EN|RU|UK
 Политика Украины
  15987  60

 ОКРЕМІ ПИТАННЯ УЗАГАЛЬНЕННЯ ДОСВІДУ ВІЙНИ

Реалії такі, що рішучих і радикальних змін в армії та на фронті, які б свідчили про широке усвідомлення набутого досвіду, не видно. Чи то узагальнювати набутий досвід нікому, чи висновки, які робляться, недолугі. Проте можливий варіант, що й досвід є, і висновки з нього є, а от волі й бажання їх реалізовувати немає.

Полковник Віктор Покуса відслужив в українській армії 22 роки. Брав участь у миротворчій місії в Боснії і Герцеговині, пізніше закінчив Національну академію оборони України, служив у морській піхоті в Криму, в управлінні Південного оперативного командування і в штабі 6-го армійського корпусу на Дніпропетровщині. Донедавна був начальником штабу 20-го батальону. Став відомим широкому загалу завдяки листу до Президента, Прем'єр-міністра і Голови ВР та зверненню до Президента.

Війна - найскладніший з усіх існуючих видів людської діяльності. Тому що об'єктом людського впливу на війні є вороги - інші люди, такі ж розумні, хитрі, винахідливі, жорстокі, які постійно шукають шляхи для свого виживання через досягнення своєї перемоги. В результаті, характер збройної боротьби схильний постійно змінюватися. Тому, для досягнення воєнної перемоги надзвичайно важливо переосмислювати набутий бойовий досвід за будь-який значущий період часу - за день, тиждень, місяць, пору року… Після війни узагальнювати досвід буде вже запізно, оскільки наступна війна ніколи не буде схожа на попередню.

Минає рік Української національно - визвольної війни, що стала наслідком Революції Гідності. Противником українського народу в цій війні став російський імперіалізм, який опирається на фашистського толку російську державу, виховані й збурені нею фашиствуючі верстви населення та внутрішньоукраїнські контрреволюційні сили. Воістину пророчими стали слова великого Уінстона Черчилля про те, що фашисти майбутнього будуть називати себе антифашистами. Російський фашизм під лицемірними антифашистськими гаслами саме зараз на марші…

Російська агресія проти України від початку мала вкрай непопулярний, неприглядний, навіть для російського суспільства, двоєдиний характер - імперіалістичної війни за території, ресурси й ринки та контрреволюційної іноземної інтервенції. Щоб приховати справжній характер своєї агресії проти сусіднього культурно близького народу, російська держава змушена була вдатися до масованої так званої чорної пропаганди, в першу чергу на російське суспільство та підконтрольні їй українські території. Це й стало однією з найбільш серйозних стратегічних помилок російського імперіалізму. Яка стала в свою чергу основним джерелом російської всебічної слабості в цій війні. Тому що чорна пропаганда - це лише інша назва брехні. Так, масована чорна пропаганда дала можливість російській державі в деякій мірі експлуатувати людські ресурси російського суспільства та підконтрольних українських територій, без застосування такого радикального засобу, як мобілізаційне напруження. Але брехня апріорі має лише тимчасову стійкість. Після чого вона обов'язково й невідворотно породжує зневіру до її джерел, з подальшими поведінковими наслідками. Російська ставка в цій війні на всеохоплюючу брехню також закономірно породила й моральну силу українського народу та його бійців, їх впевненість в своїй правоті, в правді на своєму боці. А ще ж покійний російський кінорежисер Сергій Бодров-молодший вчив покоління росіян, що сила в того, на чиєму боці правда, брат… Не вивчили російські "брати" його науки! Страшна аморальна брехня тепер вже починає роз'їдати російське суспільство…

Головний висновок, який слід зробити - потрібно використовувати уявну силу противника, перетворюючи її на його слабкість. Потрібно підтримувати й нарощувати моральну силу і стійкість бійців української армії, моральні сили українського суспільства. Головним інструментом в цьому має стати правда, і тільки правда, висловлена з відносних позицій інтересів українського народу та його армії. Ніякого замовчування, перебільшення, перекручування фактів, а тим більше відвертої брехні. Краще правда, якою б вона не була. Іншими словами, чорній пропаганді ворога слід протиставити свою білу пропаганду, засновану на абсолютно протилежних методологічних засадах. Пропаганду, як організований та керований морально - психологічний вплив (на адресні аудиторії) й інформаційну протидію. Як інструмент боротьби стратегічного значення.

Отже, виникає нагальна потреба створення й утримання відповідної організаційної структури. Українську пропаганду слід системно організувати з єдиних світоглядних позицій. Основні тези такої світоглядної орієнтації давно склалися в колах фронтовиків. Узагальнюю та формулюю їх, для використання в інформаційно - психологічному забезпеченні бойових дій і війни в цілому:

- український народ та його армія веде справедливу національно - визвольну війну проти російської імперіалістичної агресії;

- українська визвольна боротьба є спадкоємицею революційної боротьби за ідеали Революції Гідності, а російська агресія за своїм змістом значною мірою є контрреволюційною іноземною інтервенцією;

- російська військова інтервенція спирається на значні внутрішньоукраїнські контрреволюційні сили, які не тільки локалізовані на окупованих територіях, а й становлять певну частку українського суспільства;

- основою внутрішньоукраїнських контрреволюційних сил є сплав суспільних верств, які сильно втрачають у своїй суспільній вазі за підсумками Революції Гідності - олігархічні клани та обслуговуючі їх кадри корупційно спотвореної державної бюрократії, корупційно перероджених правоохоронних державних органів, відвертий криміналітет, а також наявні світоглядно українофобські сили, як наслідок колоніального українського минулого;

- результати української Революції Гідності з причини швидкого початку російської військової інтервенції виявилися незавершеними, внутрішня контрреволюція остаточно переможеною не була, що сильно ускладнює умови ведення збройної боротьби на фронті;

- бійці української армії, Національної гвардії, бойових частин міліції, добровольчих формувань, люди різної національності, з усіх регіонів країни, воюють на фронті точно не за заводи і пароплави олігархів, не за безкарність для продажних корупціонерів; вони воюють за мир для своїх сімей, за те, щоб локалізувати бандитсько -фашистський "руській мір" на окупованих територіях, не допустити його поширення на вільні українські території, де живуть їх рідні; вони воюють за свою країну, таку, якою вона є, якою вони її люблять, і надіються, що в результаті їхньої боротьби вона отримає надію на краще майбутнє;

- узгодженим зусиллям зовнішньої російської інтервенції та внутрішньоукраїнської контрреволюції буде неодмінно нанесено поразку, питання тільки часу; оскільки на зовнішньому фронті боротьби сила української армії безперервно зростає, а у внутрішньополітичній українській ситуації сили внутрішньої контрреволюції невпинно слабнуть.

Органи, що будуть реалізовувати принципи нашої інформаційно - психологічної боротьби, мають виходити з вищесформульованих світоглядних основ (тез) та базуватися на правдивій і повній інформації про події на фронті, в державі, суспільстві. І тільки в такому поєднанні, інакше будь-яка інша узгоджена інформаційна політика, яка буде спиратись на маніпулювання інформацією й відмінні світоглядні тези, що не співзвучні світоглядним уподобанням фронтовиків, принесе в окопи тільки дезорієнтацію, злість, апатію, відторгнення. Маніпулювання інформацією - дуже небезпечна діяльність. Спитайте у російських пропагандистів та їх хазяїв, які вже мабуть і не раді, що розв'язали свою пропагандистську вакханалію.

Річний досвід ведення війни показав, що у української армії для досягнення перемоги в цій війні немає іншого виходу, крім ставки на людей, кадри. Російська держава просто не дозволить досягти Україні кількісної й якісної військово - технічної переваги на фронті. Але несправедливий захватницький та контрреволюційний характер війни з боку Росії, її тотально брехлива пропаганда підривають моральні сили бійців "руського міра". Його соціальна база обмежена, локалізована, і має тенденцію до скорочення. На мобілізаційне напруження російська держава поки що не може піти з геополітичних та геостратегічних міркувань. Тому за рахунок кращої якості, моральної стійкості і мотивації українських бійців та командирів єдино можливо здійснити якісний перелом в цій війні на користь України.

На такому фоні спостерігаємо абсолютно дебільну кадрову політику в українській армії. Мобілізація й війна підняла цілі пласти талановитих у військовому відношенні людей - бійців, фахівців, командирів. Логіка війни вимагає їх закріплення у складі діючої армії, навчальних частин, військових органів управління. Але існуюча система кадрової роботи категорично не відповідає вимогам війни. Коротко говорячи, це система, заточена для армії офіцерів - кар'єристів мирного часу. Це коли не офіцер або фахівець потрібен армії, а армія - офіцеру, для побудови кар'єри, для швидкої й непоганої пенсії, для отримання хлібної посади, вигідного закордонного відрядження… Ця стара система військових кадрових органів звикла експлуатувати інтереси офіцерів - кар'єристів. Вона не пристосована до пошуку спеціалістів - цього від неї ніхто ніколи не вимагав. Для неї фахівець - це не носій реальних знань, вмінь і навичок, а володар формальних ознак - рівня та спрямування освіти, вислуги років в посаді, військового звання тощо. Це зборище військових писарів навчилося маніпулювати відомостями і долями людей так, що ще в мирний час у військах виникла говірка - "вище кадрів тільки сонце".

Інтереси війни, як і будь-якої іншої справи, де потрібен реальний та конкретний результат, диктують необхідність абсолютно іншого підходу в кадровій роботі. Де фахівець, командир, його спроможність і здатність дати практичний (бойовий) результат - найвищі цінності. І вся кадрова робота в військах повинна бути спрямована на виявлення, закріплення, подальшу підготовку таких спеціалістів. Її складові мають бути такими:

- вище політичне й військове керівництво має покласти всі реальні можливості на систему мотиваційного стимулювання військових спеціалістів з бойовим досвідом для їх закріплення в армійських кадрах; справді реальні, а не ганебно показушні, як зазвичай практикується;

- рівень прийняття кадрових рішень має бути максимально наближений до того командира, який спроможний реально оцінити своїх підлеглих; командир взводу, роти має приймати рішення про призначення на сержантські посади, командир роти, батальйону - на посади командирів взводів, командир батальйону, полку, бригади - на посади командирів рот, батарей і т. д.; не просто клопотати суворо встановленим бюрократично порядком, а приймати остаточне рішення; і рішення будь-якого командира з кадрових питань, навіть командира взводу, оформлене в будь якому вигляді й формі, хоч би й усне чи безграмотно написане на брудному клаптику паперу, має бути законом, таким же, як бойовий наказ; військові кадрові органи мають бути позбавлені кадрової ініціативи, яка має стати виключно функцією командирів всіх рівнів - командир, що відповідає за виконання бойового завдання, має й відповідати за підбір кадрів для виконання такого завдання.

Часто в бойових частинах доводилося спостерігати картину, коли сержанти й солдати з успіхом виконували обов'язки на офіцерських посадах командирів взводів, заступників командирів рот, начальників служб, а офіцери виконували функції простих стрільців в окопах. Нічого дивного для фронтовиків в цьому немає. Тому що в бойових умовах на перший план виходить реальна здатність виконувати ті чи інші завдання, а не формальні ознаки в вигляді військового звання чи рівня освіти. Ось тільки один приклад - в одному з мотопіхотних батальйонів на посаду командира розвідувального взводу був висунутий мобілізований солдат, що раніше в армії ніколи не служив, але на третьому місяці своєї служби в батальйоні показав реальну спроможність займати цю командирську й офіцерську посаду. В цей же час батальйон мав офіцерський резерв до 10 чоловік, яким нічого іншого, крім бути стрілками в окопах, довірити було неможливо. І такий приклад, навіть в масштабах одного батальйону, був далеко не одиничний.

Але загалом левова частка всіх проблем української армії на цій війні є похідною від головної проблеми - низької якості командних кадрів. Як результату занепаду системи підготовки військових кадрів в мирний час. З середовища мобілізованих військовослужбовців досить швидко вдавалося виділити категорію кращих бійців, з середовища кращих бійців виділити і в короткі терміни навчити й виховати непоганих сержантів. Але вже на рівні командира взводу починались серйозні проблеми. Тому що ця командирська посада вимагає все таки наявності відповідної військової освіти. Так, на війні здібні люди без військової освіти, що були призначені на посади командирів взводів, заступників командирів рот, командирів рот, ціною крові й поту як своїх, так і їх підлеглих, рано чи пізно отримують певні знання, бойовий й практичний досвід для виконання своєї посади. Але без теорії (освіти) ці знання й досвід завжди будуть обмеженими. Для отримання масового хорошого командира середньої ланки в сучасних умовах без ґрунтовної військової освіти не обійтися.

Тому, виходячи з набутого досвіду війни, вся система підготовки командирських кадрів має бути переглянута наступним чином:

- від системи підготовки офіцерів запасу на військових кафедрах цивільних інститутів слід відмовитися однозначно й безповоротно, як і будь якого іншого способу підготовки військових командирів поза системою збройних сил;

- від прив'язки офіцерського звання й посади до вищої (цивільної) освіти на військовий час відмовитись слід також; ніякі формальні ознаки не повинні стояти на перепоні талановитим і здібним у військовому відношенні людям;

- відбір командирів необхідно здійснювати за ознаками їх здатності до командирської діяльності, а не тільки слідуючи їх бажанням; далеко не всі випускники військових інститутів, котрі в молоді романтичні роки забажали стати військовими, на навчання котрих держава витратила 4 - 5 років, в військах становляться достойними командирами; як сержантів відбирають з кращих солдатів, так і командирів взводів, офіцерів служб слід відбирати з кращих сержантів; армійська ієрархічна структура від солдата до генерала має стати нерозривно єдиною, не повинно в армії бути антагоністичних категорій - солдатів й сержантів, котрі ніколи не стануть офіцерами, й офіцерів і генералів, котрі ніколи не були солдатами; авторитет і здатність виконувати посаду у командира взводу, що пройшов до цієї посади від звичайного солдата, і випускника цивільного інституту з офіцерським званням - дві неспівставні речі;

- військовий командир повинен навчатись постійно, а не періодично (від військового училища до військової академії); необхідна дієва система (порівняно) короткострокових командирських курсів підвищення кваліфікації, подібна до системи військового навчання армії США;

У фронтових військових частинах, в умовах позиційного сидіння, необхідно налагодити дієву систему командирської підготовки. Але до вирішення даного питання слід підійти дуже вдумливо, а не так, як звикли - формально, на папері. Необхідна адаптована до фронтових умов система навчання, адаптовані програми й методики. Повинен запанувати новий принцип - "керівник заняття - до навчаємих на передову", традиційний же - "навчаємі командири - до керівника заняття на збори (в тил)" - має бути різко обмежений. Треба розуміти, що більшість мобілізованих офіцерів не мають нормальної військової освіти і не можуть виступати повноцінними керівниками командирських занять. Пошук й підготовка керівників занять - головна проблема в даному питанні. Можливо, навіть слід ввести відповідні викладацькі посади в управліннях бригад, батальйонів, дивізіонів.

Непереборну лінію відчуження між категоріями кадрових та мобілізованих офіцерів необхідно знищити. Мобілізованих офіцерів зрівняти в правах проходження служби й службового зростання з кадровими офіцерами, сміливо просувати їх по службі, довіряти їм високі посади. Припинити їх шантаж вимогами підписувати контракти, оскільки для багатьох з них перебування в статусі мобілізованого може бути більш вигідним. Всіляко стимулювати їх до закріплення в складі збройних сил. В військовий час інтереси війни - понад усе. А що може бути важливіше закріплення в складі збройних сил досвідчених бойових командирських кадрів, незалежно від їх статусу? Тільки безмірна тупість, байдужість, недалекоглядність відповідальних за це військових й політичних функціонерів.

На сторожі цієї лінії відчуження стоять всі ті ж старі військові кадрові органи, які розглядають категорію мобілізованих офіцерів не з точки зору інтересів війни, а через призму перспектив подальшого проходження військової служби, яких вони, як водиться, не бачать. Війна - це з певної точки зору також криза, момент істини для військової організації держави, шанс для змін її на краще, а не надія для збереження її в старих до кризових формах. При такому підході нічиї перспективи подальшого проходження військової служби можуть і не настати.

Головним непорушним принципом кадрової політики в Збройних силах України має стати наступний - командир, що відповідає за виконання практичних/бойових завдань своїм підрозділом/військовою частиною, повинен й відповідати за підбір його персонального складу, його наступне виховання, керувати цими процесами, особисто здійснювати підбір своїх безпосередніх підлеглих. Ніякі кадрові й комплектуючі органи не мають нав'язувати командирам їх підлеглих, але повинні їх готувати, допомагати в відборі й пропонувати.

В якості ефективності названого підходу слід привести приклад з історії формування 20 батальйону ТрО. Коли командир батальйону зміг добитися перегляду порядку його комплектування з принципу "бери, що дали (військомати)" на принцип "візьму (в військоматі) тільки тих, хто бажає й підходить". В результаті вдалося створити один з найбільш керованих, дисциплінованих й боєздатних батальйонів, який при цьому на 100 відсотків був укомплектований мобілізованими. І наступні як мінімум півроку війни ми, співчуваючи, спостерігали муки й потуги сусідніх 51 - ї, 93 - ї, 28 - ї бригад, які хоч і мали кадрову основу, були доукомплектовані мобілізованими за принципом "бери, що дали".

При такому підході ніякий воєнком не посміє призвати алкоголіків, наркоманів, хронічно хворих людей, оскільки жодний командир діючої чи навчальної частини, маючи на те повне право, їх у нього не забере. Командири навчальних частин тоді не посміють тижнями тримати мобілізованих в казармах перед телевізорами, а не на учбових заняттях, оскільки і в них непідготовлених бійців фронтові командири скоріш за все не візьмуть. Кадрові органи не зможуть диктувати командиру призначення на його вакантні посади, а змушені будуть йому пропонувати варіанти на вибір. Тоді військові, і головне - мобілізовані, перестануть бути (і відчувати себе) "гарматним м'ясом", яке гонять на забій, а стануть учасниками певного ринку військових професійних кадрів, який системно не допустить в діючу армію неготовий за фізичними, моральними й діловими якостями контингент, оптимально розподілить за функціями й завданнями наявні військові кадри. І тут же криється секрет становлення системи бережливого відношення командирів всіх рівнів до підлеглих - людей, яких він особисто відібрав, навчив, виховав, командир буде берегти, як своїх дітей.

Також в систему підготовки командирів української армії слід привнести принципові елементи системи підготовки німецького рейхсверу. В рейхсвері, за умови кількісних й якісних обмежень, нав'язаних німецькій армії Версальським договором, була введена наступна система - кожен солдат в ході служби й бойового навчання готувався на посаду командира відділення (розрахунку, екіпажу), кожен командир відділення готувався на командира взводу, командир взводу готувався на командира роти (батареї) і т. д. В ході мобілізаційного розгортання весь кадровий склад армії отримував призначення на посади, вищі від тих, на яких вони проходили кадрову військову службу, але на які вже завчасно були професійно підготовлені. Саме тому в певний час скромний, але професійно підготовлений рейхсвер швидко розгорнувся в грізний вермахт. Командири всіх рівнів у них були вже завчасно підготовлені, вони лише набрали солдатську масу, яку підготовлені командири в стислі терміни змогли якісно навчити й повести до військових перемог.

Як же це разюче відрізняється від ситуації в українській армії, коли солдатська маса є, й з кожною хвилею мобілізації гонять нову, а підготовлених командирів - жорсткий та перманентний дефіцит, оскільки з кожною хвилею демобілізації з складу армії вимивається значна частина обстріляних та досвідчених командних кадрів. І тому наша армія - в глухому куті, з якого існуюча кадрова політика її вивести не в змозі.

Досвід війни, що ведеться з обмеженими цілями, без повного мобілізаційного напруження, показує, що в таких умовах краще воювати молодим. Мобілізовані військові у віці 35 - 55 років, що обтяжені сім'ями, дітьми, онуками, налагодженим бізнесом, набутими болячками - досить обмежений за бойовою здатністю й мотивацією контингент. Ухиляння від служби, санітарні втрати серед такої категорії часом просто зашкалюють. В той же час більш молодші категорії мобілізованих віком до 30 років набагато менше обтяжені побутовими проблемами, більш міцні здоров'ям, та й більш патріотично налаштовані й мотивовані, бо виросли в незалежній Україні і іншої Батьківщини просто не мають. Тому характер армії слід терміново міняти. З армії підстаркуватих людей вона повинна стати армією молодих. Старші вікові категорії на війні - це завжди був останній аргумент суспільства, результат крайньої ступені його мобілізаційного напруження. Це віковічна військова аксіома, яку сьогоднішні політики й горе генерали бездумно вирішили поставити під сумнів. Обмежені мобілізації слід терміново переорієнтувати на призов більш молодих вікових категорій. Солдатів і сержантів старших вікових категорій, які не являються цінними військовими спеціалістами, приймати на військову службу виключно на добровільній основі, і лише на підставі ретельного відбору за фізичними й моральними показниками. Послідовники злодійського закону, алкоголіки, наркомани, хронічно хворі літні люди в воюючій українській армії явно не потрібні. Це в кращому випадку - баласт. А часто бувають і не кращі випадки… Хто вважає інакше - хай спробує хоча б на пару місяців зайняти командирську посаду в одній з фронтових частин. Цього буде достатньо, щоб стати палким прихильником озвучених ідей.

Річний досвід війни, що ведеться українською армією, показав визначальну роль в ній стійкої, боєздатної й масової піхоти. Ця роль повернулась до неї в умовах локальної війни низької інтенсивності, позиційного характеру, на пересіченій, урбанізованій місцевості, за недостатності бронетехніки, відсутності в повітрі авіації. Цариця полів і на цій війні несе на своїх плечах основний тягар війни. Вона наступає, штурмує, обороняється, тримає удар, сидить в окопах… Без достатньої кількості гарної штурмової піхоти нічого й гадати про визволення міських агломерацій Донецька, Макіївки, Горлівки, Луганська…

Але, попри наявний досвід, піхоти у нас до сих пір замало, гарної піхоти - ще менше. Тому що формуванню й підготовці піхотних підрозділів не приділяється належної уваги. Відношення до піхотних військових частин, підрозділів - практично як до гарматного м'яса. Підготовка - мінімальна, керівництва й контролю з боку вищих штабів за їх підготовкою практично немає. Хто хоче й може - готуються, хто не хоче чи не може - не готуються, горілку п'ють. В мирний час бувало проводили контрольні заняття по допуску підрозділів до тактичних навчань. Зараз же не те що тверде управління бойовою підготовкою військ, елементарний контроль готовності людей, підрозділів до війни - і той фактично не практикується, хіба що - на папері. Особисто в складі мотопіхотного (ТрО) батальйону двічі відправлявся в зону АТО, тому говорю про це зі знанням справи.

Цей же бойовий досвід вказує на необхідність мати великі піхотні відділення, великі піхотні взводи, великі роти.

Відділення має кількісно бути спроможним виконувати окреме бойове завдання, на певній відстані від головних сил. Повинно зберігати свою боєздатність та цілісність за умов значних бойових і санітарних втрат. Взвод на (як правило) окремо розташованому опорному пункті має бути спроможним одночасно організувати своє життєзабезпечення та цілодобове чергування на декількох спостережних (сторожових) постах, секретах, вогневих точках протягом довгих місяців позиційної війни. Посилена рота має бути спроможна певний час автономно обороняти окремий напрям, або самостійно атакувати визначений об'єкт. І все це має бути забезпечене в умовах чисельних бойових й санітарних втрат, що часто досягають 50 відсотків від списочного складу підрозділу.

В реальності ж можемо спостерігати прямо протилежний процес. Штатна, повторюю, штатна чисельність піхотних відділень зменшується до 4 - 5 - 6 чоловік, чисельність піхотних взводів - до 20 чоловік. Такий взвод, з урахуванням неминучих і чисельних санітарних втрат, повноцінно нести службу на окремо розташованому опорному пункті не може. Ну от не може, і все. Розрахунки прості. За рік війни особисто не бачив жодного опорного пункту, де були притомний командир і його підлеглі, на якому було б менше трьох спостережних (сторожових) постів, плюс секрети. Які з досвіду мають бути парними. В умовах багатомісячного безперервного несення служби, вони мають мати мінімум чотири зміни особового складу. Тому 8 бійців, при цьому дієздатних, а не списочних, на кожен спостережний (сторожовий) пост - це необхідний мінімум. А ще ж комусь необхідно нести службу в секреті, готувати їжу, носити воду, заготовляти дрова, чергувати на засобах зв'язку, обслуговувати техніку й озброєння, електрогенератор, командувати (організовувати й контролювати все це) і т. д. Як правило, при дефіциті особового складу на опорному пункті, на поточному життєзабезпеченні не економлять. В результаті в жертву приноситься бойова й сторожова охорона, спостереження за противником, здатність обслуговувати в бою групову зброю.

Тому для фронтовика стає відразу зрозуміло, до яких практичних наслідків приведе бездумне скорочення штатів піхотних підрозділів. В умовах позиційної війни різко падає їх боєготовність й боєздатність. З яких практичних міркувань і під виконання яких завдань складено такі урізані штати - незрозуміло. Імовірно, чергове нерозуміння реалій й сутності питання з боку генштабівських функціонерів. В кінці кінців не їм же вести бій і організовувати життєдіяльність підрозділів на передовій. Їх функція набагато більш благородна - багатозначно наморщивши лоба та ткнувши пальцем в стелю, складати штати військових частин й підрозділів. А які практичні наслідки їх діяльності - їм нецікаво. Вони на фронті ніколи не були і є великі шанси на те, що ніколи туди не попадуть.

Характер війни, що ведеться, весь час ставив перед нашими військами питання вогневої переваги, вогневої ініціативи, вогневої потужності при виконанні як наступальних, так і оборонних завдань. В деякі періоди цю війну з повним правом можна було називати війною артилерії.

У нашого противника система прийняття рішень від початку виявилася значно гнучкішою, і тому там швидко оцінили переваги й цінність мінометів як простого, мобільного, потужного вогневого засобу, який проявляє свої найкращі якості в умовах позиційної війни, низьких тактичних щільностей військ, фрагментованості й швидкоплинності бойових зіткнень. З нашого ж боку забезпеченість артилерійським вогнем завжди була на грані оцінки "незадовільно". Особливо яскраво це спостерігалась на фронті територіальних батальйонів й добровольчих формувань, які, як правило, своєї штатної артилерії не мали, періодично задовольняючись різнорідними приданими й підтримуючими артилерійськими підрозділами. Які в свою чергу, підпорядковуючись центральним пунктам управління артилерією, залюбки виконували їх команду "не стріляти", віддаючи вогневу ініціативу та вогневу перевагу ворогу, інколи в досить тяжкі моменти. Часом наша придана (підтримуюча) артилерія за наказом старшого начальника чи й без нього зривалась і кудись від'їжджала, кидаючи батальйони напризволяще. Або відстрілювала весь підвезений боєзапас по завданням старшого начальника. Жорстка централізація управління нашою артилерією стала нормою.

Міномети ж наше високе командування не полюбило, і зовсім не квапиться забезпечувати ними піхотні батальйони. Оскільки мінометні підрозділи, будучи штатним вогневим засобом командира батальйону, погано піддаються централізованому управлінню з віддалених пунктів управління артилерією, тобто є слабо контрольованими для високого начальства. А воно любить все контролювати, навіть на шкоду результативності й ефективності.

Значну частину проблем з вогневого забезпечення наших військ, їх тактичної здатності автономно виконувати завдання можливо вирішити через масове забезпечення піхотних підрозділів 82 мм ротними та 120 мм батальйонними мінометами - простою й надійною, разом з тим потужною зброєю позиційної війни і війни малої інтенсивності. Міномет - досить проста у виробництві зброя. У роки 2 світової війни Радянський Союз зміг організувати виробництво мінометів буквально на кожному каструльному заводі. Якщо в Україні немає достатніх запасів мінометів на зберіганні, то виробництво цієї простої, дешевої і водночас потужної й ефективної зброї слід терміново організувати, разом з виробництвом боєприпасів до них.

Піхотна рота з 3 - 4 - ма 82 мм штатними мінометними розрахунками буде спроможна самостійно, і головне оперативно (не ждучи сторонньої допомоги) вести контр батарейну боротьбу з мінометами й гранатометами противника, зривати його локальні атаки, боротися за вогневу ініціативу, а також, що важливо, самостійно готувати свої локальні атаки. Це досить потужна зброя, що може навіть знищувати бронетехніку в окопах. Міномет також досить легко ставиться на транспортні засоби, стаючи мобільним.

Батальйонна 120 мм мінометна батарея спроможна вирішувати ще більший спектр вогневих задач, будучи незамінним засобом командира батальйону в вирішенні як оборонних, так і наступальних завдань.

Автоматичні гранатомети, які є в піхотних підрозділах, є порівняно малопотужною зброєю, з обмеженою дальністю стрільби, не спроможні в повній мірі виконувати завдання артилерії й мінометів. Тому оптимально мають стати вогневим засобом піхотного взводу.

Масове оснащення піхотних підрозділів мінометами, які будуть спроможні виконувати більшість артилерійських вогневих завдань в інтересах піхоти, дозволить вивільнити значну кількість дефіцитної й дорогої самохідної ствольної артилерії, що розсіяна в якості артилерійських засобів посилення по піхотним батальйонам. Що в свою чергу надасть нові тактичні й оперативні можливості щодо маневру артилерією та масуванню її на вибраних напрямках. Можливо, здачі Дебальцевого не відбулося б, якби основна маса нашої артилерії й танків не була бездарно розмазана рівномірно по фронту, а зберігала можливості для швидкого зосередження в сильні артилерійські й танкові резерви та їх маневру на загрозливі напрямки.

Нагальною проблемою на фронті є відсутність ефективної протитанкової зброї піхоти. Супутньою до цього проблемою є також існуюча в піхотних підрозділах значна танкова боязнь, що, крім відсутності ефективної протитанкової зброї, спричинена також відсутністю або вкрай низькою якістю підготовки бійців для боротьби з танками противника. Гранатомети РПГ-7, СПГ-9, реактивні протитанкові гранати - ця зброя створювалась проти танків рівня М48, М60, Т-55, і тому проти танків рівня Т-64/Т-72 з комплектами ДЗ є мало ефективною. Ці танки часто витримують по декілька прямих попадань з гранатометів і "Мух" без видимих для них ушкоджень. Старі радянські керовані ракети протитанкових комплексів "Фагот", "Конкурс" перевищили всі допустимі терміни зберігання, є малонадійною й малопотужною зброєю. Через дефіцитність ракет проблематично якісно готувати операторів ПТРК. Та й справної пускової апаратури не вистачає для масового оснащення ними піхотних підрозділів. Проблему частково вирішують придані піхоті танки. Найкращим протитанковим засобом є все таки інший танк. Але їх небагато, і використання обмеженої кількості наших танків розсіяними поштучно по піхотним опорним пунктам є досить нераціональним. Тим більше що при тривалому їх стоянні на передових опорних пунктах, відірваними від органів технічного обслуговування й ремонту, вони часто з тих чи інших причин втрачають боєздатність.

Ключовим питанням даної проблеми є необхідність оснащення піхотних підрозділів протитанковою зброєю достатньої могутності для надійного ураження атакуючих (маневруючих) танків, на відстанях, що як мінімум перевищують дальність ефективного вогню супроводжуючої танки піхоти та танкових кулеметів (не менше 1000 м), а краще - співрозмірних з дальністю дійсного вогню гармат танків і БМП (не менше 2000 м). Такі завдання в якості протитанкової зброї піхоти можуть вирішувати тільки ПТРК.

Комплексним рішенням проблеми стало б масове озброєння піхотних підрозділів бойовими машинами підтримки піхоти. Навіть на старій рухомій базі (БМП, МТЛБ, БРДМ-2 тощо), але озброєні бойовим модулем з нормальною СУВ, малокаліберною автоматичною гарматою, а головне - надійним (новим) ПТРК достатньої могутності. Найкращим же варіантом були б танки типу Т55/Т62 в комплексі з новим ПТРК в якості важкої БМПП. Одним словом, поля для інженерної думки й роботи для танкоремонтних заводів достатньо.

Тимчасовим вирішенням проблеми стало б озброєння піхотних взводів 2-3 важкими кулеметними установками (КПВ, НСВ, ДШК) та 2-3 надійними (новими) ПТРК достатньої могутності у переносному варіанті, транспортування яких необхідно забезпечити штатними автомобілями типу "джип", краще - в легко броньованому варіанті.

Організація тактичного й оперативного військового зв'язку на базі комплектів транкового радіозв'язку фірми "Моторола" в комплексі з супутниковими телефонними комплектами стало досить вдалим рішенням, що в значній мірі вирішило початкову проблему бойового управління військами. Керівники військ зв'язку, що забезпечили реалізацію такого рішення, заслуговують на повагу і подяку від фронтових командирів.

Але проблема бойового управління досі вирішена лише частково. По-перше, інтеграції транкових радіостанцій "Моторола" в броне об'єкти (танки, БМП, БТР) не відбулося, в результаті чого існує управлінський розрив між піхотою й підтримуючою її бронею, яка оснащена ще старими аналоговими радіостанціями, не сумісними з цифровими "Моторолами". По-друге, ці ж транкові радіостанції й супутникові телефонні комплекти апаратно не інтегровані в командно - штабні машини, що значно знижує мобільність пунктів управління військової ланки.

Насправді ж така інтеграція нових засобів зв'язку в існуючі старі комплекси цілком можлива, але потребує деякої інженерної думки і наступної роботи з модернізації таких комплексів зв'язку.

Характер війни, що склався, можемо охарактеризувати як війну низької інтенсивності, на виснаження. В такій ситуації на важливе місце виходить питання організації ротацій і відпочинку особового складу фронтових частин.

Без ротацій військових частин на фронті в умовах, що склалися, обійтися практично неможливо. Накопичувана з часом моральна втома бійців і командирів на передовій дуже серйозна. Крім того, все важче мобілізованим фронтовикам відчувати себе цапами - відбувайлами за масу тих, хто відверто ховається за їхніми спинами. Це взагалі частина величезної моральної й організаційної проблеми…Також деморалізує нерівноправне відношення в цьому питанні до бійців Збройних сил, МВС, СБУ, ДПС. Бійці й офіцери міліцейських підрозділів, служби безпеки, прикордонної служби, знаходячись фактично навіть не на передовій, а в ближній тиловій зоні, при цьому чітко витримують терміни ротації в один - півтора - два місяці. Військові ж частини ЗСУ знаходяться на фронті часто на безстроковій основі. Генеральному штабу ЗСУ планових ротацій фронтових частин постійно організувати не вдається, спрогнозувати середньостроковий характер бойових дій та підготувати необхідний комплект військ також.

Ситуація з військовими резервами навесні 2015 року ускладнилася настільки, що багато військових частин змушені були вирішувати вкрай складний комплекс проблем, пов'язаний з демобілізацією особового складу, доукомплектуванням поповненням, бойовим злагодженням, переформуванням за новими штатами - без залишення займаних оборонних позицій. Всю хибність, шкідливість такого підходу демонструє історичний досвід, коли навіть в найтяжчі періоди Другої світової війни для відновлення боєздатності розбиті чи деморалізовані військові частини відводили з фронту в тил. Демобілізація переважної більшості досвідченого, загартованого в боях особового складу військової частини, включно з командним складом, за наслідками мало відрізняється від повного військового розгрому. Вирішувати складний комплекс проблем, пов'язаний з масовою демобілізацією, доукомплектуванням, переформуванням, бойовим злагодженням ні в якому разі не можна, не відвівши військ з переднього краю фронту. Через можливість настання дуже тяжких наслідків - втрати управління військами, їх боєздатності, в кращому випадку - тимчасової. Такі моменти необхідно планувати, прогнозувати, готувати резервний комплект військ на заміну.

І в таких умовах Генеральний штаб весною 2015 року злочинно бездумно змусив проводити одночасно демобілізацію, доукомплектування й бойове злагодження ряду військових частин прямо на передовій. Своїм рішенням, без всякого впливу противника, різко обваливши реальну їх боєздатність на період, що становить не менше двох - трьох місяців. Надовго поставивши під загрозу цілісність і стійкість цілих ділянок фронту, життя непідготовлених людей. Здається, що генштабівські бонзи просто не розуміють, не відають, що творять. А потім ображено надувають губки, коли звідусюди їх називають ідіотами. А просто на фронті бувати потрібно, бачити реалії на місцях, і шукати вирішення проблем також на місцях, а не в затишних столичних кабінетах. Давно забуті аксіоми військового управління…

Загалом приблизно через півроку перебування бійців і командирів на позиційному фронті морально - психологічна втома досягає критичних значень, значно падає військова дисципліна, боєздатність підрозділів. Хто вважає, що можливо просидіти в окопах та бліндажах під обстрілами і з боями й більше - хай особисто спробує це зробити хоча б два місяці. Масу вражень й повчального досвіду гарантую. Оптимальним терміном перебування батальйону (дивізіону) на фронті слід вважати чотири місяці. З урахуванням річного терміну призову по мобілізації, мав би скластися піврічний цикл - чотири місяці на фронті, два місяці на відновленні боєздатності (відпочинок, демобілізація, доукомплектування, бойове злагодження).

Загалом на декількох сторінках статті відобразити всю глибину й багатогранність досвіду минулого року війни, що досі точиться, не є можливим. Хоча б тому, що я особисто далеко не є носієм всього набутого досвіду, а лише його обмеженої частини. Тому, навіть не торкаючись розбору багатого досвіду застосованих прийомів й способів ведення бойових дій, вимушений був зосередитися на декількох найбільш гострих темах організаційного характеру. Але насправді таких тем десятки й десятки. Особливості ведення бойових дій і війни в цілому вимагають організації узагальнення їх досвіду спеціально організованими групами кращих спеціалістів, за напрямками і темами, в тиші режимних установ, під захистом режиму збереження державної таємниці. І головне, по висновках з узагальнення такого досвіду мають оперативно прийматися рішення й втілюватися в життя. Але реалії такі, що рішучих і радикальних змін в армії та на фронті, які б свідчили про широке усвідомлення набутого досвіду, не видно. Чи то узагальнювати набутий досвід нікому, чи висновки, які робляться, недолугі. Проте можливий варіант, що й досвід є, і висновки з нього є, а от волі й бажання їх реалізовувати немає. Тому й змушений був торкнутися теми узагальнення досвіду війни на шпальтах періодичного видання, так би мовити, на суспільний розгляд. Зараз часом трапляється, що силою суспільного впливу інколи вдається щось зрушити з місця. Всім, хто дочитав до кінця, дякую за розуміння й увагу.


Віктор Покуса, полковник, звільнений у запас

TUVwRVVYTTVSMEV3VEZoU1oyUkhRakJNYWxKcWVVUlJiMDVES3pCWlNGSm5aRU0wTUV4blp6Qk1MMUpuVGtNck1GbE1VWFZPUTNsSlRrTnFNRXh5VW1kT1EzY3dUR3BSZG1SSFRFeDVPSFpNT1VONU1FdzNVWFZrUXprd1RFSTRNRXhFVW1kT1F6Z3dUR3BTYWpONlVXNU9RelF3VEROUmRuUkRlREJNTjFKblRrTXJNRXd6VW1remVsRnZUa01yTUZsSVVtZGtRelF3V1RnOQ==
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх