EN|RU|UK
 Политика Украины
  14535  22

 "Я БУВ ТАКИЙ ЩАСЛИВИЙ НАРЕШТІ, ЩО МОЖУ СПОКІЙНО ДИВИТИСЬ НА НЕБО, Я ПРО ЦЕ ТАК МРІЯВ ТАМ, У ДАПІ. І ДУЖЕ ПЕРЕЖИВАВ ЗА НАШИХ, ЯКІ ТАМ ЛИШИЛИСЯ", - КІБОРГ-МАЙДАНІВЕЦЬ АНДРІЙ СЕРГАНЧУК

"Чи було мені страшно?.. Ні, не було, були моменти мандражу, коли від напруження і виснаження тряслися руки-ноги, але я Мамці обіцяв повернутися, тому навіть не думав зле, просто весь час бачив, ніби те, що зараз має статися, готовий був до усього... Напряг, звичайно, нереальний, але зате який адреналін! Мені його бракує тепер..."


"Пройшли сутки, як повернувся з Донецького аеропорту, тримали оборону нового терміналу, разом з бійцями 93 і 74 бригади... хочеться розказати всім про те, що пережили...
Заїзд був 30.12.2014 через сепарский пост з автоматом і одним магазином. Більшого позору не відчував ніколи, не розумів, як десантура може так ганьбитись, але нам не залишили вибору, потрібно було міняти хлопців, адже пробути там 2-3 тижні досить тяжко, як фізично так і психологічно. Спочатку обстрілювали нас з стрілецької зброї, мух, РПГ і АГСів ми давали нормальну відповідь і сепари не лізли, а коли наш президент заявив, що в аеропорт завезли 2 камази боєприпасів і продовольства і аеропорт може витримати любий штурм, пішло по повній.

Насправді прорвалась до нас 1 МТЛБшка за пораненими (7чол) і привезла 7 ящиків патронів, ящик гранат і 100л води, яка замерзла, а дрова закінчились давно, пішов обстріл з танків, мінометів, СПГ, гаубіц, інколи градів, поперли чечени. Стіни в терміналі почали падати одна за одною, з кожної дірки було чути: "алах-акбар, хахол вихаді ми тебя резать будем". Пішов замєс, останні 3,5 останні дні не знаю як пережив, від вибухів, пострілів, завалів, крові, холоду, недосипання почало "зривати кришу".

Мені повезло, я своє відбув і пішов на ротацію, а інших потрібно виводити там вже нема, що обороняти, лишились одні руїни. Туди б закинути нашого президента, міністрів і генералів, хоча б на сутки..."


Автор цих слів, написаних за три дні до першого вибуху в терміналі - майданівець, один з легендарних кіборгів, захисників ДАПу 31-річний Андрій Серганчук з Волині. Воював у складі 81-ї бригади, старший навідник АГС, згодом командир відділення. Позивний Фестиваль.

Йому пощастило повернутися звідти живим. І я досі майже дослівно пам'ятаю цей його пост на ФБ, датований 16 січня 2015 року, після кількох тижнів тривожного мовчання у мережі…

аэропорт андреев киборг дап
20 лютого. Найдальша барикада на Інститутській. Андрій присів за щитом

Андрій був у всі найгарячіші та найнебезпечніші дні на Майдані, потім - рік на війні, майже постійно на передовій у секторі "Д": Костянтинівка, Авдіївка, Піски. 16 днів у січні 2015 провів у новому терміналі донецького аеропорту.
Ми багато говорили з Андрієм про війну і про ДАП. Але спершу про його бойовий шлях на Майдані.

" - Я вперше приїхав на Майдан після розгону студентів 30 листопада. Не за політику, а воювати з ментами. Я просто не міг сидіти на місці і спокійно дивитись на те, що твориться. Була одна думка: просто так бити людей ніхто не має права, жодного! Терпіти не можу ментів. Один знайомий так званий правоохоронець в Луцьку, коли я приїхав додому з Майдану в час відносного затишшя спитав у мене при зустрічі на вулиці: скільки мені платять за те, що стою на Майдані? Я тоді ледве в морду йому не дав, досі не розмовляю. Коли на Майдані було найгарячіше, або коли йшло до того, а я це відчував якось підсвідомо просто, то кидав усе, кидав роботу, іноді позичав гроші і їхав до Києва. А тут якийсь мудак у формі мені розказує, що на Майдані платили…

В той день, коли почались бої на Груші, ми з хлопцями планували йти на Дніпро скупатись в ополонці. Це ж було Водохреща. Але ще не дійшовши до місця почули вибухи і зрозуміли, що на Грушевського щось почалося. Прибігли, коли вже були сутички, горіли автобуси. Приходили Кличко з Яценюком, обзивали людей провокаторами, їх дружно слали подалі. Я був на Груші увесь час, поки йшли активні бої. Перший раз, як беркути пробували нас розігнати, то навіть забрав у ввшника щит, прийшов з ним у Жовтневий палац, який тоді займали свободівці і тоді їхня охорона на вході не хотіла мене пускати. Свободівці кричали, що я провокатор і що усі ми, хто рубався тоді на Груші звичайні провокатори. А сам Тягнибок на Майдані постійно ходив у супроводі купи охоронців. Я ні в кого більше стільки охорони не бачив, навіть у Кличка
)))

аэропорт андреев киборг дап

Востаннє приїхав на Майдан десь 15 лютого. Я не входив до жодної сотні, тож просто пішов у профспілки до Правого Сектора і попросився до них, бо вони виглядали на Майдані найдвіжовішими. Ходив пару раз на тренування.

18 лютого зранку, коли почався так званий мирний наступ, Правому Сектору був даний наказ займати позиції на Грушевського і рухатися до ВР. Ми вийшли за барикаду на Груші, зупинилися і побачили з боку Маріїнського парку просто море беркуту. Вони повільно сунули в наш бік і ми почали готуватися до штурму. Стоячи там, ми відтягували дуже великі сили противника. Потім, обдумуючи, що сталося далі і співставляючи події, дійшов певних висновків. Загони Самооборони та майданівці вже дісталися урядового кварталу, почалися сутички, тоді наші оточили частину беркутів і тітушок в парку і добряче їх тиснули. Саме в цей момент вилазить Парубій і оголошує якесь незрозуміле перемир'я на 40 хв. А нам в цей самий час дають наказ відійти за барикаду на Грушевського. Як тільки ми зайшли за барикаду, Беркут розвернувся і побіг в сторону Маріїнського парку. Про криваве побоїще, яке вони тоді там влаштували, знають усі. Саме тому, бойові майданівці так не люблять Парубія…

аэропорт андреев киборг дап

Штурм пагорба біля Жовтневого. Андрій - посередині, обведений червоним

аэропорт андреев киборг дап

20 лютого. Біля Жовтневого. Андрій обведений червоним

Далі вони пішли на штурм… Коли вночі з Інститутської на нас попер водомет, стало реально дуже страшно. В ніч штурму майдану мене ледве не взяли в полон беркути. Я вибіг до стели, вони хотіли оточити і схопити, зайшли з боку. Ледве вдалось втекти тоді. Поступила інформація, що біля Михайлівського озброєні банди тітушок, ми з хлопцями побігли туди. Бачили їх з молотками в руках, зі стволами, потім хтось з того боку надійшов і сказав, що їх дуже багато і порадив відступити на майдан. Ми повернулись. В профспілках згоріли усі мої речі, добре, що я здогадався раніше паспорт покласти у внутрішню кишеню.

Правий Сектор 18 ввечері організовано з Майдану пішов, їх не було у ніч штурму, не було 20 лютого як організованої сили. Були окремі люди, які вважали себе правосєками, але відмовились тоді виконати наказ і залишити майдан. Крім мене тоді лишилось лише кілька пацанів, з яким я жив у профспілках. Ті, що йшли, ще хотіли забрати у мене бронік, але я такий, що попробуй забери. А від того, що вони, будучи такими мегарадикалами пішли тієї ночі мені досі гидко.
І Ярошу я не вірю...

Ми трималися на першій лінії до самого ранку, просто падаючи з ніг від утоми. Біля мене розірвалась граната, було два осколки в нозі, але я навіть до лікарні не звертався, там на місці їх і витягли. А над ранок нарешті приїхали хлопці з Львівської сотні. Вони нас врятували…

Після того як згоріли профспілки, я не мав де ночувати, тож вмостився просто на лавці. Звідти мене забрала якась жінка і відвела до їхньої бердичівської палатки за сценою. З тими чудовими людьми я прожив наступні кілька днів.

аэропорт андреев киборг дап

Побратими-майданівці з Бердичівського намету, в якому жив Андрій після того, як згорів Будинок профспілок

Зранку 20 лютого хтось забіг у намет і почав кричати, що беркут відступає. Ми кинулись надвір. Я іноді думаю, що це був їхній план: відступити трохи і заманити нас у пастку, бо ті з автоматами вже чекали.
Я добіг до моста і разом з іншими кинувся лізти по схилу до Жовтневого. Ми бачили як відступає, стріляючи з калашів, чорна рота беркута. Далі ми з хлопцями через бокові двері ввірвалися всередину в Жовтневий палац і почали його обшукувати. Хтось побіг до підвалу, хтось на дах. Коли я через якийсь час вибіг на вулицю, то там був суцільний жах - постійно несли поранених і вбитих. Ми кинулися вперед повз Жовтневий, добігли до найпершої барикади нагорі Інститутської. І вже там за кілька секунд двох хлопців, які бігли разом зі мною просто скосила куля.

Я бачив, як беркути попереду стріляли в нас, як вони клали свої калаші на барикаду і валили просто в наш бік. Він побаченого там мені стало дуже погано можливо я навіть втратив свідомість, бо просто не пам'ятаю, що було далі. Отямився від того, що який старший чоловік, здається афганець з чорним від диму лицем, таким що лише одні очі світилися, почав мене штурхати, говорив щось про те, що це війна і революція, що революцій без крові не буває. Я дуже вдячний йому за те, що він мене тоді привів до тями.

Пам'ятаю, як відкрив очі і перше, що бачу та усвідомлюю це те, що я у яскраво червоному светрі. Який же я дурень, думаю! Оце вирядився, просто ходяча мішень. Там на першій барикаді головним завданням було запалити вогонь і димом сховати майданівців від снайперів. Ми закидали шини, підсовуючи їх палками, щоб не виставляти голову вище барикади, далі закидали туди коктейль і підпалювали. Потім я помагав виносити хлопця, який загинув недалеко. Ми занесли його на Майдан. Десь через місяць я дізнався, що це був мій земляк Едуард Гриневич. Через ФБ мене знайшла його мама, ми з нею зустрілися, досі спілкуємось. Вона дуже переживала, коли я був на війні. Потім, розглядаючи фото, я згадав, що їхав з Едіком в одній маршрутці додому з Києва. Ми так і не познайомились з ним за життя…

На майдані я кричав, що треба нести шини туди наперед, люди стали в ряд і почали передавати шини. Цілу ніч після розстрілу майдану ми з хлопцями сиділи біля бочки, розповідаючи один одному, хто що бачив. Наступного дня на майдані вже була тьма людей, ми трошки походили, сфотографувались на пам'ять і 22 лютого я поїхав додому."
---------------------
А далі почалась війна... З початком активних бойових дій Андрій не міг сидіти вдома, він хотів на передову, але його готові були взяти лише в резерв. Потім зламав ногу і поки сидів з гіпсом влітку 2014-го, на фронті стало дуже гаряче.

" - Я лежав вдома зі зламаною ногою, коли наших вбивали під Іловайськом, і мене всього трусило від розуміння того, що я не там і не можу нічого зробити, щоб допомогти хлопцям. Прийшов з гіпсом у військомат і сказав, що готовий йти добровольцем, але тільки у 80-тку, бо там були мої друзі. Мене не хотіли брати в десант, казали, що я не витримаю. В результаті десант ледве витримав мене
)))

- Ми, десантники, які стояли в секторі "Д" усі хотіли потрапити в аеропорт. На кіборгів дивились, як на богів, кожен хотів також стати кіборгом, ганялися за тими шевронами."
аэропорт андреев киборг дап

ПТРК. Вирвавшись з ДАПу, Андрій одразу навчився стріляти з цієї штуки.

Всупереч тому, що хтось пише, що мовляв, не варто називати оборонців ДАПу кіборгами, Андрій говорить, що хлопці цією назвою гордяться, що не зустрічав жодного, хто був би проти.

- Коли ти, будучи в ДАПі, остаточно зрозумів, що треба виводити наших бійців звідти?

- Десь після 10 січня, коли почав виїжджати сепарський танк і валити прямою наводкою по терміналу і вишці. А ми не могли нічого йому протиставити, викликали нашу арту, але зняти його ніхто чи не міг чи не хотів. В нас в ДАПі були ПТРК (Протитанковий керований ракетний комплекс) і повно ракет до нього, але майже не було людей, які вміли ними користуватись. Один з цих бійців був тяжко поранений, інший може боявся, я не знаю... Я тоді так шкодував, що не навчився стріляти з ПТРК! Навчився вже, коли вийшов звідти. Я йому казав: давай занесемо його на позицію, ти мені будеш розказувати, що і як, а я стрілятиму. Але він не погодився, на жаль. А за пару днів, коли прибула чергова ротація вороги відкрили щільний вогонь, трасуючі кулі влетіли до терміналу і всі ПТУРи (ракети до ПТРК) просто згоріли… Я ходив тоді і прямо говорив, що тримати ці руїни ціною життя хлопців просто немає сенсу. 16 січня виїхав на МТЛБ під час чергової ротації. Їдучи звідти, я сказав пацанам, які там лишалися: "Щасливий той, хто поїде звідси 300-м". Був переконаний, що аеропорту лишилося всього кілька днів. Зрештою, це тоді уже всі розуміли, просто надіялись, що командування таки виведе хлопців звідти. З моєї роти лише семеро бійців вийшли звідти на своїх ногах…

- Чи був ще хтось із майданівців в ДАПі?

- Мабуть, що так, але з тих, що були тоді зі мною, здається, лише Володимир Бузенко (Італьянець), який загинув під час підриву терміналу.

" - Я погано пам'ятаю, як ми виривались звідти і скільки нас втиснулося в ту МТЛБ. Проривались так званою "дорогою життя" з боєм під постійними обстрілами. Коли дісталися до Водяного, я просто випав з машини і мовчки лежав, дивлячись у небо. Я був такий щасливий нарешті, що можу спокійно дивитись на небо, я про це так мріяв там, у ДАПі. І дуже переживав за наших, які там лишилися.

аэропорт андреев киборг дап

Аеропорт...
Зліва - легендарний медик Герой України Ігор Зінич (Псих).
Андрій - крайній справа.


В аеропорту мене контузило, постійно страшенно боліла голова, я приходив до нашого медика Ігоря Зінича (Психа) і просив якісь таблетки, він мені постійно щось давав, щоразу інші, на якийсь час відпускало. Ігор взагалі неймовірною людиною був… Після його смерті багато писали про те, що він відмовлявся виходити з аеропорта, навіть після закінчення своєї ротації. Але насправді Псих хотів поїхати звідти, він уже навіть просився в кінці, щоб його поміняли, він хотів жити! Але вони не знайшли медика, щоб прислати його на заміну. Ігор Зінич загинув після другого підриву нового терміналу.

На той час, коли я виходив, сепари вже зайняли підвал, звідти ми постійно чули "Аллах Акбар!" Чули як вони там вовтузяться і час від часу, щоб заспокоїти, кидали їм гранати. Як пізніше стало зрозуміло, вони закладали вибухівку біля несучих колон… На другому поверсі ще були наші, наступного дня сепари витіснили їх і зайняли другий поверх. Так наші хлопці опинилися в повному оточенні…

аэропорт андреев киборг дап

Далі: розповідь Андрія про ДАП, яка була записана для проекту "Аеропорт.Спогади" :

"... Жоден з наших не розумів куди їде, мені здається...
Я ж усвідомлював, що їдемо в м'ясорубку... Їхав туди спокійно, на себе взяв десять магазинів, 4 гранати, а ще 2 блоки цигарок, які сєпари хотіли забрати на їхньому блокпості. Витягли мені з рюкзака, понесли до своїх, але я потім пішов до них і спокійно забрав:
- Це моє...
Здивуванню їхньому не було меж, мабуть, такого там ще не бачили... Вони щось там задьоргались, кричали, але мені було фіолетово...
- Ще й сигара була... Хтось подарував, не пам'ятаю... В мене і пляшка коньяку була в боковій кишені в пляшці з-під пива з собою. Сєпари косилися на неї, але не рипались...
... Мене до Любчика кинули на "Перший"... А там - розвалина і гори сміття. Ми посередині те сміття трохи розчистили, щоб не шурхотіло під ногами. Там пару мішків з піском було, але я віддав їх Ковбою на "Ромео", бо в них там реально ж...па була: гіпсокартон і два броніка, з яких вже по одній пластині було вийнято...
... Перші два дні тиша порівняна була, мені навіть сподобалось: трохи вони по нас, трохи ми по них - нічого особливого... Стало скучно... Але ненадовго...
Сєпари почали конкретно штурмувати, коли Порох по тєліку заявив:
- В аеропорт завезли три КАМАЗи боєприпасів і продовольства; і наші захисники можуть витримати любий штурм!
Я вже тоді на "Ромео" стояв...
От відтоді дуже неспокійно вже було, останні дні моєї ротації взагалі, пам'ятаю, часу, як такого, на відпочинок не було...

... Напевно, я був єдиним, хто весь час сварився з командирами нашими (Любенко, Скиба). Не розумію я досі, от чого було стояти камінцями на отих блокпостах, та ж москалі знали наші позиції до міліметра, от ми там, як барани і стояли під їхнім вогнем. Можна ж було маневрувати, хитрити, постійно міняючи місце дислокації...
На початках наші захисники контролювали повністю весь аеропорт, пересувалися і в підвали, і по шахтах, і розтяжки ставили-знімали, реально там сєпарів кошмарили, а ми вже просто були "фаршем"...
... Коли наша рота заїхала, я неодноразово казав командирам, що "Ромео" знесуть... Після того, як я виїхав, "Ромео" знесли за день-два...

аэропорт андреев киборг дап



Панорама на диспетчерську вежу і пожежну частину через отвір від влучення сепарського снаряду.


Чи було мені страшно?.. Ні, не було, були моменти мандражу, коли від напруження і виснаження тряслися руки-ноги, але я Мамці обіцяв повернутися, тому навіть не думав зле, просто весь час бачив, ніби те, що зараз має статися, готовий був до усього... Напряг, звичайно, нереальний, але зате який адреналін! Мені його бракує тепер...

аэропорт андреев киборг дап

Виносять смертельно пораненого Героя Небесної Сотні Едуарда Гриневича. Андрій - в червоному светрі зі щитом.

... А знаєш, я водомета на Майдані боявся... Такий він мені був моторошний, що страх... Досі здригаюся, як згадую Грушевського і ті дні штурмів... А, і ще по-справжньому страшно було, коли на Інститутській мозги біля мене розліталися, крові я, в принципі, не боюся, а от від кількості мозкової речовини того дня аж затошнило... Дякую тому мужику, що зупинився біля мене на Інститутській... Він просто присів біля мене, коли мене вже зовсім накрило, поговорив так спокійно, тихо... Я ще потім пам'ятаю після цього і поранених виносив, Героя Небесної Сотні Едуарда Гриневича (Едік Грін) так і не спасли... Під кулями ми його тащили, пам'ятаю...
... В ДАПі майданівців ніби й не зустрічав, хіба Італьянєц був ще з наших...

А в ДАПі мені весь час було дуже холодно... На третю добу мені вже в повному розумінні того слова викручувало кості. Таке враження було, ніби хтось їх просто виламує, біль такий був в цілому тілі - нестерпний. Я, взагалі, терплячий, тут же не витримав... Влетів в Штаб:
- Чотири командири! А особовий склад доходить від холоду!
То вони попід стіни повідверталися...

аэропорт андреев киборг дап

"Кімната драконів" в ДАПі. Такою вона лишилася тільки на фото...

... Найкращим постом була, звичайно, "Тишина", там реально і тепло, і спокійно було... Пацани забігали туди погрітися, чайку попити... Не знаю, за яким принципом нас розподіляли по постах, але я би на Тишину не пішов, відмовився б. От на передок, туди, де гаряче - це моє...

... Стояли ми з Любчиком на "Першому" тої ночі (01-02.01.15), наша зміна якраз була... З їхньої сторони і з будинку з хрестом кулеметники почали обстрілювати... Запрацював АГС...
Я, здається, крикнув:
- Сідай!
А Любчик перед тим попросив мене:
- Андрюха, давай поміняємося, мені справа зручніше стріляти...
Мені, в принципі, справа теж незле, але помінялись...
Тоді ВОГи, здається на ту сторону, де він стояв, залетіли...
Я кричу:
- Любчик! Любчик!
Тихо...
Я присів, кинув автомат, намацав берці, сіпнув... Сподівався, що він живий...
...Він чуть вищий за мене був, але нереально тяжкий... Не міг я його тягти, кажу Тобі, який же тяжкий...
Я нічого не бачив, темрява ж така, що ні зги...
... З вікна світло падало... Там тільки слід кривавий побачив, все зрозумів... Більше не дивився...
Кричав:
- Медика!
Ніхто не біг помагати... По "Ромео" валили так, що дай дорогу...
Дотягнув до нашої барикади. Ледве до Штабу волік, кажу ж, досі, як згадую, - тяжко...
... Зачепився за щось, впав...
Зі Штабу хтось вибіг, двері були відкриті... і я побачив нашого капітана тоді (тепер майора) Скибу, який під дверима лежав пластом, тільки рацію біля вуха тримав...
...Любчик одразу пішов, не мучився...

... І що толку з тих командирів?.. Нами ніхто не керував, самі робили все, що треба...
... Я забагато говорю... А потім треба за свої слова відповідати. Сказав, що в аеропорт їду москалів валити, то що тепер?.. Слово треба тримати, за слова відповідати треба...
... Я би вивів людей... Я би зібрав нормальних пацанів і пішки, групками через мінне поле ми би вийшли всі...
... Останні три доби спав, може, по 15 хвилин, інакше не виходило. З чергування прийшов, водички підігрів, навіть не кип'ятив, бо довго, та й не закипало воно там... Щось ковтнув, по ходу 5-7 цигарок викурив, припалюючи наступну від попередньої. Тоді в холодний спальник заліз, поки зігрівався, - час минав... Провалювався в сон, а тут вже час вставати.
Та й поспати не давали... Тільки заснеш, а тебе вже будять:
- Йди постріляй, там пацанам насипають...
- Йди вогонь погаси, там пост горить...

Вважаю, що армія має складатися з добровольців - вмотивованих, сильних духом і, звичайно, добре підготовлених, справжніх професіоналів.
А не так, як зараз. Виловлюють їх, як зайців, а потім відправляють на забій..."
(боєць 80-ки Фестиваль)

На сторінці Андрія у ФБ є ось таке відео з ДАПу, на ньому - позиція "Калітка", поруч був пост "Ромео", на найпершій лінії. Саме там постійно стояв Фестиваль.

На відео двоє побратимів, один з "Карпатської Січі", інший з 93-ї, Олександр Олефір, псевдо Борода. Він також загинув під час вибуху в терміналі…

Вічна пам'ять загиблим Героям!
Слава і шана живим!
Слава Україні!"

Олена Чебелюк, співавтор співтовариства в ФБ "Майдан 18-20 февраля. Как всё было".

У матеріалі використана розповідь Андрія
Серганчука про ДАП, яка записана для проекту "Аеропорт.Спогади"

TUVwSVVYVk9SME13VEV4UmMwTkVVWFE1UTNkSlRrTlZNRXczVVhaa1F6RXdXV0pSZFhSRE5EQk1hMmN3VEVSU2FtUkhRVEJNTjFGMk9VTXJNRmxFVW1kdWVsRnRUa2RDTUZsTVVYWjBSMEV3VEdwUmRVTkVVbWRPUXlzd1dVaFNaMlJETkRCTWJsSm5aRU0yTUV3MGREQlpVRkYxZEVkQk1FeEVVWFZPUXprd1dVaFJkWFJES3pCTWEyY3dURXhSZG5SRE5UQk1NMUpwZVRoMk1FeFVVWFowUXprd1RGaFNhSFJETmpCTWFsRjFVMFJSYzA1SFRqQlpSRkYyZEVNdk1FdzNVbWRPUjBOTWVUZzk=
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
   
 
 
 вверх