EN|RU|UK
 Общество
  18632  55

 РОСІЯ В КРИМУ ВИКОРИСТОВУЄ РАДЯНСЬКИЙ ДОСВІД БОРОТЬБИ З ДИСИДЕНТАМИ. НЕ ПОВЕРНЕМО ПІВОСТРІВ ЗА 3 РОКИ, ВЖЕ НЕ ПОВЕРНЕМО НІКОЛИ, - ІСТОРИК ОЛЕГ БАЖАН

Про паралелі між радянським режимом та політикою сучасного Кремля, практику виживання в СРСР та крайні форми протесту українських опозиціонерів в інтерв᾿ю Цензор.НЕТ розповів відомий дослідник дисидентського руху, кандидат історичних наук, доцент "Києво-Могилянської академії" Олег Бажан.

Декілька тижнів тому Україна згадувала вчинок дисидента Василя Макуха, який 5 листопада 1968 року вчинив акт самоспалення на Хрещатику. Редакція Цензор.НЕТ зареєструвала на сайті КМДА петицію про вшанування пам'яті опозиціонера.

макух

Василь Макух

Колишній член УПА, що після повернення з радянських таборів був змушений оселитися у Дніпропетровську, спеціально приїхав до Києва у переддень святкування річниці так званої Жовтневої революції аби здійснити відчайдушний акт протесту. Співробітники правоохоронних органів прагнули загасити палаючого чоловіка, щоб потім вивідати дані про можливих спільників. Однак наступного дня Макух помер у лікарні. Офіційно вважається, що він виступав проти політики русифікації та вторгнення СРСР до Чехословаччини. Однак, як з'ясували історики, у цій справі все не так однозначно, а постать Макуха досі овіяна таємницями.

Спогади про подвиги поодиноких сміливців в СРСР наштовхують на роздуми: наскільки сьогодні ми цінуємо їхній протест, чи усвідомлюємо їхні помилки і чи розуміємо небезпеку того, що сучасна Росія в окупованому Криму стовідсотково повторює тактику радянської влади?

В УКРАЇНІ ТРОЄ ДИСИДЕНТІВ ВЧИНИЛИ САМОСПАЛЕННЯ, ПРОТЕСТУЮЧИ ПРОТИ РАДЯНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ

- Що сьогодні відомо про справу Макуха? Наскільки свідомо він вчинив акт самоспалення?

- Самоспалення Василя Макуха - це той випадок, коли чергову "антирадянську вихватку" проґавили співробітники КДБ. Як довідуємося з документальних матеріалів, викладачу Ужгородського університету Миколі Бондарю з гаслом "Ганьба злочинному керівництву КПРС!" вдалося на жовтневій демонстрації 1970 року підійти до урядової трибуни. Відразу "люди в штатском" заламали йому руки й відтягнули. Зневірившись у радянському ладі 30 грудня 1978 р. Віктор Монбланов з плакатом на грудях "Свободу в'язням совісті" пройшов Хрещатиком від вулиці Свердлова до площі Жовтневої революції. Спробував звернутися до перехожих, однак наряд міліції перешкодив такому спілкуванню. Марно робилися спроби радянських спецслужб представити Монбланова як психічно хворого. Не доводиться сумніватися щодо психічного здоров'я інших наших співвітчизників, які прагнучи привернути увагу до нагальних проблем України, поклали на вівтар боротьби найдорожче - власне життя. Вищий акт самопожертви здійснив у Києві уродженець села Карів Сокальського району, що на Львівщині Василь Макух.

Вчинок Макуха обріс міфами. У вітчизняній літературі розтиражована думка про те що Василь Омелянович здійснив акт самоспалення на знак протесту проти колоніального становища України та агресії СРСР у Чехословаччині. Буцімто Макух показав приклад, першим здійснивши самоспалення, протестуючи проти вторгнення в цю країну, а вже потім такі ж вчинки здійснили Ян Палах у самій Чехословаччині у січні 1969 року та інші дисиденти. Таких випадків у світі нарахували понад 50. Якщо довіряти інформаційним повідомленням КДБ при Раді міністрів УРСР, які щоденно лягали на стіл першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, то протест Макуха мав привернути увагу громадськості саме до русифікаторської політики Кремля.

диссидент


Читаємо донесення КДБ, підготовлене для ЦК КПУ від 6 листопада 1968 р.: "Персоналу больницы заявил, что попытку самосожжения он совершил в знак протеста против советской власти и того, что на Украине якобы отсутствует справедливость и равноправие между украинцами и русскими". Якби мова велася про Чехословаччину, то в матеріалах спецслужб це обов'язково було б зафіксовано, так як органи КДБ упродовж 1968-1969 років ретельно моніторили суспільні настрої жителів України у ході чехословацької кризи.

Також в інтернеті можна знайти інформацію, що 1968 року до акту самоспалення готувалася ціла група дисидентів. деяких нібито заарештували, а Макуха "прогавили". Документи радянських спецслужб цього факту не підтверджують.

- Чи свідомо Макух це робив?

- Дружина навіть зараз, коли не існує заборон говорити, вказує на те, що її чоловік про свій намір не розповідав. Не робив він бодай дрібних натяків й усім, з ким спілкувався напередодні самоспалення. Все планувалося у таємниці, навіть КДБ не зміг цього передбачити. Однозначно, Макух як колишній боєць УПА був під наглядом спецслужб, однак КДБ не зумів завадити Василю здійснити задумане.

- Скільки випадків протестів шляхом самоспалення зафіксовано в УРСР?

- Макух був першим. У 1978 році на Чернечій горі здійснив самоспалення Олекса Гірник. Того ж року такий акт вчинив у с. Донське Сімферопольського району кримський татарин Муса Мамутов, коли у нього почали забирати житло, яке він нібито незаконно придбав у Криму, порушивши радянський паспортний режим. Також відома невдала спроба самоспалення Миколи Береславського у березні 1969 року у Києві.

- Могли такі випадки бодай якось розбурхати радянське суспільство? Адже дисиденту важливо донести свою позицію оточуючим, а при самоспаленні цього не зробиш.

- Олекса Гірник, хоч і самоспалився вночі, розкидав листівки, де описав мету свого вчинку. Інша справа, що співробітники Комітету держбезпеки більшість листівок позбирали. Микола Бериславський був затриманий у будівлі Київського університету охоронцями. На собі він демонстрував два плакати з "клеветническими надписями на советский общественный и государственный строй".

У випадку Василя Макуха важко відтворити його хід думок, душевних переживань. Очевидно, він хотів полишити життя і хотів привернути до свого вчинку якомога більше свідків. Лише в лікарні він встиг уривчасто розповісти, якими ідеями він керувався.

ТОТАЛІТАРНА СИСТЕМА САМА ПРОВОКУВАЛА ДИСИДЕНТІВ

- Макух був членом УПА. Як такі, як він, діяли у радянському суспільстві по звільненні з таборів і чи мали зв'язки з молодшим поколінням незгодних?

- Коли КДБ проаналізував всіх тих, хто станом на 1965 рік був кинутий за ґрати за антирадянську діяльність, то з'ясували, що 25% арештованих перебували під впливом від діяльності ОУН й УПА. Вище партійне керівництво дійсно боялося цього. Коли за Хрущова почалася реабілітація, то секретарі обласних обкомів КПУ на Західній Україні писали листи у Київ про те, що колишні "упівці" у жодному разі не повинні повертатися до себе додому, а необхідно всіма правдами й неправдами селити їх у східних регіонах, щоб вони не мали бази для подальшої діяльності. Крім того, сексоти у своїх звітах зауважували, що "упівці"лишаються на своїх антирадянських позиціях. Тож націоналістів спонукали осідати у Східній та Південній Україні.

Прикметно, що в 1957 році у Західній Німеччині вбивають одного з ідеологів ОУН Льва Ребета. У 1959-му агент КДБ умертвив Степана Бандеру. Думаю, що їх знищили, аби в українських націоналістів, які поверталися з таборів ГУЛАГу, забрати прапор боротьби.

- А як поводилися "упівці" в реальності?

- Вони розуміли, що тепер живуть у нових умовах, коли за зброю братися не варто. Вважали, що необхідно проводити просвітницьку й пропагандистську роботу. Але історична пам'ять давалася взнаки, і молода генерація незгодних радянським режимом запозичувала елементи їхньої конспіративної роботи. Багато нових підпільних організацій свої програмні документи писали на основі ідей ОУН ( "Український національний комітет", "Українська націоналістична організація імені Степана Бандери", "Український національний фронт" та ін.). Розшукували приховану пропагандистську літературу ОУН і потім розповсюджували серед населення. Наприклад сплавляли на плотах агітки річкою - раптом до берега приб'ється, і хтось почитає.

Відомий випадок із фільмом "Білий птах з чорною ознакою" Юрія Іллєнка, де піднята тема боротьби УПА. Перший секретар Івано-Франківського обкому партії Володимир Добрик звертався до Першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста з проханням заборонити стрічку. Але той все-таки не зняв фільм з прокату. Партійний функціонер аргументував свою позицію протоколами допитів в Івано-Франківському КДБ хлопців, які стали на шлях створення антирадянської організації. Вони зізналися, що антирадянські погляди їх посилилися після того, коли переглянули цей фільм.

- Наскільки численною була опозиція до радянської влади?

- За оприлюдненою статистикою у дисиденському русі в Україні брало участь до тисячі осіб. Але в реальності їх більше, звісно.

Дисидентські настрої набувають піку в середині 1960-их. У 1965 році відбулися перші масові арешти дисидентів. Другий покіс - 1972-ий. І надалі влада вдавалася до превентивних арештів, щоб придушити опозиційний рух. Арешти за політичними статтями 62 та 187 КК УРСР тривали до 1986 року включно.

- Чи в умовах радянської дійсності такий опір був виправданий? Адже достукатися до більшості через завісу офіційної пропаганди було практично неможливо.

- Це було виправдано, оскільки багато хто намагався знаходити інформацію поза межами офіційних ЗМІ. Через "ворожі голоси" можна було почути, що насправді діється в СРСР. Дисиденти обирали дієві форми роботи з населенням, щоб донести свою думку широкому загалу. Найпоширенішою формою було розповсюдження листівок і самвидав. Другою - просвітницькі бесіди. Ну і остання - створення підпільних організацій, щоб згодом відкрито виступити проти режиму. Тобто створювали підґрунтя, щоб пробудити населення.

Сьогодні можемо констатувати, що опір дійсно був, і викликала його сама тоталітарна система. Якби свободи слова була хоча б трішки більше, це не виплескувалося б у самвидав. Адже дисидентські настрої були не тільки на рівні протесту проти русифікації чи порушення свобод людини. Деякі особи ставали в опозицію до радянської влади навіть через побутові проблеми: якщо не могли достукатися до начальника ЖЕКу, керівника підприємства не отримували позитивної реакції на свою проблему від начальства, то виплескували свій негатив та емоції у вигляді анонімних листів, антирадянських листівок.

Якби система відгукувалася, такого спротиву не було б. Натомість на будь-якого автора анонімного листа, де було хоча б трохи критики компартії, часто-густо заводили кримінальну справу. Це питання було на контролі у першого секретаря КПУ. Коли Петру Шелесту доповідали про те, що листівки, які поширювалися в Києві, пише одна й та сама особа, а її не можуть знайти протягом кількох місяців, він міг написати гнівну й емоційну резолюцію "Знайти цього писаку!"

А стеження велося тотальне, КДБ добре працював. Слідкували за кожним кроком дисидентів, навіть у концтаборах. Інформація про те, як у таборі себе поводять Горинь чи Стус, регулярно лягала Щербицькому на стіл.

ДИСИДЕНТИ ТРИДЦЯТЬ РОКІВ КРИТИКУВАЛИ РАДЯНСЬКУ ВЛАДУ, А ЧІТКОЇ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ НЕ ЗАПРОПОНУВАЛИ

- Чи відомо, як поводилися дисиденти на допитах?

- Всі люди за характером різні. Когось вдалося зламати. Згадайте роман Оруелла: коли людину катують, то вона проти своєї волі починає давати свідчення. Відомо, як ламали Івана Дзюбу. У нього тоді саме народилася дитина, крім того він був хворий на туберкульоз. От йому і капали на вуха: "Ти не переживеш ув'язнення, більше не побачиш сім'ї ". А першочергове завдання було у жодному разі Дзюбу не саджати, а саме зламати - щоб у в'язниці він не став прапором спротиву. Іван Дзюба погодився публічно відмовитися від своїх думок, викладених у книзі "Інтернаціоналізм чи русифікація?"

дзюба
Іван Дзюба

стус

Василь Стус

Інші, як Макух, Стус ішли на самопожертву.

- Наскільки подвиги дисидентів оцінені у нинішній Україні?

- Ті, хто були засуджені по 62-ій статті, мають статус жертв політичних репресій. Україна їхню діяльність оцінила. Багато з них стали Героями України, лауреатами Шевченківської премії. Але, бачте, присудити ім'я Стуса Донецькому національному університету не вийшло.

Однак скажу крамольну річ: коли Україна стала незалежною, вчорашні дисиденти не спромоглися розробити програму дій для розвитку держави. Вони тридцять років критикували радянську владу, а чіткої стратегії не запропонували. Але треба їм віддати належне, що вони розбурхали суспільство наприкінці 1980-их, хоча після звільнення з таборів їх примушували підписувати зобов'язання не проводити антирадянську агітацію. Зокрема, діяльність Вячеслава Чорновола, Сергія Набоки, Євгена Сверстюка, Левка Лук'яненка та ін. вплинули на національне-культурне пробудження в Україні в кінці 1980-початку 1990 років.

- Якщо не всі дисиденти однозначно були сподвижниками, чи правильно, що сьогодні ми однозначно їх звеличуємо?

- Ми таким чином показуємо тяглість української боротьби за незалежність. Популяризація ідей УПА серед дисидентів дуже красномовна. Від Визвольних змагань через ОУН - УПА, а далі дисидентів до сучасної України.

ЯКЩО МИ НЕ ПОВЕРНЕМО КРИМ ПРОТЯГОМ НАЙБЛИЖЧИХ ТРЬОХ РОКІВ, ТО ВЖЕ НЕ ПОВЕРНЕМО НІКОЛИ

- Зараз триває політика декомунізації. Як оцінюєте темпи й методи її проведення?

- Ця декомунізація дійсно запізніла. Виходить, ми дозріли до неї лише зараз. Однак її слід проводити у розумних межах і прийнятним шляхом, проводячи просвітницьку роботу. Досить важко вкластися у стислі терміни, передбачені законом щодо перейменування декількох сотень міст і сіл, які названі на честь діячів радянського минулого або пов'язані з комуністичним походженням. До процесу перейменування топонімів обов'язково слід залучати як місцеву громаду, так і експертне середовище, щоб не виникало всіляких конфузів як наприклад з перейменуванням Кіровограду. 77 % мешканців обласного центру під час опитування віддали свої голоси за назву Єлисаветград. Сьогодні багато хто іронізує, мовляв, поміняли шило на мило. Та мало хто знає, що свою назву місто отримало не від імені імператриці Єлизавети Петрівни, а від фортеці Святої Єлисавети, яка там розташовувалась. Громадські активісти, краєзнаці б'ють на сполох, що місту повертають назву царських часів, так як святу Єлисавету дочка Петра І вважала своєю заступницею. Нині мовознавці збираються звернутися до Верховної Ради України з петицією перейменувати Кіровоград в Інгульськ, адже саме ця назва відповідає історико-географічним реаліям краю. Якби там не було, назва "Єлисаветград" не так ріже слух, як, скажімо, "Ленінське".

Вважаю, що у ході процесу декомунізації також не варто впадати у крайнощі, занадто політизувати перейменування адміністративних пунктів та вулиць, вдаватися до протиставлення. Наприклад, вулицю Леніна міняти на Бандери, Червоноармійську - на Героїв УПА. Донбас тут, очевидно, найбільш болісна точка, бо там найбільше подібних назв.

светличный
Іван Світличний

- Як пояснити феномен Донбасу? Звідти вийшли такі потужні дисиденти, як Іван Світличний, Василь Стус, Іван Дзюба, та бачимо, що цей регіон пасе задніх у розвитку національної свідомості.

- В Україні центрами дисидентства були Київ, Львів й Одеса. Якщо говорити про Донбас, то там дисиденти становили незначний відсоток. До того ж, політика русифікації, тривалий процес перемішування населення у важливому для країни Рад індустріальному регіоні давалася взнаки. Василь Стус, Іван Дзюба, змогли проявити себе як представники національно-орієнтованого дисидентства саме у Києві, а не на малій батьківщині. Місцеві опозиційні осередки ("Підпільний центр "Свобода" у м. Костянтинівка, "Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей" у м. Луганську та ін.) більше переймалися боротьбою за соціально-економічні права, шукали шляхи удосконалення радянського суспільства. Стверджувати, що їх головним завданням було виборювання української незалежності не можна. Поширення дисидентства на Донбасі у другій половині 1950- х -1980-ті роки стало реакцією на істотні прорахунки в галузі соціально-економічної політики радянської влади. Свій протест незгодні з курсом КПРС виплескували у вигляді пошкодження радянської символіки, псування портретів членів політбюро ЦК КПРС, розповсюдження антирадянських листівок. Партійно-державне керівництво офіційно не визнавало наявності в країні опозиції режиму, характеризуючи представників останньої не як опозиціонерів, а як "відщепенців", "кримінальних злочинців", послідовно проводило боротьбу з нонконформістськими силами. На активізацію опозиційного руху стали застосовуватися політичні репресії. Зауважу, що радянська практика політичних репресій спостерігається зокрема в сучасному Криму.

- ФСБ сліпо наслідує КДБ чи здійснює це свідомо з певною метою?

- Радянський Союз розвалився, тому що вище політичне керівництво країни у другій половині 1980-их років відмовилося від політики терору. Якби діяли так, як сьогодні діє Володимир Путін у Росії, - "підчищали" найбільш активних опозиціонерів, - то ми досі могли б жити в СРСР. Нинішній господар Кремля чудово пам'ятає радянський досвід, тому "закручує гайки" в окупованому Криму.

Там нині "нейтралізують" найбільш неугодних, "дотискають" критично мислячих мешканців півострова. Занадто прискіплива увага російських правоохоронних органів до представників корінного народу - кримських татар. Тобто російські спецслужби працюють за відомими кліше КДБ СРСР. Крім того, російська влада у прихований спосіб прагне вплинути на поселенську структуру населення півострова: підштовхувати проукраїнськи налаштованих мешканців до переїзду на материк, натомість заохочувати якомога більше росіян осідати в Криму. Отже українському політикуму слід рішуче втілювати у життя стратегію повернення окупованого Криму до складу України. Не повернемо Крим за три роки, то вже не повернемо ніколи. Це показує практика історії.

Ольга Скороход, Цензор.НЕТ

VEhrdlVXNTBRemN3V1hwUmN6bERkMGxPUTJnd1RISlJkblJIUVRCTU4xSm9aRU1yTUV4UmRrdzVRekF3VEdwU1oyUkhRakJNYWxGMFRrTXhNRXd6VW1kdWVsRjFUa2RDTUZsTVVYWjBSMEV3VEdwU2FqTjZVVzlrUTJnd1MwaFJiMEU5UFE9PQ==
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
   
 
 
 вверх