EN|RU|UK
 Общество
  23298  40

 ЯК НАМАГАЛИСЯ ДЕБЛОКУВАТИ ДЕБАЛЬЦЕВЕ 12 ЛЮТОГО, - РОЗПОВІДЬ ЗАСТУПНИКА КОМРОТИ РОМАНА ГАВРИЛЬЧАКА

Ми почали самостійно розбиратися, як пройти мінне поле під Логвиновим. Я не розумію, як могли туди кинути людей без розвідки, тому що нам про нього ніхто не повідомив. Визначили місце, де можна його обійти, але на тому боці села працювали наші міномети. Ми з хлопцями передали по рації, з якої причини не можемо увійти в село. Нам сказали чекати наказів. Не дочекавшись ніяких відповідей, ми продовжували стояти на місці. Це була висотка, з якої проглядалася відстань до 5 км. Через деякий час з сепарської території до нас почали прилітати "урагани". Було зрозуміло, що вороги нас побачили.

Я зі Львівщини, з міста Новояворівськ. Був штатним військовим, але пішов з армії, коли її дуже скорочували. Поновився у серпні 13-го року, в свою 24-ту бригаду. В частині ми з хлопцями спостерігали за Майданом, були дуже злі по відношенню до "Беркута", мєнтів, які там стояли, бо не розуміли, який сенс захищати владу, проти якої повстали люди.


гаврильчак

Спочатку в зону АТО ми виїхали в кінці березня, але згодом я захворів, перебував у госпіталі і вдруге поїхав у кінці серпня.


Артемівськ, Хворостянівка, Лисичанськ, а потім 29-ий блокпост і операція під Дебальцевим - те, що мені довелося побачити і пережити.


Коли я був на 29-му блокпосту, 80-ку, що тримала 31-ий, з трьох сторін обстрілювали, і наша 24-ка у складі цілої роти їхала на прорив. По новинах, чомусь, це ніде не було передано. Тоді було підбито 5 машин, загинуло 7 чи 8 людей, приблизно стільки ж поранили, деякі потрапили у полон, а 2 людини пропали. Вони блудили по місцевості тиждень, а потім ми їх знайшли і вивели звідти.


Згодом ми пройшли ротацію, і от після цього мали спочатку виїжджати в район села Гірське, в секторі "А", але нас відрядили в іншу бригаду, в сектор "Ц". Повідомили, що ми повинні брати участь в операціях на прорив у напрямку Дебальцевого. Ми виїхали в село Логвинове, що неподалік від міста.


Стали в посадці поблизу цього села, шоб нас не бачили безпілотники. Потім там стався артудар, і ми не зовсім розуміли, хто по кому стріляє, бо по радіостанції ніхто нічого не передавав, і ніхто нам ніяких чітких завдань не давав. На другий день нам сказали, що ввечері виходимо без ввімкнених фар з лівого флангу села. 30 бригада мала йти по центру, 72 - справа. Нам дали три танки. На зачистку окрім танків ми поїхали на трьох машинах БМП. Виїхали - і почалася стрілянина, ми підбили 2 сепарських танки (об этом бое в интервью Цензор.НЕТ рассказывал командир танковой роты 1-й танковой бригады ВСУ капитан Александр Мороз, - прим. ред), але по дорозі нарвалися на мінне поле. Один водій БМП недочув команди і поїхав вперед. Вийшло, що наша піхота, яка йшла за бронею, не могла йти далі. По нас працювали ворожі СПГ і РПГ, поранило двох наших хлопців, одного в руку, а іншому дуже сильно прорвало щоку. Я його перемотав, але кров все одно продовжувала йти. Коли пішла носом і він її відхаркував, стало зрозуміло, що без лікаря не обійтися, але щоб дійти до лікаря, хлопця треба було звідти вивозити. Йому довелося чекати, бо виїхати одразу ми не могли.

Ми почали самостійно розбиратися, як пройти мінне поле. Я не розумію, як могли туди кинути людей без розвідки, тому що нам про нього ніхто не повідомив. Визначили місце, де можна його обійти, але на тому боці села працювали наші міномети. Ми з хлопцями передали по рації з якої причини не можемо увійти в село. Нам сказали чекати наказів. Не дочекавшись ніяких відповідей, ми продовжували стояти на місці. Це була висотка, з якої проглядалася відстань до 5 км. Через деякий час з сепарської території до нас почали прилітати "урагани". Було зрозуміло, що вороги нас побачили. Я говорив командиру роти, що потрібно щось робити, бо нас зараз виявлять і накриють. Ми стояли в полі, без окопів, без нічого, лежав сніг і нашу техніку було видно, як темну пляму. Коли ми побачили, що недалеко від нас проїжджають дві ворожі БМП, почали питати у командування, чи бити по них, але ніякої реакції не було.


В районі другої години дня нам дали завдання підійти і допомогти 30-ій бригаді, щоб зайти в село з центральної дороги. Ми під'їхали до них. Командир якоїсь роти з 30-ки попросив 2 БМП, щоб прийти і зачистити кілька хат, в яких сиділи сєпари, але там вже не було чого зачищати, бо оборону вже майже пробили і село звільнили.


Коли наші танки поїхали заряджатися і лишився лише один, сепаратисти побачили, що в нас закінчилися боєприпаси і виїхали до нас на 3 танках, одній БМП і машині з бойовиками. Тоді у мене виникло питання, де наша друга лінія оборони? Хто нас страхує? Бо нікого не було.


Один з командирів крикнув, що треба відступати, тому що не дамо ради. Ми почали відступати, а ворожі танки почали по нас стріляти. Поки відходили, вороги підбили наш єдиний танк, у цей час до нас приїхали протитанкові пушки МТ-12 "Рапіра", але де вони були з 6 ранку до 12 дня? Чому їх не виставили у тих напрямках, звідки могла йти ворожа техніка? Оскільки ніякої вчасної підмоги не було, ми змушені були лишити Логвинове і переїхати ближче до села Луганського.


Але нашу роту звинуватили в тому, що ми не провели операцію до кінця. Тобто ми не зайшли в село з лівого флангу, і нікого не цікавило, що там було мінне поле і обстріли. Командиру роти, коли він поїхав в штаб сектора "Ц", якийсь начальник сказав, що подасть на нього в суд. І в той час, коли наш ротний був у штабі, сепаратистські війська підійшли у Логвинове, поставили міномети і почали обстрілювати Луганське.


Підбили наш міноукладчик. В мене машини залишились цілими, а у декого - ні. Наші хлопці почали ховатися в підвалі під одним магазином, бо відповідати ворогові нам не було чим. Мінометки не було, танків не було, лише 8 машин БМП і все. Ми чекали приїзду командиру роти, а йому дали наказ їхати вперед і займати позиції. Цей наказ -самогубство: їхати під обстрілами в темряві без техніки, невідомо в який район, просто в чисте поле без окопів, без бліндажів, без нічого - це безглуздо. Ми передзвонили деяким начальникам і нам дозволили відійти у бік понтонного моста, на декілька км назад від Луганського. Оскільки літали безпілотники, ми вирішили, що будемо відпускати по одній, дві машини, щоб не йти однією колоною. Я мав їхати на останній машині БМП, і коли майже сів на неї, пішов сильний залп, десь 7-8 снарядів вдарили в 20 метрах від нас. Двоє хлопців вистрибнули з машини і побігли в підвал. Я не знав що робити, бо лишати тих людей там теж не можна. Тому я відправив останній БМП, подзвонив до ротного, і розповів, що йду забирати хлопців. Він сказав, щоб я його почекав, бо він на джипі зможе нас забрати. Ми плигнули в той джип, але коли виїжджали з Луганського, по нас щось, напевно, вдарило, я навіть не бачив як це було, бо був у кузові. Це була різка зупинка і я сильно вдарився головою. Не знаю, скільки часу ми були непритомні, але потім я прокинувся і зрозумів, що не чую ніг, а рука була зламана. Я намагався витягти телефон, щоб подзвонити старшині, який був в тилу і розповісти, що нас потрібно забрати, бо ми всі поранені. Але поряд проїжджав ще один джип і "Урал", вони нас зібрали і відвезли в Артемівськ у лікарню. Це все трапилося 12 лютого.


В мене зламана рука і хребет. Ще був сильний забій голови, пробита легеня, і зламані три ребра. Легені зажили, але треба їх розрухати. На хребті мені вже зробили операцію, поставили металоконструкцію, ще складуть руку, а потім потрібна довга реабілітація.


Після поранення мене перевели за штат бригади, тепер я позаштатний і мою особову справу передали в оперативне командування "Захід" (раніше "Північ"), після того, як я вилікуюсь і пройду військово-лікарську комісію і МСЕК, мені або призначають посаду, або інвалідність. Але мене ніхто особисто навіть не повідомив про те, що переводять. Моя справа йшла туди місяць, за той місяць я не отримав зарплати. Яка вона тепер буде і в яких розмірах - не знаю. Ще я знаходився на квартирному обліку, як військовий, що тепер з цим питанням я теж не знаю. І ніхто мені навіть не думає про це повідомляти. Про те, що я тепер позаштатний, я дізнався від свого пораненого ротного. Тобто на нас, поранених, за великим рахунком, наплювати.


Мені зараз дуже дивно, що існують такі операції, такі командири і накази, які просто гублять людей. Хоча я знаю і справжніх командирів, таких як наш комбріг Павлюк. Він хоч і на високій посаді, але совісна людина і працював так, як має працювати кожен командир. Він дійсно дбав про людей. Ми поважаємо його, бо він ніколи не кидав хлопців, а його дії були спрямовані на те, щоб зберегти кожного з солдат.


Ми їхали на Схід патріотично налаштованими. Хотілося вірити, що думку людей, які там живуть, можна виправити, щось змінити, але коли приїжджаєш туди і бачиш, що тобою неправильно командують, що ти бачиш агресію з боку противника, а у відповідь не можеш стріляти, то якось руки опускаються.


Дуже шкода, бо сподівалися, що ми підемо вперед, знищимо ворогів і заберемо те, що нам належить. Я думаю, що це все можна було зробити дуже швидко. Але там своя політика, там возять вугілля, яке ми потім купляємо невідомо в кого. Працюють вуглепереробні заводи, які контролюють сепаратисти. Там все схоплено, все контролюють "великі люди", на жаль, не на користь нашої країни.


Я вважаю, що в Україні можна змінити життя, але треба людям відкрити очі, українці дуже багато терплять, а це значить, що не поважають самі себе - і це основна проблема нашого суспільства.

Для допомоги:


4149497802892804 Приват банк


Гаврильчак Іван Васильович




Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор.НЕТ

TUVwRVVYWmtSME13VEdwU1ozUkRNVEJaUkZKblRrTXJNRmxFVVhWT1IwSXdXVXhSZFU1SFNEQk1XRkpuWkVNMk1FeEVVbXA1UkZGMmRFTXZNRXhZVW1kT1EzY3dXV0pSZFU1SFVFeDVMMUZ5T1VkQ01FeHFVWFprUjBJd1RISlJjMDVIVUVsT1ExTXdUR3BSZFhSRGQweDVMMUZ6WkVNck1FeFlVWE4wUXpRd1RIQTRNRmxNVVhSa1IwRXdXVVJSZG5SSFFUQk1hbEYwT1VNNFprNURVVEJNTTFKbmRFTTBNRmxNVVhSa1IwRXdXVVJSZG5SSFFUQk1hbEpuWkVkRE1FeHFVbWc1UXpFd1dVaFJkWFJEZHpCWk9HY3dURGRSZGpsRE1UQlpSRkZ6VGtkSE1FeHFVbXAzUFQwPQ==
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх