EN|RU|UK
 Общество
  29284  53

 ГОЛОВНИЙ СЕРЖАНТ РОЗВІДВЗВОДУ ВАСИЛЬ СОКОЛОВСЬКИЙ: "ПІСЛЯ ВИБУХІВ В АЕРОПОРТУ Я ПОДЗВОНИВ БРАТУ ПОСЕРЕД НОЧІ, ЩОБ ПОПРОЩАТИСЯ"

Я тоді переживав лише про те, щоб мої батьки мали що поховати. Тим більше, що моя мати вже 8 років як сліпа, а от батько помер нещодавно, у квітні. У нього був рак, і його скосило буквально за 2 місяці. О першій годині ночі подзвонив старшому брату і сказав, що всі хто міг – вийшли, тобто фактично дзвонив попрощатися. Батькам я б не зміг такого сказати.

Я народився і живу у Млинові, це Рівненська область. До 2009 року працював у "Беркуті", а потім у приватних охоронних структурах. Коли в серпні мене мобілізували, я спокійно поставився до того, бо диванна війна мені вже набридла: я більше не хотів сидіти і дивитися, як гинуть молоді пацани.

соколовский

Попросився у воєнкома у свою 80-ту бригаду, бо там колись служив срочку, і через декілька днів вирушив на Яворівський полігон. Пробув там з серпня по жовтень. Спочатку ми поїхали у Костянтинівку, а через деякий час звідти нас почали розподіляти кого куди.

Мене потім неофіційно поставили замкомандира взводу, а зараз ця посада називається - головний сержант підрозділу, звання - сержант.

Наш взвод розбили на пару груп, одні поїхали на охорону штаба в Тоненьке, коли Тоненьке розбомбили, вони перебралися в Водяне. А інші сформовані групи, включаючи мою, помаленьку відправляли в аеропорт. Ми мали сидіти там по два тижні, але вийшло так, що пробули в терміналі з 5 по 21 січня.

Ми заїжджали з соромом, так би мовити, через сєпарський блокпост. Так домовилися керівники, але це було принизливо. Нас супроводжували їхні танки, БТР. Вороги повикидали з машини усі наші речі, передивилися їх, бо більше одного "рожка" на одного солдата провозити було не можна.

Але, незважаючи на це, всі ми дуже туди рвалися. Коли заїхали, розгрузка пройшла дуже швидко. Хлопці, яких ми змінили, поїхали. Спочатку було більш-менш тихо, а приблизно з Різдва почали валити їхні танки, потужно працювала артилерія. 14 січня впала вишка і усі танки зосередилися тільки на нас, тобто обстріли стали більш масивними. Був такий день, коли з обох сторін били 4 танки і одна "Саушка". Ми якраз тримали другий поверх, стояли з хлопцями на посту "Позитив". Єдине місце, куди там можна було сховатися від снарядів танка - це шахта ліфту, вона була з бетону. Хоча танк пробивав і бетон, але там було все одно надійніше. Частенько по нам спрацьовували з СПГ. Одного разу вишукувалися три танки в рядок і тупо били без кінця, навіть на перезарядку не їздили. Просто приїхав КАМАЗ і привіз їм боєкомплект. Наша артилерія намагалася їх крити, але це дуже важко - влучити в танк. В останні дні оборони аеропорту ми взагалі визивали арту на себе, бо то була просто ж#па,а не обстріли. Та ми все одно стояли. І кожен розумів, що має вистояти, будь-що. Хоч з танками нам було важко впоратися, а от зі стрілецької зброї ми сєпарів конкретно "драконили". Вони боялися: спочатку травили нас газами, тільки тоді йшли на штурм. А ми однією рукою закривали обличчя, а другою стріляли. І вони відступали.

Ще до вибуху на терміналі почалася пожежа. Чи то від ВОГів, чи від АГСа загорілася купа сміття, до якого не можна було дістатися, бо там було все заміновано.

Це сталося в районі другого поверху. Там стояв такий дим, що навіть в тепловізор не можна нічого побачити. Спочатку ми думали, що вороги кинули димовухи, для того, щоб штурманути. Ми стали ланцюгом, зосередилися, але коли побачили вогонь, зрозуміли, що то пожежа. Знесли до купи усі вогнегасники, що в нас були. А половина з них не працювала, бо перемерзли. Ми розібрали їх, порошок висипали у якусь ємкість, і хлопці полізли по арматурі, по профілях, щоб висипати цей порошок зверху на вогонь. Йти низом не можна було, бо скрізь були розтяжки. Пожежу вдалося, на щастя, загасити. Якби не впоралися, невідомо чим би те все скінчилося.

18 січня я, Зеник, Вова "малий" і Валєра взяли ящик гранат і ящик ВОГів, пацани нас прикрили знизу, і ми піднялися на 4-ий поверх. А пішли туди, бо побачили на третьому сєпарів. Вони не думали, що ми прорвемося, бо третій поверх був замінований, але ми по сходах піднялися на 4-ий і почали в них кидати гранати. У відповідь почав працювати їхній кулеметник, а коли в метрі від нас вибухнуло 2 РПГ, ми помаленьку почали відходити. Дивно, що жодного осколку в нас не влучило. Поки відходили з монастиря, в наш бік почалася стрілянина з СПГ.

Найслабша газова атака була 19 січня, після неї стався перший вибух.

Мене відкинуло, зірвало з голови каску і накрило стіною. Повезло, що я впав між ящиками з боєприпасами, бо в іншому випадку стіна могла розтрощити голову, але ноги подушило вже тоді. На правій був перелом, на лівій порвало зв'язки.

Я знайшов свій автомат, але він був дуже покоцаний. Мені попався попід руки якийсь "лівий" автомат і це було дуже вчасно, бо після вибуху, як тільки сіла пилюка, сєпари одразу полізли зі штурмом. Я почав відстрілюватися, але буквально хвилин через 5 мені в плече влучила куля і пройшла наскрізь. Вийшла через лопатку і застрягла в броніку. Коли ми відбилися, мене роздяг Ігор Зінич, наш медик. Вколов знеболювальне, дістав цю кулю. Виявилось, що вона закупорила отвір в тілі і завдяки цьому я не втратив багато крові.

Перед другим вибухом ми чули, як вони мінували підвал, як лазили і штробили опорні колони. Але туди нам не було ходу. Незважаючи на це, в нас не було паніки, і ми розуміли, що рано чи пізно вони його підірвуть.

20 січня, коли вибухнуло, за секунду всі попадали вниз, ніхто не встиг навіть зрозуміти, що трапилось. Зверху стеля полетіла на нас. Мені пощастило, що мене завалило тільки по груди. На мене впав боєць, чи то з 93-ої, чи то з 95-ої, він був без ніг, точніше ноги трималися тільки за рахунок штанів. Благав мене "добий", звісно, що я б не зміг цього зробити. А через пару хвилин хлопець все одно помер.

Мене відшукав мій підлеглий зі взводу Зеник. Розкопав, і я помаленьку почав виповзати через завали на колінах, бо там висота була метрів 5. Хлопців довго-довго діставали інших, а крики стояли жахливі: хтось кричав просто від болю, хтось, щоб його не залишали.

Я виповз наверх, на невелику ділянку підлоги, яка залишилася після обвалу. Там збиралися усі наші, туди повиносили поранених і вбитих. І тільки-но я приліг, як з третього рукава мені прилетіло в каску з РПГ. І тут знову пощастило - снаряд тільки чиркнув збоку, зрізав півкаски, а дірка була така, що кулак пролазив.

Важко було дивитись на поранених, багато хто помирав просто на очах. І до ранку тяжких залишилось зовсім мало. Першими за допомогою поїхали Рахман с Зеником. Але до нас практично не можливо було дістатися і ми не могли їх прикрити. Хлопці - великі молодці, намагалися потім прорватися, бо це могло бути дорогою в один кінець для них.

Наступною виходила група з 14 чоловік, залишились тільки ходячі поранені і важкі лежачі.

Я тоді переживав лише про те, щоб мої батьки мали що поховати. Тим більше, що моя мати вже 8 років як сліпа, а от батько помер нещодавно, у квітні. У нього був рак? і його скосило буквально за 2 місяці. О першій годині ночі подзвонив старшому брату і сказав, що всі хто міг - вийшли, тобто фактично дзвонив попрощатися. Батькам я б не зміг такого сказати.

В МТЛБ, яка прийшла нам на допомогу, сєпари пару разів вистрілили з РПГ - і вона згоріла разом з людьми.

Почало світати, я запропонував Сєвєру все ж таки спробувати виходити, він не хотів, довго вагався, але потім погодився. Нам повезло, що ліг дуже густий туман. Ігорьок Брановицький допоміг мені вийти через рукава, сам зі своїми пораненнями я б не впорався. І ми з Сєвєром, а він теж був з пораненою ногою, помаленьку пішли, підтримуючи одне одного. Коли я виходив, розумів, що шанси в нас невеликі, але в полон здаватися дуже не хотілося. В мене був неповний рожок в автоматі, тому я приготував собі гранати, на випадок полону. Бо якби вороги дізналися, що я з розвідки - тим більше розстріляли б.

Я йшов босий, бо після вибухів в мене не залишилось взуття. Сєвєр мені дав свій шарфік і я ним примотав до ноги свого наколінника, щоб не відморозити пальці. Коли вороги стріляли, ми падали, перечікували, а потім рухалися далі. Ось так помаленьку ми пройшли через взльотку. Вийшли в зеленку, там сіли і видохнули, що аеропорт позаду. Ми знали, що зеленка замінована, але знайшли колію, де пройшла техніка і по ній полізли далі. Коли дійшли до вишки РЛС, там де наші корегувальники стояли, вони нас не одразу впізнали, бо ми були чорні, замурзані. Я підняв одну руку, махав, щоб вони в нас не стріляли і помітили, крикнув: "Пацани, це свої!" - а вони нам: "Слава Україні!" "Героям - Слава!" - відповіли ми. Потім хлопці розказали, як до них пройти, бо все навкруги було заміновано. Ми помаленьку пройшли. А там нас закинули в машину і відвезли в Водяне. Розділи, повністю, оглянули. На ногу мені наложили шину і відправили в Селідово, там неправильно наклали гіпс. Потім відправили на пару днів у Дніпропетровськ, обробили кульову рану. А згодом привезли у Вінницю, зробили знімки, в ногу поставили титанову пластину. Там я залишився лікуватися. Попереду в мене ще операція, мають викручувати пластину і ставити на ліву ногу, бо з нею теж якісь проблеми.

Для мене на цій війні прикро те, що солдат не цінують: була інформація, що 19 січня нас мали евакуйовувати зранку, але чомусь, за чиїмось наказом, 90-ий батальйон пішов на штурм Спартака і Монастиря. Ці штурми провалилися і буквально через півгодини після них стався вибух. Я передавав по рації, що потрібно домовлятися про евакуацію з сєпарами, бо пораненим потрібна допомога. А мені хтось відповів у трубку: "А хто ти взагалі такий?"

Відвоював, і тепер треба багато побігати, щоб зібрати необхідні документи. А родини загиблих, а їхні діти? Вони першими заслуговують на пільги і допомогу. В нас є соціальна реклама, яка багато обіцяє, є патріотичні закони, їх приймають, але чомусь не виконують.

Незважаючи ні на що, я все одно не шкодую, що поїхав воювати, бо зробив хоч якийсь внесок. І це перш за все цінують люди. Повернувся додому героєм для своїх батьків, для свого сина, для знайомих, для дітей в школі, для племінників - це важливо. І перед собою не соромно, що не склав руки і не сидів вдома, поки в країні йде війна.

Мені хочеться, щоб це все закінчилося якомога швидше, бо якщо не закінчиться, загине ще дуже багато хлопців - і це найстрашніше.


Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор.НЕТ


TUVwSVVYVk9SME13VEV4UmMwTkVVWFE1UTNkSlRrTlZNRXczVVhaa1F6RXdXV0pSZFhSRE5EQk1hMmN3VEVSU2FtUkhRVEJNTjFGMk9VTXJNRmxFVW1kdWVsRnRUa2RDTUZsTVVYWjBSMEV3VEdwUmRVTkVVbWRPUXlzd1dVaFNaMlJETkRCTWJsSm5aRU0yTUV3MGREQlpVRkYxZEVkQk1FeEVVWFZPUXprd1dVaFJkWFJES3pCTWEyY3dURXhSZG5SRE5UQk1NMUpwZVRoMk1Fc3ZVbWRrUXpRd1RETlNaMlJETmpCTVJGSnFlVVJSYTNSRE5EQk1jbEZ6U0hwUmRFNURLekJNTTFGMFpFZEhNRXh5VVhWT1F6VkpUa04zTUZrelVtZE9ReXN3VEM5UmRuUkhRVEJaU1haTU9VTjVNRXczVVhWa1F6a3dURUk0TUZsTVVYUmtSMEV3V1VSUmRuUkhRVEJNYWxGME9VTTRaazVEZHpCWlJGRjJUa00wTUZrNFp6QkxSRkZ3U0hwUmIwNURLekJaU0ZKblpFTTBNRms0UFE9PQ==
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
   
 
 
 вверх