EN|RU|UK
 Общество, Политика Украины
  40284  131
Материалы по теме:

 ВОЛИНСЬКА ТРАГЕДІЯ-1943. УКРАЇНСЬКИЙ ПОГЛЯД: ЕТНІЧНА ЧИСТКА ЧИ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА?

Тема Волинської трагедії 1943 року періодично спалахує, породжуючи напругу у стосунках України та Польщі. У 2013-му польський сейм прийняв постанову про визнання вбивства поляків загонами УПА у 1943 році "етнічною чисткою з ознаками геноциду". Сьогодні у парламенті Польщі зареєстровано вже три законопроекти щодо подій на Волині та Східній Галичині. У тому числі, з вимогою визнати дії УПА геноцидом. Польська сторона очікує від України офіційного визнання не лише героїчних сторінок діяльності ОУН та УПА, але й засудження їхніх злочинів. Українська офіційна позиція – злочини українців та поляків на Західній Україні були взаємними. Тим часом російська пропаганда знову прагне використати цей конфлікт між Україною та її ключовим адвокатом на Заході.

Якщо дуже спрощувати, є три наріжні питання. По-перше, чи були акції УПА проти поляків відплатою за насилля й утиски українців у 30-х роках і на початку Другої світової? Як коректно називати їх: геноцидом поляків чи етнічною чисткою? І головне - як сьогодні двом народам досягнути взаємного порозуміння щодо подій 40-х років. Поки відповіді науковців на ці питання відрізняються, часом докорінно. Однак у чому вони погоджуються цілком - у тому, що питання минулого повинні оцінювати історики, а не політики.

"Цензор.НЕТ" підготував серію матеріалів про Волинську трагедію 1943-го. Сьогодні представляємо точки зору українських істориків, які уособлюють різне бачення ситуації на Західній Україні в часи Другої світової - Володимира В'ятровича та Ігоря Ільюшина.

Інтерв'ю з польським істориком Лукашем Адамським на тему Волинської трагедії читайте тут.


ВІЙНА МІЖ УКРАЇНЦЯМИ І ПОЛЯКАМИ БУЛА МАРНОЮ. ЖЕРТВАМИ РАДЯНСЬКОГО РЕЖИМУ СТАЛИ ОБИДВА НАРОДИ, - ВОЛОДИМИР В'ЯТРОВИЧ

волынь вятрович

Володимир В'ятрович - голова Українського інституту національної пам'яті, кандидат історичних наук. Стверджує, що в 1943-1947 роках тривала друга польсько-українська війна, у рамках якої відбувалися взаємні конфлікти між двома народами.


- Як Ви оцінюєте історію польсько-українського діалогу щодо подій на Волині у 1943 році?

- Діалог розвивається нерівномірно і фактично не охоплює всієї широти та глибини польсько-українського конфлікту в роки війни. Найбільш активно ця тема подавалася в контексті, заданому польськими медіа - винятково Волині і лише 1943 року. Тобто він був завужений територіально і хронологічно. Тому що конфлікт тривав не лише на Волині, але й на Галичині, Холмщині, Надсянні, Лемківщині і не лише у 1943-му, а й 1942-му, 1944-му, 1947-му роках. У фокусованому вигляді тема "Волинь-43" вперше стала медійною і зацікавила політиків у 2003 році. Тоді була спільна заява двох президентів - Квасьнєвського і Кучми - і відкриття ними пам'ятника на Волині. Парламенти України і Польщі теж ухвалили спільний документ про вшанування загиблих.

Здавалося б, після цього питання з політичного порядку денного мало бути знято. Історичні дискусії між українськими та польським істориками активно тривали десь до 2010 року, зокрема в рамках конференцій "Україна-Польща: важкі питання". На жаль, вони припинилися, причому саме тоді, коли ця тема знову почала політизуватися. У 2013 році стало відомо про законопроекти, які мали б визнати антипольські акції УПА на Волині геноцидом. Зважаючи на те, що в Україні тоді була дуже специфічна влада на чолі з Віктором Януковичем, польська ініціатива отримала підтримку доволі великої кількості (149) депутатів з боку України, яких очолив Вадим Колесніченко, що їздив у Варшаву, де переконував у необхідності визнати дії УПА геноцидом. Очевидно, що це робилося на замовлення Росії для внутрішнього українського політичного ринку. Польським політикам тоді вистачило розуму не визнавати події на Волині геноцидом. Було прийнято закон з дивним формулюванням "етнічні чистки з ознаками геноциду", яке не відповідає ні історичній оцінці цього явища, ні юридичній. Найбільш прикро, що на той час не існувало майданчика для польсько-українського історичного діалогу. І фактично не відбулося жодної серйозної наукової конфренції за участі істориків двох країн. Після перемоги Євромайдану нам вдалося створити такий майданчик.

- Як зараз відбуваються дискусії?

- Український інститут національної пам'яті разом з польським інститутом національної пам'яті минулого року створили українсько-польський форум істориків. В його рамках вже відбулося дві зустрічі. Цього року запланована ще одна, на якій між іншим йтиметься саме про події на Волині 1943 року. У роботі форуму беруть участь по шість істориків з кожного боку. Сподіваюся, що діалог істориків деполітизує цю тему.

Однак цьогоріч питання Волині знову підняли на порядок денний саме політики. Сьогодні зареєстровано три законопроекти, які пропонують оцінити антипольські акції як геноцид. У разі прийняття якогось з цих законів, це буде неправильно і з історичної, і з юридичної точки зору. Крім того, певен це матиме негативний вплив на розвиток польсько-українських відносин. На жаль, польські політики вирішили не чекати на результати дискусій між істориками, а самостійно формулювати оцінки минулого.

Я часто чую від польських політиків і колег, що те, як оцінювати події на Волині, є внутрішньо справою Польщі, а до теперішньої України не має негативного стосунку. Однак я впевнений, що має. У даному разі, як і в 40-і роки, виграє третя сторона - Росія, яка зацікавлена у загостренні польсько-українських стосунків. Врешті недавні події у Перемишлі, де молодики, що стояли із транспарантами про "геноцид", напали на церковну ходу українців, - яскраве свідчення того, як політизація теми минулого конфлікту провокує нові.

- У 2013 році Ви говорили, що польські історики переважно не помічають нових документів щодо подій на Волині під час війни, які стали доступними після відкриття архівів. Зараз говорите, що порозуміння з польськими колегами є. Ситуація міняється?

- Міняється. Ми дискутуємо, і я певний, що нові матеріали, які виявили в Україні, суттєво вплинуть на дискусію між українськими і польськими істориками. Тому, що справді кардинально змінився доступ до архівів в Україні. Раніше як польські, так й українські історики не мали можливості повною мірою працювати з документами, які зберігало КДБ.

- Чим пояснити кардинальну різницю в обліку вбитих поляків у 1943-му, які наводять польські та українські історики?

- Якщо говорити про цифри жертв серед поляків, які називаються в Польщі, 100-200 тисяч. Ці цифри не підтверджені не лише документами, але й методологією підрахунків. Такі цифри першими почали озвучувати саме політики, і саме така кількість жертв зафіксована у політичних заявах. Вони є абсолютно спекулятивними і не дають розуміння того, що сталося між поляками та українцями в роки Другої світової війни. Тут ми маємо справу зі свого роду "гонкою трупів", яку започаткували польські політики. Мені здається, що питання чисельності жертв цього конфлікту - це робота істориків і демографів.

- Що за цифра у 35 тисяч вбитих поляків, яку показало розслідування Інституту національної пам'яті Польщі?

- Це цифра, яка опирається бодай на якісь підрахунки. Її наводить Ева Семашко. Вона записувала спогади учасників тих подій. Для мене як для історика усна історія є сумнівним джерелом точної історичної інформації, але це бодай якийсь більш-менш обґрунтований підхід. За результатами цих досліджень Семашко називає прізвища близько 18 тисяч вбитих людей. Загалом у цих спогадах згадуються вбивства 35-36 тисяч осіб. Однак далі Семашко робить дивне припущення, що вбитих могло бути більше, може йтися про 100 тисяч. Звідки вона взяла це кардинальне збільшення жертв - невідомо.

- Польська сторона наполягає, що вбивство поляків на Волині - це в першу чергу вина загонів УПА та крайньорадикальної пропаганди ОУН серед місцевих українських селян. Чого все-таки було більше: ідеології українських націоналістів чи банальної селянської війни?

- Були і стихійні акції цивільного населення, яке стало основною жертвою в цьому конфлікті, але часто й ініціатором протистояння. І вочевидь активну участь брали підпільні рухи обох народів. На мою думку, цієї війни не могло не бути. Обидва підпільні рухи ставили собі протилежні цілі. Польський рух, головним актором якого була Армія Крайова, ставив собі за мету відновлення кордонів Польщі станом на 1939 рік, тобто включаючи території теперішньої Західної України. Це була основоположна концепція розвитку польського підпілля, від якої воно не могло відмовитися, інакше була би підважена легітимність еміграційного уряду Польщі. Вони свою легітимність черпали саме з довоєнної Польщі, за відновлення якої боролися.

З іншого боку український повстанський рух, який розвинувся на територіях Галичини й Волині, які Польща вважала своїми східними територіями. Чи могла ОУН заради польсько-українського порозуміння відмовитися від цих територій? Очевидно, що не могла. З геополітичної точки зору не могла відмовитися тому, що метою діяльності ОУН було створення самостійної соборної держави, тобто на всіх територіях, де проживали українці, мала бути відновлена українська держава. І з практичної точки зору саме територія Західної України були базою для розвитку повстанського руху. Відповідно, ця територія стала ареною боротьби. Особливо це питання активізувалося у 1943 році - на переломі Другої світової, коли було зрозуміло, що німці програють. Відповідно, постало питання, кому належатиме територія Західної України. Поляки очікували відновлення кордонів 1939-го, а Українці сподівалися, що на цій території виникне повстання, яке перекинеться на решту українських територій.

Тому саме в цей час розпочалося найстрашніше протистояння між українцями і поляками, у якому брали участь обидві повстанські армії і, на жаль, цивільне населення. Відповідно, і конфлікт був багатошаровим. З одного боку, бачимо його у політичній площині. Інший пласт конфлікту більш давній - релігійний. Тому найгострішим конфлікт був на Волині і Холмщині, де зіштовхнулося українське православне населення і польське римо-католицьке. Також є соціальний вимір конфлікту: значна частина українців належала до нижчих соціальних прошарків, поляки - до вищих. До 1939 року поляки мали підтримку центральної влади з Варшави, відповідно поводилися як колоністи. Всі ці аспекти переплелися і дали вибухову суміш, яка вилилася у війну між українцями і поляками. У ній, на жаль, не обійшлося без воєнних злочинів. Очевидно, що вони повинні бути засуджені, але у воєнних злочинах ми можемо звинуватити як вояків УПА, так і вояків Армії Крайової. Обидві сторони вдавалися до знищення цивільного населення.

Яка логіка була в цих акціях? Їхньою метою було, щоб "чуже" населення - польське чи українське - залишило ці території. Для цього відбувалися залякування і навіть вбивства. Вважалося від того, яке цивільне населення залишиться на цих територіях після Другої світової, залежало, кому ці землі будуть належати. Ця концепція абсолютно не спрацювала, війна виявилася безперспективною і марною. Адже, де проляже кордон, вирішував Радянський Союз, а жертвами тоталітарного режиму однаково стали і поляки, і українці.

- Які кроки має зробити Україна, а які Польща для того, щоб врешті досягнути порозуміння?

- У першу чергу, мають продовжитися дослідження польських і українських істориків. Багато матеріалів ще треба дослідити. По-друге, чим більше політики торкаються цієї теми, тим менше розуміння власне проблеми. Усвідомлюючи, що ця тема не зникне з порядку денного, принаймні, в польській політиці, я абсолютно підтримую ініціативу двох колишніх президентів і глав українських церков про те, що ми мали б говорити про спільну заяву з боку українського і польського парламенту, що врешті мало б поставити крапку в подальших політичних дискусіях. У цій заяві мали б бути слова про те, що такі події ніколи не повинні повторитися. Можливо, варто призначити спільний день польсько-українського примирення.


ЗНИЩЕННЯ ПОЛЬСЬКОЇ ЛЮДНОСТІ НЕ БУЛО ДЛЯ КЕРІВНИЦТВА ОУН (б) САМОЦІЛЛЮ, А ЛИШЕ ЗАСОБОМ ОТРИМАТИ ЕТНІЧНО ОДНОРІДНУ ТЕРИТОРІЮ. ОТЖЕ ГОВОРИТИ ПРО ГЕНОЦИД НЕ ВАРТО, - ІГОР ІЛЬЮШИН

волынь вятрович

Ігор Ільюшин - доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародних відносин Київського славістичного університету. Лауреат Капітули польсько-українського єднання. Вважає, що згідно з повоєнною юридичною термінологією та судовою практикою, збройні дії загонів УПА, спрямовані проти польської цивільної людності на Західній Волині і в Східній Галичині в 1943-1944 рр., підпадають під визначення "етнічна чистка". Досить критично ставиться до нинішньої політики пам'яті, яка здійснюється в Україні.


- Як Ви оцінюєте історію польсько-українського діалогу щодо Волинської трагедії 1943-1944 рр.? Є думка, що в час правління в Польщі Президента О. Квасьнєвського поляки нав'язували формат дискусії, не прийнятний для української сторони. Потім намітилося порозуміння, та зараз скидається на загострення діалогу.

- Нагадаю про те, що попри різні погляди на історію та оцінки тодішніх подій, українські і польські політики дійшли певного компромісу під час проведення скорботних урочистостей в с. Павлівка Володимир-Волинського району 11 липня 2003 р. Доказом цього було ухвалення спільної українсько-польської парламентської декларації, зустріч президентів Л. Кучми і О. Квасьнєвського під час проведення цих заходів, а також старання обох сторін, спрямовані на гідне вшанування пам'яті про загиблих у тій трагедії 60 років тому. З огляду на те, що саме польська сторона вважала себе значно більшою мірою постраждалою під час цього конфлікту в Західній Україні і жадала від Києва певної "моральної сатисфакції", зрозуміло, що ініціатива у зверненні до обговорення важкого історичного минулого належала їй.

У ході проведення цих заходів в Україні з'явився відкритий лист українських інтелектуалів, які просили "вибачення у тих поляків, долі яких були понівечені українською зброєю". Втім, текст цього листа, як і державні заходи загалом, не задовольнили тих у Польщі, кому вони були адресовані. У польських мас-медіях і широкому сегменті суспільства утвердився погляд, що "Україна так і не зважилася на те, аби дати цілком адекватну моральну оцінку діям українських націоналістичних збройних формувань у минулому, а отже поляки ще чекатимуть на це".

Тому польський тиск на українське суспільство поступово зростав, особливо після "помаранчевої революції" у Києві, в міру поширення в українській суспільній свідомості зусиллями Президента В. Ющенка та його оточення думки про необхідність вписати історію ОУН і УПА в історичну традицію національно-визвольної боротьби українського народу через ухвалення парламентом країни Закону України "Про визнання ОУН-УПА воюючою стороною у Другій світовій війні".
волынь
Меморіал у Павлокомі

Нова хвиля взаємних звинувачень піднялася 2008 р. у зв'язку з відзначенням вже 65-ї річниці волинських подій, яка, втім, не викликала такої бурхливої дискусії в українському суспільстві, котрою супроводжувалися заходи з вшанування пам'яті про загиблих в тій трагедії у Польщі. Зрештою, 15 липня 2009 р. у зв'язку з 66-ою річницею трагічних подій на Волині 1943 р. польський Сейм ухвалив постанову, в якій стверджувалося, що "ОУН і УПА здійснили так звану антипольську акцію - масові мордування, які мали характер етнічної чистки та риси народовбивства". Ця постанова спиралася на результати слідства у справі "переслідування людності польської національності на Волині в 1939-1945 рр.", яке проводив люблінський відділ Комісії з покарання злочинів проти польського народу Інституту національної пам'яті, і власне слідчі матеріали "послужили істотним чинником для доведення, що на Волині було скоєно злочин народовбивства".

Цю постанову в Україні сприйняли як таку, що вносила розбіжності у вже прийняті 2003 р. У подальшому чимало польських політиків та громадських діячів її свідомо афішували, що не могло не викликати зворотної реакції у формі відповідних заяв з українського боку. За президентства Л. Качиньського намітилася також інша тенденція, а саме покладати частину "відповідальності за трагедію на кресах на тоталітарні режими", тобто нацистський і радянський. З цим був цілком згоден Президент В. Ющенко.

20 червня 2013 р. з нагоди 70-ї річниці Волинської трагедії вже Сенат Польщі прийняв заяву, у якій трагічні події 1943 р. були названі "етнічною чисткою з ознаками геноциду". Українська реакція не забарилась. Наприклад, депутати Львівської облради назвали таке рішення "ксенофобським" та "шовіністичним" щодо українців і закликали українське суспільство "дати оцінку антиукраїнським діям та п'ятій колоні, якою є сьогоднішній панівний режим, котрому байдужі національні інтереси". Не можу не зазначити, що в суспільній свідомості в Західній Україні залишається поширеним погляд, що чільною причиною українсько-польського кривавого конфлікту часів війни були суперечності, витворені в краї польським політичним режимом у 1920-1930-х рр. Тому тут вважають, що є помилкою будь-які спроби відшукати причини українсько-польського міжнаціонального конфлікту, обмежуючись при цьому лише аналізом взаємин між обома народами у роки війни.

Напередодні цьогорічного відзначення волинської трагедії у польському парламенті розглядається законопроект "Про встановлення Національного дня пам'яті мучеництва кресов'ян". Таким днем хочуть зробити 11 липня. Цього дня 1943 р. розпочалася масштабна антипольська акція загонів УПА, внаслідок якої впродовж найближчого часу загинуло кілька тисяч людей. Крім того, на осінь готується прем'єра фільму польського режисера Войцеха Смаржовського "Волинь", яка напевно матиме широкий суспільний резонанс.

Все це не може не викликати в офіційного Києва занепокоєння з огляду на поширений серед українських політиків право-радикального і національно-патріотичного забарвлення погляд, що нові польські ініціативи спрямовані лише на формування негативного іміджу України, завдають шкоди євроінтеграційним прагненням українців та зрештою заважатимуть добросусідським відносинам між українським та польським народами. Щодо особисто мене, то я так не вважаю.

волынь вятрович
Мурал у Варшаві, що нагадує про жертви Волині, 2013. Автор: Міколай Осташевський.


- На якому етапі українсько-польський діалог перебуває сьогодні, і яку роль в ньому відіграють історики, адже на науковому рівні дискусії щодо Волинської трагедії тривають десятиліття?

- Так, насправді, ще в 1996 р. між Об'єднанням солдатів Армії Крайової і Об'єднанням українців у Польщі було підписано угоду, яка започаткувала роботу багаторічного міжнародного наукового семінару з вивчення т. зв. важких питань українсько-польських відносин часів Другої світової війни. Результатом тривалих і напружених досліджень, в яких взяли участь до трьох десятків професійних істориків обох країн, стало видання дванадцяти томів робочих матеріалів цього семінару.

В Україні та Польщі працювали урядові комісії з вивчення всіх аспектів українсько-польського міжнаціонального конфлікту в 1939-1945 рр. і в перші повоєнні роки, а також проводилися підрахунки жертв з обох сторін. У 2002-2003 рр. мені особисто довелося брати участь в діяльності групи експертів при Раді Національної Безпеки і Оборони України з проведення додаткових наукових досліджень трагічних подій на Волині в 1943-1944 рр. Робоча група істориків і архівістів на чолі із заступником директора Інституту історії України НАН України С. Кульчицьким підготувала колективну монографію і фаховий висновок для Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. В їх основу лягли найвагоміші з праць, які були написані групою впродовж 1997-2005 рр.

Таким чином, хоча в ці роки концепція "стратегічного партнерства" у відносинах між керівництвом України та Польщі впливала і на трактування їхнього історичного минулого, дослідники обох країн намагалися дійти істини, прагнучи при цьому уникати зайвої політизації історії.

У листопаді 2015 р. діалог між українськими і польськими науковцями стосовно важкого історичного минулого поновився під патронатом вже не громадських, а державних інституцій - Українського інституту національної пам'яті і Польського інституту національної пам'яті. Кожна з цих інституцій проводить власну історичну політику, яка спрямована на формування історичної свідомості свого народу. Зрозуміло, що будь-яка країна зацікавлена в тому, щоб історична свідомість максимально відповідала державній чи національній ідеології або навіть інтересам правлячої, провладної політичної еліти. Як знаряддя для досягнення цієї мети власне і використовується історична політика.

Втім, історична свідомість народу відрізняється від конкретного історичного знання. Для неї дуже часто характерні елементи селективності, тобто вибірковості в інтерпретації історичних фактів, певне емоційне забарвлення, а іноді і свідома брехня з метою виставити свій народ в кращому світлі. Тобто, таким чином, дуже часто державні інституції і правлячий політичний клас, який за ними стоїть, проводячи історичну політику, формують в суспільстві бажаний (а не близький до історичних реалій) образ минулого. Отже, підхід будь-яких державних установ до історії є політично зумовленим, тим більше у тій ситуації, у якій опинилася Україна після відомих політичних і військових потрясінь, і Польща з приходом до влади правих сил.

Останнім часом у вітчизняній історіографії значно переважає інструменталізація в трактуванні історії. В історичній науці бачать, передусім, інструмент виховання патріотизму громадян та зміцнення національної ідентичності, а також відповідної історичної свідомості. Представники нової молодої генерації фахових істориків презентують власні погляди на минуле, намагаються "переписати" історію відповідно до свого її розуміння, що в принципі є природнім явищем. Власне цим я пояснюю й ініціативу молодих керівників Українського інституту національної пам'яті, спрямовану на відновлення українсько-польського історичного діалогу. Історики цієї інституції безперечно є патріотичними істориками, які розуміють і досліджують історію скорше серцем, ніж розумом, а це вже означає бути пристрасним і свідомо брехати з метою виставити себе в найкращому світі. Цілком зрозуміло, що жоден дослідник не може не залишити відбиток власних забобонів і особистих уподобань в своїй праці. І усе-таки, якщо історична наука не розвиватиметься поза національними теоріями і патріотичними ідеями, вона нестиме в собі зародок загибелі. Адже набір комуністичних тенденційних інтерпретацій може змінитися на набір націоналістичних, так само далеких від об'єктивної дискусії про суперечливі сторінки нашої історії.

Не впевнений, що за такого підходу до історії ми здатні сьогодні підготувати нові аналітичні наукові розвідки, які стануть кроком уперед після виданих у 1990-х - 2000-х рр. з дослідження важкої українсько-польської історичної спадщини. Можливо, єдиний сенс наших зустрічей слід вбачати у самому факті їх існування. Принаймні, дуже сподіваюсь на те, що все, що ми робитимемо, носитиме форму конструктивного діалогу та слугуватиме покращенню морального клімату в українсько-польських взаєминах.

- Чи не могли б Ви коротко окреслити власну позицію щодо Волинських подій 1943-1944 рр.: основні причини, роль УПА, з чого варто починати вести хронологію трагедії: від знищення польських сіл у лютому 1943 року, чи від раніших нападів на українські села?

- Сутність проблеми, яка все ще стоїть перед українською історіографією, полягає в тому, щоб визнати, що характер і мета антипольських дій бандерівських збройних формувань на землях Західної Волині і Східної Галичини були, м'яко кажучи, дещо іншими, ніж дії польських військових формацій на тих самих територіях.

Щоб це зрозуміти, треба добре знати тло, на якому відбувалися дії одних і інших національних повстанських загонів. По-перше, я у своїх дослідженнях доводив, що безпосереднього зв'язку між попередніми вбивствами польськими партизанами українських війтів, солтисів, поліцаїв, а подекуди і простих селян на Холмщині і Підляшші, під час здійснюваної гітлерівцями переселенської акції у Люблінському дистрикті наприкінці 1942-початку 1943 рр., і антипольськими діями бандерівських загонів УПА на Волині навесні-влітку 1943 р., не було.

Документи бандерівського підпілля переконують у тому, що ОУН (б) підштовхнула до остаточного прийняття рішення про проведення таких дій на території Західної Волині, окрім багатьох інших чинників, сама стратегія боротьби, реалізації якої, на переконання оунівців, заважала діяльність місцевих (тобто волинських, а пізніше і галицьких) поляків. Адже поразка вермахту під Сталінградом і відступ з Волги дали керівникам ОУН (б) підстави припускати, що скорше за все Німеччина війну програє, що незабаром в Західну Україну повертатиметься Червона армія, а місцеві поляки "перешкоджатимуть" боротьбі УПА з нею. Те, що радянські партизанські загони на Волині і Поліссі, не кажучи вже про Галичину, знаходитимуть підтримку в основному тільки в польських колоніях і поселеннях, стало зрозуміло вже у 1942 р.

Червона армія і СРСР ставали тепер для українських повстанців не формальним ворогом № 1, а реальним, до того ж - найсильнішим, а тому, на думку керівництва ОУН (б), необхідно було зробити все можливе, щоб мобілізувати в західноукраїнському регіоні сили, здатні надати радянським військам максимальний опір. Тим більше, що навіть після розриву Москвою в односторонньому порядку дипломатичних відносин у квітні 1943 р., польський еміграційний уряд продовжував наполягати на тому, що СРСР залишається "союзником наших союзників", а отже, опосередковано і польським союзником. При цьому польські урядовці і підконтрольні їм підпільні військово-політичні формування на західноукраїнських територіях безкомпромісно відстоювали позицію непорушності довоєнних кордонів Другої Речі Посполитої. А ОУН, нагадаю, мала власні плани, спрямовані на створення Української Самостійної Соборної Держави із включенням до неї всіх українських етнічних територій, у тому числі тих, що до війни належали Польщі. Власне через таке розуміння ситуації Крайовий провід ОУН (б) на Волині і Поліссі на чолі із Д. Клячківським ("Клим Савур") прийняв рішення про створення УПА та "деполонізацію" цих земель.

По-друге, прошу звернути увагу на визначення "деполонізація", що означає свідому кампанію очищення терену від присутнього там польського населення. До слова, таке визначення характеру, масштабу та результатів антипольських акцій загонів УПА на Західній Волині і в Східній Галичині не є вигадкою польської історіографії, а підтверджується численними звітами про такі дії, які підписані командуючими УПА І. Литвинчуком (Дубовий), М. Левицьким (Славута), І. Климишиним (Крук), Д. Казваном (Черник), Д. Корінцем (Бористен) та багатьма іншими, в тому числі виконавчими референтами Служби безпеки ОУН (б). Вони доводять, наскільки українські повстанці були сповнені рішучості позбутися поляків на території своїх повстанських дій.

Дії проти польської цивільної людності бандерівських боївок на території усієї тієї частини Волині і Галичини, що до війни належала Польщі і наприкінці війни залишалась предметом територіальної суперечки, лише в мініатюрі нагадували антиукраїнські "відплатні акції" підрозділів 27-ї Волинської дивізії піхоти Армії Крайової при створенні оперативної бази для боротьби з німцями в рамках т. зв. операції "Бужа" у січні-березні 1944 р. Тоді польські партизанські загони також "зачищали" від українського цивільного населення район своїх бойових дій та припустилися численних воєнних злочинів. Проте, у місцевих поляків просто не було ані намірів, ані потреби, ані навіть можливостей "деукраїнізувати" всю Західну Волинь і Східну Галичину або навіть якийсь один з їхніх районів. Звідси і така разюча кількість українських і польських жертв під час цього конфлікту в Західній Україні. З українського боку вона становить декілька тисяч, з польського - декілька десятків тисяч.

Ще 1994 р. в інтерв'ю газеті "Reczpospolita" (№ 3) відомий львівський історик Ярослав Дашкевич зазначив: "Не підлягає сумніву, що український терор у 1942-1944 рр. стосовно польського населення в Західній Україні заслуговує на суворий і беззастережний осуд. Навіть якщо пробувати його виправдати - як то робить українська сторона - ідеями помсти за польські кривди, провокаціями росіян і німців, співпрацею АК з комуністичною Росією, злочинами тієї ж АК і польського в своїй основі гітлерівського кріпо, нападами польських сіл на українські, винищенням української інтелігенції на Холмщині і т. д.". Я з такою думкою цілком згоден.

- Чи важливо у польсько-українському примиренні досягнути згоди щодо дефініцій: була трагедія на Волині відплатою чи спланованою етнічною чисткою? І як називати ті події: трагедією чи різаниною?

- Глибоко переконаний в тому, що якщо у польсько-українському діалозі досягнути згоди щодо оцінок тих подій, то в ньому назавжди можна було б поставити крапку. Тоді вже ніхто б не маніпулював Волинською трагедією і не розігрував би історичну карту в наших двосторонніх відносинах. Проте це навряд чи можливо. Навпаки, останнім часом для оцінки трагічних подій, які сталися в роки Другої світової війни на територіях спільного проживання українців і поляків, окремими вітчизняними істориками використовується термін "польська-українська війна". В цьому я вбачаю, насамперед, спробу потрактувати антипольську акцію загонів УПА на Західній Волині і в Східній Галичині 1943-1944 рр. як знану з історичного минулого "жакерію", тобто як бунт українських селянських мас проти "польських панів" і помсти за давніші кривди на національному та соціальному ґрунті. Підкреслю, що для виправдання воєнних злочинів нерідко посилаються на противоправну поведінку протиборствуючої сторони як підставу для допустимості цих злочинів.

На мою думку, використання цього терміну спрямовано також на те, щоб звільнити від індивідуальної відповідальності за скоєні злочини конкретних осіб, які приймали рішення про застосування принципу колективної відповідальності проти цивільної людності (головний тут аргумент - "на війні як на війні"). Своєю чергою, польські історики якраз наполягають на тому, що саме керівники ОУН (б), як ініціатори цієї акції, несуть за неї в першу чергу відповідальність.

Для мене є очевидним, що знищення польської людності не було для керівництва ОУН (б) самоціллю, а лише засобом отримати етнічно однорідну територію, умовою sine qua non створення незалежної України. Тому про етноцид чи геноцид не слід говорити. Зрозуміло також, що без підтримки (свідомої чи під примусом) українських селянських мас злочин не став би можливим у такому масштабі. Якщо застосовувати повоєнну юридичну термінологію, то акція з "деполонізації" Західної Волині і Східної Галичини підпадає під визначення "етнічної чистки". Однак, на моє переконання, не варто оцінювати минулі історичні події з огляду на пізнішу судову практику та політичну кон'юнктуру, і тим більше наполягати на якихось міжнародно-правових наслідках подібних рішень.

Зрештою, під "волинською трагедією" я розумію трагедію всіх мешканців Волині безвідносно до того, були вони поляками чи українцями. Достатньо було б досягнути порозуміння у тому, що бандерівське керівництво в першу чергу несе відповідальність за прийняте рішення стосовно вбивств кількох десятків тисяч цивільних поляків, зосібна старців, жінок та дітей на підставі застосованого ним принципу колективної відповідальності. Якщо ж абстрагуватися від бандерівської антипольської акції в Західній Волині і Східній Галичині 1943-1944 рр. та говорити про загальні причини і тло конфронтації, то, з огляду на довготривале напруження у взаєминах упродовж усієї багатовікової історії співжиття українців і поляків, звинувачення якоїсь зі сторін у тому, що це тільки вона була винна у конфлікті, є далеким від істини.

- Які кроки має зробити Україна, а які Польша для того, щоб врешті досягнути порозуміння? Стосовно України, яку роль тут відіграє визнання на офіційному рівні ОУН та УПА борцями за незалежність?

- Наскільки я можу судити зі спілкування із поляками різних поколінь упродовж останніх двадцяти років, що я досліджую цю проблематику, їхнє ставлення до волинсько-галицьких подій 1943-1944 рр. пояснюється переважно внутрішніми причинами, багатьом близька ця трагедія з особистих мотивів. Від них я неодноразово чув, що українці повинні зрозуміти, що у поляків є історичні причини для того, щоб говорити негативно про УПА, і що доки в Україні існуватиме культ ОУН і УПА, доти примирення в історичних питаннях залишатиметься фікцією. На їхній погляд, бажано було б, щоб Україна знайшла спосіб створити такий наратив щодо УПА, який сприймався би Польщею.

Після ухвалення Верховною Радою Закону "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті" позиція офіційної Варшави стала більш жорсткою. Навіть розуміючи, що для західних українців УПА є частиною їхньої національної і історичної ідентичності, польська правиця в особі Президента А. Дуди і лідера правлячої партії "Право і справедливість" Я. Качиньського дотримуватиметься позиції категоричного засудження дій УПА на Волині і можливо навіть домагатиметься цього від офіційного Києва. Однак, не думаю, що це може якось послабити підтримку Польщею євроінтеграційних прагнень України, а також у питаннях протистояння нашої країни Росії та посилення безпеки України загалом.

- Як оцінюєте суперечки українців і поляків щодо Волинської трагедії у контекстів війни з Росією?

- Як свідчать дані опитування Соціологічної групи "Рейтинг", яке проводилось восени 2015 р., за останні два роки кількість прихильників визнання ОУН і УПА учасниками боротьби за державну незалежність України значно зросла і вперше перевищила кількість противників. Чим молодші респонденти, тим більше вони підтримують цю ідею. Також відносно більше підтримки серед чоловіків і україномовних респондентів. Переоцінка ставлення до ОУН і УПА безперечно стала наслідком військової агресії Росії проти України.

Втім, у українців було і залишається не просто різне уявлення про свою історію, а різне уявлення про людські цінності. І якщо для одних українських громадян життя і безпека окремої особистості є найвищою цінністю, які не можуть бути принесені в жертву заради навіть самої святої мети. То інші вважають, що будь-які борці за незалежність України, навіть ті, що практикували насильство щодо інших народів, однозначно є героями. І це переконання тримається на вірі в те, що власна незалежна держава є найбільшою цінністю в системі громадянських свобод.

Між іншим, після ухвалення Закону "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті" Рада федерації Росії запропонувала Польщі виступити зі спільним осудом України "за героїзацію ОУН і УПА", на що офіційна Варшава дала відповідь, що не підігруватиме російській антиукраїнській пропаганді. За словами голови польського Сенату Б. Борусевича, "Україна на сьогодні постала перед "екзистенційною небезпекою" через агресію Росії. Тому, на його думку, "захоплення боротьбою за незалежність України, яку вели ОУН і УПА, на сьогодні цілком виправдане. Але, українці зможуть переосмислити своє ставлення до військових злочинів націоналістичних збройних формувань часів Другої світової війни, коли зникне загроза незалежності їхньої країни".

Може в цьому нам допоможе власний досвід участі у "гібридній війні", під час якої по протилежному боці фронту нерегулярними збройними формуваннями під прикриттям мирного населення також скоюються злочини проти людяності. До речі, сьогодні для офіційного Києва російськомовні донеччани і луганчани видаються такими ж сепаратистами, як колись україномовні галичани і волиняни для офіційної Варшави.


Ольга Скороход, "Цензор.НЕТ"
TUVwTVVYWjBRemN3V1haUmRtUkhRakJNY2xGelRrZFFTVTVIUXpCWlJGRnpUa042TUV4WVVYUk9RelF3V1RoMlREbERaVEJNZGxKcVRrTjZNRXhCWnpCTFNGRjFkRU1yTUZsRVVYWjBSMFl3VERkUmRFTTRkakJNYWxKblpFZERNRXczVW1kT1F6UXdXVGs0TUV3dlVYTk9Remd3V1M5U1ozUkhUV1pPUTFNd1REZFJkVGxIVERCTU0xSm5aRU0yTUV4RVVtcDVSRkpuZEVkQk1FeEVVWE01UXpFd1RGUlJkVTVIVUdaT1Eyb3dTaTlSYTBoNlVXNDVReXN3VEhaU2FrNUhTVEJNUVQwPQ==
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
Страница 2 из 2
<<<1 2
Страница 2 из 2
<<<1 2
 
 
 
 
 
 вверх