зрадником”, і я просто тихо чекав на дембель.

А писалось мені там добре. Лежиш собі два метри під землею і пишеш. Хлопці мої знали, були моїми першими читачами. Книгою вже зацікавилося одне харківське видавництво, але чіткої домовленості поки немає. Ну, і надалі я планую писати. Охота до цього в окопі не зникла. З’явилася, навпаки.

В тому ж окопі минуло чотирнадцять місяців як я солдат ЗСУ. Уявіть двоспальне ліжко, на якому зручно спати двом, троє на ньому ще якось вміщаються, а ми спали там вчотирьох - шахтар з Дніпропетровської області, пісатєлішка з Києва і колишній десантник з Гайворона. Кожного дня. Десять місяців. Це фактично сім’я. Саме так ти її і сприймаєш. Ті, хто в сусідніх бліндажах, теж сім’я, просто не така близька. Моя велика армійська рідня. Турбуєшся про них. Дратуєшся на них.

Особливо в останні місяці служби. Я тоді зовсім не міг спати. Ніби перед днем народження або іспитом з історії соціології. Весь час думалось, думалось, думалось. Виходиш на добове чергування - стає легше. Все спрощується. Є ти, зброя, бомжацький матрац, тапік (військово-польовий телефонний апарат. - Цензор.НЕТ), висотка, зеленка, бінокль, теплик, тиша і солов'ї. Відходиш на десять метрів відлити, і таке враження, що твоє дзюрчання чутно в Луганську. Який дембель? Які смузі? Енергетиком залився і слухай, дослухайся, дивись у ніч, вдивляйся у глухе поле. Або в темне і холодне небо. Бачиш дрон? А він тебе бачить. Й#бнем? Нє, "режим тиші".

А вже під ранок сонливість стає, як солодкий і міцний вишневий лікер. А потім лонг вей хоум (довга дорога додому. - Цензор.НЕТ), коли ноги болять від холоду, а очі - від споглядання у тепловізор. І вже тут, вдома (ну як вдома... земля, буржуйка, ящик з консервами) можна спокійно заснути, хоча перші три години просто проваляєшся під ковдрою, знову думаючи, думаючи, згадуючи.

Рятував спорт. Відстояв свій наряд, а потім що робити дві доби поспіль? Я почав займатися. У мене було дві гирі і дві гантелі. Ми влаштували спортивний майданчик просто неба. Щоб не бухати, я займався - щоб не плакать, я сміявся. Купив протеїну і займався фанатично щодня. Писання і тренування - я тримався там тільки цим. А читати там не читалось. Це тут, у звичайному житті, не вистачає емоцій і вражень, і ти компенсуєш це читанням. А там цього і так вдосталь. Нащо мені читати, якщо поруч один сержант іншому морду б’є. Це ж цікавіше. Я не більше 5-6 книжок за весь час прочитав. Раніше стільки у мене було за місяць. Звісно, дехто і там читав. Детективи, фантастику, але ніколи мемуари про війну. І всі дивилися фільми. Після підвищення зарплати майже всі купили собі планшети чи хороші телефони. Сам я переглянув там 350 - 400 фільмів. Ніколи в житті стільки не дивився. Якщо не пити там, то можна цим себе розважати.

І ще музика. Там я зрозумів, що музика війни - AC/DC. Вони надихають саме на війну, на любов до зброї, пилу, бруду, вогню. З ними небо - бездонне, а поля - безкраї… Забивати магазини набоями під "Big gun", вкручувати узргм (запал до ручної гранати. - Цензор.НЕТ) у гранати під "T.N.T", гнати на бетері під "Highway to hell". Ну, а сама війна - це суцільний "Thunderstruck". До служби "ацедеце" я не любив. Наче на скотобійні: вереск, джі - джі - джі, і ніякої любові. Тільки там відчув, яка ж це сила. Хоча війну все одно не люблю. Це необхідність - безрадісна й глупа. Як казав товариш по службі Саня Б.:"не моє воно, не нужно воно".

чех

Перші місяці після учєбки ми провели під Генічеськом. В АТО нас забрали у вересні. Ми всі чекали і хотіли цього. 16-го вже були під Артемівськом, а далі нас перевезли в поля під Попасною, де ми і провели 10 місяців - в одному місці, в одному бліндажу. Осінь, зиму, весну і літо. Звикли до постійного бруду, сирості, комах, запаху мертвих мишей, бездоріжжя. Були ми там всією бригадою, тримаючи певну кількість кілометрів кожним батальоном. Осінь була суха, ми переважно перебували на вулиці. На Новий рік вчотирьох сіли в бліндажі, випили шампанського і лягли спати. Зранку треба було на пост заступати.

Ситуація змінилася навесні. Боїв саме у нас не було, але ситуація поруч була напружена. Поранень зазнавали, здебільшого, на розтяжках. Мій друг, з яким ми десять місяців прожили, так ушкодив собі руку.

Ми багато спілкувалися з місцевими. І в магазинах, і на Новій пошті, і у дорогах. Інколи бували в маленьких містечках у сірій зоні, де зустрічали дуже бідні родини. Ділилися з ними тією їжею, що мали самі. Такої бідності я ніде не бачив. Хлопці шкільного віку там носять військову форму, яку їм солдати ЗСУ віддали. А дорослі місцеві різні були. Хто був патріот, той відверто про це казав і підтримував нас. А інші мовчали.

Але їх я ще можу зрозуміти. Як і тих, хто говорить, що це не його війна, що він мене (нас) туди не посилав, і взагалі, це війна олігархів. Я можу зрозуміти тих, хто "ну як там у вас? я ж теж “Слава Україні”, я ж теж “Смерть ворогам”, але у мене ревматизм". Я можу зрозуміти тих, хто "та в мене брат під Краматорськом, говорить, що тихо, мабуть, війна закінчується". Але я ніколи не пробачу тих уй#бків, що стоять на блоках і виявляють свою зверхність, ледь не ставлячи на коліна бійців з передової. Розгрузки, КРАЗи, Хаммери, СГД з глушаками, хода з таким лінивим перевальцем, прискіпливо так очі з-під окулярів: “Кто такіє”? І от їде рвана і проспиртована піхота додому, що по п’ять-десять місяців не вилазила з болота, що прокидалася під "бабах" і засинала під "тра-та-та", що милася раз на два тижні, що промаслена їдким маслом та дешевим бензином, що пропита і хвора на різні болячки, це ті, кому за сорок, а то і за п’ятдесят, ті, хто повзав на пузі, знімаючи у посадках розтяжки й буквально жив на еспешках (СП - спостережний пункт. - Цензор.НЕТ) і укрєпках, п'ючи замість води "блекенерджі" аби не спати по тридцять-сорок годин. І тут в тридцяти кілометрах від лінії вопів (взводный опорный пункт (рос). - Цензор.НЕТ) вискакує х#й з манікюром і починає просто знущатися: то форма одягу не така, то забагато речей везеш, то печатка у воєнніку затерлась. “А чьо такіє борзиє? Вєщі к осмотру! РазБуться! Ладна, проєзжай”. І так весело на душі від цього, так добре. Дякую тобі, всесвіте, що не довелося на блокпостах стояти.

В учєбці я був розвідником, а вісім місяців війни - навідником, хоча записали мене стрілком, адже вмію я лише стріляти з “калаша”. А я ж не навідник, я один раз тільки стріляв в БТР з ПКВТ. І у нас таких “навідників” було п'ять чи шість. На два БТР. А старші сержанти на кухні куховарили.

Попри все це я не пам'ятаю жодного моменту, коли мені там було страшно. Страшно тут. Адже тут мирне життя і будь-яка небезпека, навіть далека, дуже загрозлива і глибока. А там ти звикаєш і вже не реагуєш на вибухи чи стрілянину. Ти розумієш, що може зайти ДРГ і ти вже не повернешся з чергування, але ставишся до цього спокійно. І так майже всі. Може тільки в перші дні хтось не вилазив з бліндажу, хтось падав на землю від першого пострілу, але це швидко минулося. Були, звісно ті, хто казав: “Мнє впадло здесь находіться, поєду я лучше домой”. Але був і випадок з розвідником, якого вважали дезертиром, а весною знайшли в посадці з простріленою головою. Таких історій різних дуже багато. На війні у всіх є зброя, а зброя це завжди небезпека. Хоча на гражданці приблизно той же рівень небезпеки - газонокосарка, бензопила та горілка. Армія - це не зріз нашого суспільства. Армія це інтелектуально і соціально нижче середнього. Звичайні чудові люди, роботяги. До війни моє коло спілкування складалося з людей, які мали навіть не одну вищу освіту, а там в роті зі ста чоловік особового складу нас із вищою освітою було п'ятеро. Чималий відсоток - це люди з села або райцентрів, для яких випити і чудити - це нормально. Війна обидва ці бажання загострює. Звідси велика кількість небойових ушкоджень і безглуздих смертей.

За два тижні до дембеля я зробив невеличку розвідку - взяв відпустку на п’ять днів і приїхав на свій день народження додому, в Київ. Чотири місяці я не носив "гражданку". Нарешті вдома вивалив усе зі своєї шафи і... виявив, що все маленьке. Йшов до війська - важив 67 кг й носив 28-ий розмір. Повернувся - 85 кг, 34-ий розмір.

Але не тільки це змінилося. Все було дивно. Я не розумів всіх цих людей і що взагалі відбувається. Вся ця моднота з бородами й у вузьких штанях гуляє містом. От вас би до нас, в окопи, думав я тоді під час відпустки. А після дембеля все це кудись зникло, немає у мене такого: "Я служив, а ти нє". Наче два роки минуло з часу служби, а не два місяці.


чех

Минулого літа нас закинули на РЛСку (радіолокаційну станцію. - Цензор.НЕТ) до міста Лазурне, курортного болота на Чорному морі. Пляжники, машини з донецькими та луганськими номерами, “ватні” коментарі, “сепарські” погляди, червоне кріплене з капоту “Ланоса”, нереальна спека і надто жирна шаурма на набережній. Ми жили у вагончику, харчувалися дарами природи, пили теплу воду і мріяли, щоб хоча б до зими нас звідти забрали. В морі ми купалися лише раз, за дві години до від'їзду в АТО, у той самий окоп. Те море було випадковим, а служба нагадувала знущання. Ну, тобто кабаки і нічні клуби разом із морським піском мало відповідали нашим бажанням рубитися з ворогами на Сході.

Минув рік, і ось ми вже з дружиною гуляємо по Одесі, їмо нямки, безкінечно п'ємо вино і лягаємо спати глибокої ночі. Десь там є море, і на ньому ми теж були лише раз, і воно також було випадковим. І я ніяк не можу змусити себе думати про армію і війну, які залишив ліше шістдесят днів тому. Я намагаюся згадувати, щось аналізувати і переварювати в собі, але воно вислизає, не дається, говорить: "Забудь мене, як випадкову мандрівку в твоєму житті, як випадкове море на РЛСці в Лазурному. Є Одеса, фестиваль, вино. Насолоджуйся". Тільки ФБ нагадує мені, що саме було рік тому.

А я чомусь був упевнений, що пацанам, які там залишилися, телефонуватиму чи не щодня, що скучатиму за ними, за армією, за долбо#бізмом і вечірніми посиденьками на спостережних постах. Нє-а. Лише раз набрав Саню Б., який сказав якось сухо: не можу говорити, давай потім. І все. Потім? Потім я забуду тебе. Як випадкового.

Попри це я пишаюсь собою. Я це зробив. Я це пройшов і не шкодую анітрохи. Цей досвід багато чого мені дав. Можливо, я дійсно став сильнішим. Час покаже. Що я міг бачити тут, в хіпстерських пабах? Там я зустрів людей, з якими за інших обставин ніколи б не познайомився. Взаємодія з ними - безцінний навик. Колектив із самих чоловіків із різним досвідом - тюремним, робітничим, важким. В багатьох з них, навіть молодших, вже був великий життєвий досвід. Справжні мужики. Таких я востаннє бачив у дитинстві. І ось нарешті навчився розмовляти з ними. Просто - “сідор-п#дор”. Без “прастітє, можна обратіться?” Нас всього в роті було четверо з Києва, двох звільнили ще в березні за злісне пияцтво. Часом мене підй#бували: “Слиш ти, інтелігент! Щас ми із тєбя всю ету столічную дурь вибьєм! Зробимо з тебе мужика!” "Кієвская штучка" - жартома називали мене, хоча я давно ходив в дрантях так само, як і вони, як і тисячі інших, що теж вже все побачили і все зрозуміли, розчарувалися і переосмислили. Я зараз не про тих, хто сидить на жопі рівно в учєбках, отримує по 7000 гривень і відмовляється їхати на схід. Я про тих, хто шість, дев’ять, тринадцять місяців гниє на передовій. Я про більшість.


Анастасія Береза, "Цензор. НЕТ"
VEhrdlVXdGtRekV3V1VSUmRHUkRNekJNUVdjd1NrUlJkbVJEZHpCWlNGSm5kRU4zTUZsSVVYVk9SMUJNZVM5UmRqbEROREJaU0ZGelRrZERNRXhZVVhVNVIwMD0=
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
   
 
 
 вверх