EN|RU|UK
 Общество
  8669  21

 ПРО ВІЙСЬКОВУ РЕФОРМУ І ВІЙСЬКОВО-НАУКОВУ КОМІСІЮ

Марив військовою реформою я давно. Довгі роки кадрової військової служби я спостерігав всю недолугість і бутафорність існуючої армійської системи, думав, як її змінити й удосконалити. Багато навчався, в основному займався самоосвітою. Поступово почали з'являтися тверезі й притомні, як на мій погляд, думки. Але реалізувати їх в українській державі й армії мирного часу не було ані найменшого шансу. Так в мріях про сильну й сучасну українську армію я досяг терміну виходу на військову пенсію, й благополучно звільнився в військовий запас.

Але історія зробила свої закономірні кроки, й так сталося, що тяжкі випробування українсько-російської війни під затійливою назвою АТО все таки підштовхнули мене до вираження накопичених знань і думок публічно. Я почав писати на тему військового реформування для періодичних видань. І мабуть непогано став писати, оскільки виявилося, що маю досить багато однодумців, читачів, які розділяють й схвалюють мої думки. Все правильно, кажуть, всі пропозиції прямо в точку. Тому що ці думки, пропозиції стали плодом узагальнення тяжкого й гіркого досвіду річного ведення війни. До того ж, виявилося, що на ці теми пишу не тільки я. Крім масованої критики нинішньої військової організації, досить часто трапляються й конструктивні публікації, в яких, окрім критики, автори намагаються розгледіти шляхи та напрямки реалізації змін, які так необхідні.

Може здатися, що наявність у суспільстві обміну публічними думками, пропозиціями щодо напрямів й змісту реформування української армії - це добре. Але насправді це не так. Це дуже тривожний дзвіночок. Тому що військове реформування - досить специфічна й вузька тема, сфера роботи вузькоспеціалізованих спеціалістів високої кваліфікації. І той факт, що тема військового реформування гостро підіймається в суспільній публічній сфері, є ознакою того, що в українській державі, вищих ешелонах її військового управління, такі спеціалісти жорстко недопрацьовують. Або ж їх просто немає. А ті, хто видає себе за них, незалежно від набутого формального військового звання чи колекції дипломів, такими спеціалістами не є.

Публічна суспільна думка в питаннях військового реформування не є річчю самою в собі. Її адресатами є керівники держави, військової організації, що відповідають перед українським народом й історією за боєздатність нашої армії, ведення та хід цієі війни. Такі публікації створено з наївною надією, що високі військові й державні керівники побачать, почують, проникнуться… Й відреагують. Бо кожна така публікація - це крик зранених війною чоловічих душ за десятками й сотнями загублених товаришів і фронтових побратимів, в надії попередити даремну загибель наступних сотень і тисяч.

Але їх пихато й безсовісно, злочинно безвідповідально - не чують, не бачать, не реагують. Суцільний ігнор. Я б ще зрозумів природу такого ігнорування, якби високі військові й політичні керівники та начальники мали свої, інші, відмінні від наших, фронтових, системні ідеї щодо реформування армії, та послідовно й наполегливо втілювали б їх у життя. Але надто вже очевидним є те, що ніяких ідей вони не мають.

Єдиною системною справою зі зміцнення української армії, яка виконується нашим військово-політичним керівництвом, є нарощування її чисельності. Але нарощування чисельності - це зовсім не реформування. Більш того, до реформування ніякого відношення не має.

Змінити природу та якість нашої армії сучасному її керівництву не під силу. З інтелектуальних, вольових і моральних причин. Це генералітет військових поразок, невпевненості в своїх силах й можливостях, страху перед противником, страху перед відповідальністю. Маразматики й сибарити мирного часу, що досягли генеральського щастя ще за довоєнною шкалою цінностей і системою відбору, вже не здатні нічому навчатися та якісно еволюціонувати, але ще здатні, в інтересах самозбереження, гальмувати якісне переродження нашої армії. Вони в масі своїй за інтелектуальними, вольовими й моральними якостями не відповідають вимогам і викликам війни. А тому не під силу нам переломити хід цієї війни під їхнім керівництвом.

Навіть сепаратисти й росіяни останнім часом перестали на своїх ресурсах глумитися з нашого високого військового командування, оскільки зрозуміли, наскільки важливо для них зберегти наших недолугих військових керманичів на своїх посадах максимально можливий час.

Хоча я мабуть не зовсім маю рацію. Напрямок армійських реформ начебто керівництвом в чергове окреслено. Вся глибина й ширина його змісту втиснута в три слова - "перехід на стандарти НАТО". Тобто, весь досвід річного ведення війни під хвіст, вся особливість і конкретика моменту, ворога, театру ведення бойових дій до біса. Знову, як двієчник через плече бездумно списує контрольну у відмінника, так і наші генерали, не в змозі народити щось своє, вистраждане, конкретне, особливе, передове, знову і знову витягують на суспільний розгляд затерте і розпливчате гасло "стандартів НАТО". Не будучи здатними пояснити, як ці міфічні й всесильні "стандарти НАТО" можуть допомогти нашій армії в цій війні. Українська армія під їх керівництвом та керівництвом таких же їхніх попередників на словах переходить на "стандарти НАТО" мінімум вже років 15, і кінця-краю цьому процесу не видно, як і його початку. "Стандарти НАТО" у виконанні українського генералітету - це навіть не імітація реформ. Це суцільна демагогія, що прикривала й прикриває їх тотальну бездіяльність у питаннях реформування дорученого їм війська.

Не так давно зустрічаю я свого давнього приятеля, армійського полковника, учасника іловайської епопеї. Дуже розумний і вдумливий офіцер. Хоче звільнятися з армії. Зламався. Каже, цю систему не побороти. Питає в мене: "Пишеш ще свої статті? Якщо пишеш, є в мене пару-трійко думок, готовий поділитися". Заходжу в районний військкомат у справі, там теж знайомий офіцер, також говорить, що читає мої статті. Схвалює. Каже: напишіть ось ще про військкоматівські проблеми. Ніхто про них не хоче чути, не хоче в них заглиблюватися, а тим більше їх вирішувати. А вони ж теж важливі, впливають на якість, об'єми й терміни призову. Видно, що теж небайдужий і вдумливий офіцер. Але після війни він також в армії себе не бачить. Заїжджає до мене дорогою на фронт мобілізований лейтенант, артилерист, за посадою звичайний коректувальник. У Дебальцівському виступі за своєю ініціативою ефективно організував артилерійську розвідку, фактично працював за начальника артилерії сектору. Дуже грамотний, ініціативний, мислячий офіцер, який у професійному плані далеко переступив свій формальний рівень. Говорить мені: "Я теж маю думки, я теж їх тут, і ось тут опублікував. Але реакції тих, хто мав би відреагувати, нема, управління артилерією на фронті продовжує залишатись таким же безтолковим"… Він говорить: давай зберемося, давай докричимося, повинні ж почути! Наївний… І теж в армії залишатись не бажає, розчарувався. Руки опускаються. Чекає терміну демобілізації...

І таких як вони - десятки, а може й сотні. Грамотних, досвідчених, мислячих офіцерів. Носіїв глибоких професійних знань і живого й конкретного фронтового досвіду. Що здатні ці знання й досвід формулювати в дієві пропозиції. Величезний творчий потенціал! Проте він старою армійською системою, яку продовжують очолювати кар'єристи мирного часу, не затребуваний.

Але цю систему необхідно зламати. Українська армія заслуговує на перемоги. Вона їх вистраждала й зачекалася. Та для цього наша армія потребує глибокого й змістовного реформування, без якого в неї не буде таких необхідних нам всім військових перемог, які єдині здатні поставити рішучу й остаточну крапку в цій війні.

Розуміє це хтось чи ні, але якщо суспільно-політичні протиріччя досягли такої глибини, що їх можливо вирішити тільки військовим шляхом, то вони й мусять бути вирішені ним. Доти, доки одна зі сторін не визнає цілковитої військовлї поразки. Це - закон суспільної взаємодії, закон війни, рівнозначний законам природи, яких нікому змінити чи відвернути не дано.

Економічний тиск, зусилля дипломатії - це ілюзії, що покликані відтягнути невідворотне. Ось вам приклад арабо-ізраїльських війн. Тиск й дипломатія сторонніх держав раз по зразу, в 1949, 1957, 1967, 1973 роках не дозволяли остаточно вирішити існуючі протиріччя воєнним шляхом. Жодна зі сторін остаточно переможеною не була, й тому плекала надію на перемогу в близькому майбутньому. І закономірно війна спалахувала знову й знову. Тому не можна, навіть якщо комусь і дуже хочеться, всерйоз сподіватися, що тиск і дипломатія спроможні зупинити російсько-українську війну. Тільки хіба що на деякий час, після якого вона закономірно спалахне з новою силою.

Якщо вже протиріччя виросли до розміру військового протистояння, то тільки в ході нього вони й можуть бути зняті. А це значить, що нам, українському суспільству, державі, армії - слід усіляко готуватися до рішучого вирішення питань, порушених цією війною. А питання поставлені глибокі: щодо нашої спроможності на незалежність, національну єдність, національну свідомість, спроможність відстоювати свій суверенитет.

Російська держава, та чого гріха таїти, й значна частина її народу, разом з внутрішньоукраїнськими колаборантами, відкрито поставила всі ці питання під сумнів. Тому війна буде точитися доти, допоки МИ не ЗМУСИМО Росію та росіян визнати нашу окремішність, самостійність і рівність, повернути все захоплене у нас, та відшкодувати всі нанесені збитки. Тому, як би ми не втомились від цієї війни, як би ми не хотіли миру, треба всім зрозуміти, що шлях до стійкого та довготривалого миру лежить через рішучу військову перемогу. Іншого не дано. Американська та європейська дипломатія у поєднанні з економічним тиском не здобудуть для нас миру, їм це просто не під силу. Вони можуть тільки відтермінувати рішуче вирішення і створити для нього більш сприятливі умови, але не більше.

Але українська армія в тому стані, в якому вона зараз існує, і при такому її керівництві, на рішучі перемоги над об'єднаними російсько-сепаратистськими силами "руського міру" поки не здатна. Готовий аргументовано доводити, та повірте вже на слово. Вона для цього потребує глибокого реформування, заперечувати це вже навіть непристойно (хоча ніхто й не намагається заперечувати, вони просто тупо й мовчки все ігнорують).

Але, якщо сучасне військово - політичне й військове керівництво не має ніяких ідей з цього питання, то хто ж і як це реформування буде проводити?

Будь-яка система може суттєво змінюватися лише двома шляхами - революційним шляхом знизу і під зовнішнім управлінням згори. Залишимо поки що поза дужками революційний шлях, хоча він існує в порядку денному, і до нього не так вже й далеко, як комусь хочеться вважати. Будуть і далі тупо ігнорувати проблеми, так тупо й дочекаються…

Зовнішнім для військово-політичного й військового рівнів управління нашої армії є рівень політичного керівництва держави. Грубо говорячи, рівень Президента, Прем'єр-міністра, Верховної Ради. На цьому рівні й повинна виробитись концепція та програма військової реформи, сформуватись органи управління нею. З урахуванням конституційних особливостей, поки що зупинимося на інституті Президента, його Адміністрації, РНБО.

Але при цьому обов'язково треба розуміти, що військові спеціалісти до апарату Адміністрації Президента, РНБО потрапили переважно через апарати МОУ, ГШ ЗСУ, МВС, мають схожі з ними світобачення, мораль, рівень освіти й набутих знань, є в переважній більшості випадків вихідцями з однієї й тієї ж системи. А тому на їхню прихильність чи лояльність в питаннях глибокої військової реформи сподіватись марно.

Вихід з цієї безвиході може бути тільки один. Очолити військову реформу має особисто Президент України, як Верховний Головнокомандувач її Збройних сил. Не перекладаючи відповідальність ні на кого іншого. Він просто зобов'язаний знайти для цього волю, як головнокомандувач воюючої армії, президент воюючої країни. Зобовязаний пройнятися нагальною і терміновою необхідністю справжнього, а не бутафорського реформування військової організації держави.

З метою створення інтелектуальної та ідейної бази військової реформи йому пропонується НА КОНКУРСНІЙ ОСНОВІ створити під своїм безпосереднім керівництвом Військово-наукову комісію, для вироблення концептуальних і практичних рекомендацій в питаннях проведення військової реформи. Тільки так, через новий орган, зовнішній по відношенню до армійської системи, цільовий за своїм призначенням, тимчасовий за терміном свого функціонування, який буде наповнений новими кадрами, відібраними за новими критеріями, й відірваними від апарату армійських (ГШ ЗСУ, КНГУ) і військово-політичних (МО, МВС) органів управління. Оскільки всі вже існуючі органи військового й військово-політичного управління дискредитували себе нездатністю ефективно виконувати покладені на них функції, і тому мають на певний час стати об'єктами, пацієнтами реформування, а не його організаторами і провідниками.

Кадровою основою для Військово-наукової комісії мають стати офіцери-фронтовики, які мають достатній рівень військової освіти й набутих знань, отримали бойовий досвід, і головне, мають здібності до творчого узагальнення, аналізу й синтезу. Набивати комісію дипломованими широколампасними спеціалістами з апаратів ГШ ЗСУ, МОУ, КНГУ, МВС, РНБО, що не отримали бойового досвіду в АТО, немає жодного сенсу. Це означає завідомо похоронити ідею ефективної роботи такої комісії. У ній повинні працювати тільки ті, хто через свій розум і серце пропустили як всю тяжкість й гіркоту фронтових проблем, невдач, поразок, так і смак отриманого позитивного досвіду й перемог. Не стара військова академічна школа повинна правити балом в роботі комісії, а живий досвід бойової практики.

Президент України, сформувавши свою Військово-наукову комісію, має в питаннях організації й проведення військової реформи всебічно довіряти її рекомендаціям, докладати всіх залежних від нього зусиль щодо максимально швидкого втілення їх в життя. Без такої довіри робота комісії втрачає сенс, і вона перетвориться на п'яте колесо до воза, тобто ще одну мертвонароджену структуру, яка тільки пожирає народні кошти. Якщо він не збирається їй довіряти, то нехай вже тоді й не створює.

От, наприклад, довіряє Президент одеському губернаторові М. Саакашвілі, так антикорупційна активність і спроможність останнього виходить далеко за межі очолюваного ним регіону. Якщо Президент не спроможний довірити реформу армії фронтовикам, які готові були (і продовжують бути готовими) віддати своє життя заради свого народу, своєї держави, честі нашої армії, то хай і далі продовжує довіряти паркетним шаркунам з апарату РНБО, МОУ, ГШ ЗСУ, з бездоганними кар'єрними родослівними і колекціями красивих дипломів. Але й на результат тоді хай не сподівається. Тоді вже краще відразу на коліна падати перед американцями, хай вони за нашу незалежність воюють. Так, не захочуть же...

Від початку становлення роботи Військово-наукової комісії треба відразу зрозуміти й постановити, що зі структурами, що підлягають реформі, тобто з апаратами МОУ, ГШ ЗСУ, МВД, КНГУ, зміст концептуальних й практичних рекомендацій стосовно військових змін узгоджувати категорично не можна, інакше вони своїми погодженнями, демагогією, ниттям, бюрократичною тяганиною вихолостять і зведуть нанівець будь-які здорові ідеї й процеси.

Стара військова система, вмираючи, буде чинити спротив, плюватися, кусатися, обзиватися, дискредитувати, саботувати. Якщо є сумніви, для перевірки ідей, концепції, програми військової реформи викликайте експертів хоч з США, хоч з Європи, хоч з Ізраїлю, але тільки не з наших МОУ, ГШ ЗСУ, НАОУ тощо. Однак при цьому знайте, що тільки наші фронтовики достеменно знають особливості своєї армії, цієї війни, свого противника, театру військових дій, але аж ніяк не заморські спеціалісти.

Чим же має займатись Військово-наукова комісія? По-перше, тим, чим зараз не займається серйозно й системно ніхто. Збиранням досвіду, думок, пропозицій в низовій військовій ланці. Комісія повинна займатися тим, чим через свої лінощі й пиху гидують займатися українські генерали, а саме розмовляти зі своїми підлеглими, аж до останнього бійця, чути і розуміти їх, піклуватися про них, навчатися у них, стати для них батьками-командирами, бути готовими покласти за їхні інтереси свою кар'єру і житя. Військово-наукова комісія має налагодити давно розірваний зворотній зв'язок в питаннях військово-наукової роботи армійських низів з управлінськими верхами. Щоб кожен мислячий солдат, сержант, офіцер, який має раціональні думки з реформування у будь-якій сфері військових відносин, був впевнений, що його буде почуто, а його думки та пропозиції не пропадуть даремно, їх обов'язково розглянуть на відповідному рівні відповідальності. І тоді в них будуть не згаслі очі байдужості й безнадії, а світлий погляд сподівання й ініціативи.

Це звичайно ж не моє авторство. Це ключовий елемент передової японської системи корпоративного управління. Здається, називається вона "система корпоративного управління компанії Тойота", або якось так. Цей ключовий елемент полягає в тому, що кожен працівник японської компанії твердо знає, що він має право подати безпосередньому керівництву пропозиції з удосконалення праці на своєму робочому місці, виробничій ділянці, цеху, заводу. І його пропозиціі обовязково будуть з повагою прийняті, передані до компетентного рівня керівництва, й обов'язково будуть розглянуті, а про результати такого розгляду його також обов'язково повідомлять. Більше того, він обов'язково буде заохочений за ініціативність, і особливо, якщо його пропозиції виявляться раціональними та будуть втілені в життя. Ця корпоративна культура реалізації творчого потенціалу й ініціативи низів виявилася настільки ефективною, що вона переможною ходою зараз розповсюджується всім світом.

Ну і звичайно, зібравши інформацію, поспілкувавшись з людьми в фронтових, навчальних, обслуговуючих військових частинах, департаментах, управліннях і відділах штабів, військоматах, навчальних закладах, військових підприємствах, Військово-наукова комісія має провести повний цикл обробки отриманої інформації, включно з її узагальненням і аналізом. Продуктом Військово-наукової комісії мають стати конкретні й концептуальні пропозиції (ідеї та техніка проведення) для реформаторських змін в військовій організаціі держави.

Ну от начебто й усе. Звичайно, озвучені пропозиції з організації старту військових реформ не є догмою. Можливі й інші варіанти започаткування процесу. Ключовою в даному питанні є воля та бажання політичної еліти країни реформувати нашу анахронічно застарілу й здеградовану військову систему, причому реформувати її з опорою на свої сили, які народилися в боях української Війни за незалежність. Якщо такого бажання й волі катма, то хоч сотню комісій створюй, хоч тисячу концепцій реформи подавай - все буде саботоване, обпльоване, дискредитоване.

У принципі, не все так погано для українського суспільства і його армії. Якщо верхи так і не знайдуть у себе сили волі жити по новому, залишається ще революційний шлях для суспільних змін. А котел вже закипає знову, він ще толком і охолонути не встиг за півтора роки... А війна у поєднанні з владною і військово-управлінською бездарністю та імпотенцією тільки додали окропу й дрів під цей котел. Барабанний бій очікування на продовження Революції Гідності став фоном сьогоднішньої української дійсності. Не миттям, так катанням, а українське суспільство і його армія обов'язково пройдуть всі ті назрілі якісні перетворення, яких вони гідні.

Полковник В. В. Покуса


Дана стаття є другим текстом полковника Покуси з питань створення військово-наукової комісії, опублікованим в Цензор.НЕТ. Першу статті можна почитати тут.

Нагадаємо, Цензор.НЕТ раніше публікував відкритого листа полковника Покуси до Президента України, Прем'єр-мінстра і Голови Верховної Ради, а також звернення до Президента.

VEhrNGRrdzVRM2N3V1VSUmRrNUROREJaT1Rnd1NucFJkVTVET1RCTU4xRnpaRU1yTUZsRVVYWjBRemt3V1hNOQ==
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
   
 
 
 вверх