EN|RU|UK
  29749  47

 МІНОМЕТНИК АНДРІЙ МОРУГА: "КОЛИ Б’ЄШ ПО СВОЇХ, РОЗУМІЄШ, ЩО В НИХ ТАМ НАСТІЛЬКИ ЖОРСТКО, ЩО ВЖЕ ВИЗИВАЮТЬ АРТИЛЕРІЮ НА СЕБЕ"

Територія аеропорту, яку ми тримали, обстрілювалась щодня з усіх видів артилерії з чотирьох сторін. Були дні, коли 10-15 касет "Града" лягали на наших позиціях. Касета – 40 ракет, це десь 400-500 штук в день. Вони, наче олівці, стирчали з землі. Як ми там виживали, я не знаю. "Двохсотих" складали в холодильники із-під морозива "Ласунка" і підключали їх до генератора, щоб хоч якось зберегти пацанів і додому відправити. А останки тих 49 хлопців, що зібрали з літака, поки Червоний Хрест не забрав, лежали у причепі 5 днів. Ми їх туди поскладали. Окрім холодильників, загиблих складали в ящики з-під мін.

Я киянин, працював у компанії, яка займається енергетичним обладнанням, будівництвом підстанцій, промислових об'єктів. Призвали мене в березні минулого року, потрапив у мінометну батарею першої танкової бригади і був командиром міномету. Наша батарея мала позивний "Днєпр". Спочатку мене поставили водієм. І коли пацани мали їхати в луганський аеропорт, я подумав, що пацани там залишаться, а я маю їхати - так не піде. Сказав зампотеху нашому: "Валєрьєвіч, на тобі ключики, а ми з Ромою (моїм другом) залишаємось з пацанами".

боец моруга

Міномет я вперше в літаку побачив, коли летіли в аеропорт. А коли там нас гарненько обстріляли, то я за дві ночі вивчив те, що комбат вчив в училищі 2 роки.

В аеропорт ми прилетіли на початку червня, освоїлись. В терміналі тоді ще все працювало. Ми зайняли там якесь приміщення. Спочатку ходили навіть в "duty free", купляли морозиво. Але через 2-3 дні моментально почалися обстріли і одразу почалась блокада. Не стало води і електроенергії.

Але там був один електрик з місцевих, який там працював. Він показав нам, як взльотка включається, запускаються генератори. Ми того генератора відремонтували, розібралися в автоматиці - і в результаті я і ще двоє хлопців саджали літаки з нашими пацанами, які до нас прилітали: машина летить без світла, а перед самою взльоткою ми врубаємо світло і літак сідає.

За тиждень до нас прибули ще хлопці з нашої бригади і з 25-ки. Але після того, як в нас на очах збили Іл-76, в якому загинуло 49 чоловік, вже ніяких літаків не було.

Потім почалася повна блокада: їжі майже не було, а води зовсім. Збирали дощову і пили, в ній галєти розмочували. Залишалась якась тушонка, крупи. З того готували якесь місиво. Всі дуже схудли. По нас з чотирьох боків лупили, але ми, 25-ка і 80-ка довго тримали оборону навколо аеропорту.

Мені запам'ятався перший потужний обстріл, коли міни лягали одна за одною прямо біля нас. Нам дали завдання з кордону - відпрацювати по ворожій батареї. Комбат відкрив карту і сказав, що в нас в ту сторону наведено, тільки дальність треба налаштувати.

На мінометний розрахунок пішли я, покійний мій наводчик Рома, Юра, Дикий і Комбат. Ми якраз чергували. Підійти до нас ніхто не міг, бо такий шквал снарядів, що ніхто навіть носа не висовував з укриття. Нам дали координати, звідки стріляють вороги. Ми йдемо, а снаряди розриваються на відстані 10, 20 метрів. Чуєш летить - впав на землю, розірвалося, думаєш "фух" пронесло. Почали відстрілюватися, комбат сидів біля мене і по рації корегував. Коли у ворога влучили, вони замовкли. В результаті вийшло так, що однією своєю іграшкою подавили батарейний вогонь.

Територія аеропорту, яку ми тримали, обстрілювалась щодня з усіх видів артилерії з чотирьох сторін. Були дні, коли 10-15 касет "Града" лягали на наших позиціях. Касета - 40 ракет, це десь 400-500 штук в день. Вони, наче олівці, стирчали з землі. Як ми там виживали, я не знаю. "Двохсотих" складали в холодильники із-під морозива "Ласунка" і підключали їх до генератора, щоб хоч якось зберегти пацанів і додому відправити. А останки тих 49 хлопців, що зібрали з літака, поки Червоний Хрест не забрав, лежали у причепі 5 днів. Ми їх туди поскладали. Окрім холодильників, загиблих складали в ящики з-під мін.

Жорстко почалося десь після першого перемир'я, ми тільки спостерігали, як вони свої укріпрайони робили. А стріляти нам не можна було. І ми з хлопцями спочатку шуткували, що після перемир'я нам буде гаряче, а воно так і вийшло.

Був момент, нам поставили завдання вийти з Луганського аеропорту на 8-10 км і закріпитися на п'яти блокпостах. Стояла задача перекрити дорогу з Краснодона до Луганська. Усіх розбили на 6 груп. Ми з хлопцями закріпились на висоті, прийняли бій. По нас відкрили вогонь, але нас врятувало те, що ми вже досвідчені і одразу відкрили вогонь у відповідь. Ми протримались там до вечора, але у нас всі живі залишились, а на сусідньому блокпосту було гірше, там було повно загиблих, поранені та полонені. А сєпарів там було неміряно. Туди треба було заходити масово, не розбиваючись на групи, закріплятися, потім іти далі і прикривати цю дорогу. Оце було б ефективно. Навкруги усе горіло, і було враження, що нас тут чекали і знали куди ми приїдемо.

Починаючи з травня, скільки б нам не казали виходити на завдання, вказуючи маршрути, час і точку, ми завжди виходили або раніше, або пізніше і йшли іншою дорогою. На точку виходили, або трохи лівіше, або правіше.

В заблокованому луганському аеропорту ми пробули 2 місяці, до того моменту, коли в кінці липня прорвалася колона з нашими, правда, на жаль, з дуже великими втратами. А до цього БК скидали нам з парашутами з Ан-26, який збили у липні.

Після прориву відбили Георгіївку і Лутугіно. Потім перейшли під Металіст, а там було ще гірше - щодня жорсткі обстріли. Там ми пробули до початку вересня і вже тоді перший раз поїхали у відпустку. Після якої нас перевезли у Волноваху. А звідти вирушили у Піски, де ми одразу включилися в бій, прикриваючи аеропорт. Щойно ми приїхали, як нас з 32-ох залишилась половина. Тому доводилось працювати за двох. Коли йшли активні бойові дії, спали по 3-4 години. Робота артилерії - фізично нелегка. Привозять тобі 10-16 тон мін, їх потрібно вигрузити, їх треба снарядити, 2 рази перенести і ще вистрілити всі. А 16 тон - це на 2 дні, тобто буквально таскаєш їх постійно. Починаючи з 8 грудня нас сильно накрило, загинуло 6 чоловік. Ми пацанів по частинах збирали, по нігтях інколи визначали де чия рука лежить і по пакетах складали. І хоча вже багато крові бачили, але все одно дуже важко, коли свої гинуть, коли 5 хвилин назад пили з товаришем чай, а тут раз - і його немає. Після того, як бачиш стільки смертей, щось наче зламалося всередині, бо не було вже ні страху, нічого, а лише таке - настріляти побільше і залишитися максимально цілими. В рації ж чутно, що пацани сидять у тій кімнатці в аеропорту, танк по них лупить і треба їх виручати максимально швидко. По нас увесь час теж били, але ж ти морально не можеш йти і ховатись у підвал, тому що розумієш, що кожну секунду когось убивають буквально через пару кілометрів від тебе. Ми - з однієї сторони взльотки, а вони з іншої. І тому ти просто не звертаєш уваги, що збоку і позаду щось вибухає, тому що треба спочатку ворогів задушити, а потім вже лоб витер і можна ховатися, пересидіти якихось 20 хвилин. Так і працювали постійно.

В донецькому аеропорту війна була більш ефективна, ніж у луганському, тому що в першому ми лінійками, циркулями, спеціальними приладами міряли і робили розрахунки, на це потрібно хвилин 10-15 було, а тут в нас з'явилися планшети - і стріляли ми вже секунд через 30, після того, як отримували координати. Коли з пацанами там спрацювалися нормально, була дуже висока ефективність. Вороги там голову не встигали підняти і це стало причиною того, що артилерія наша для них стала ціллю номер один. Ми увесь час їх розмови прослуховували. Моторола якось по рації своїм "оркам" сказав, що на них працює вся артилерія світу. Думаю, сильно їх ми дістали, бо згодом почали нас душити неймовірно.

Мене поранили 13 січня, під час чергового штурму. Мій наводчик, Рома, якраз сказав: "Сейчас последнюю даем и уходим", - і в цю мить позаду мене розрив. Рому - навпіл, він загинув, а я весь нашинкований був. Зараз 2 осколки залишилися всередині, на пам'ять, це з тих, що не витягли. Після того, як мене вивезли, хлопцям довелося міняти позиції.

У Пісках наша батарея пробула з 1 грудня по 22 січня. В ДАП ми працювали з різними бригадами. Інтенсивність стрільби була такою, що міномети не витримували, ремонтували їх на ходу, як могли, потім складали з двох-трьох один. Стволи зносилися так, що звідти привезли просто вантажівку металобрухту, бо ми билися там до останнього, усі відгрібали, а відчували просто якийсь біль, бо якщо не допоможеш, то на твоїй совісті буде чиясь смерть. Ми вкінці вже ліпили міномети з чого могли, ремонтували їх постійно, розуміли, що нового тобі ніхто нічого не дасть, хоча в Україні є купа механічних заводів. Особисто в мене за період, що я воював, - три розвалених міномети, які були латані перелатані. Коли б'єш по своїх, то в тебе мандраж, бо розумієш, що в них там настільки жорстко, що вже визивають артилерію на себе, - це важко. Але в такому випадку міна налаштовується "на осколок", тобто вона не пробиває, а розривається, коли доторкається до чогось. Ми по рації передавали, що "кабанчик пішов!", у них є 35-40 секунд, щоб сховатися. А після розриву хлопці мали 30-40 секунд, щоб стріляти по ворогу.

З місцевими там різні стосунки були. Ми їм їжу возили, ліки давали, проти вірусів, як правило, зима ж була. Хтось з них плаче і дякує, а хтось все одно дивиться на тебе собакою і каже: " Якби вас тут, сук, не було, вони б по нас так не стріляли!" Ось таких вже точно не переробиш. Лише один раз, і він мені дуже запам'ятався, людина звинуватила себе у тому, що там робиться. Коли були ще під Металістом, одна жінка підійшла до нас і сказала: "Вибачте будь ласка нас за те, що ми натворили!" А так вони винуватять Америку, Європу, усіх, тільки не себе…Інформаційну війну в нас програли. Ми на розвалинах знайшли телевізор, якусь антену приварганили і подивилися російські і сєпарські канали. У нас був Коля - з голови до ніг українець, він той телевізор подивився хвилин 15, повертається до нас і каже: "Як я вас, б# ядь, хохлів, ненавиджу". А потім додає: "Я ще 15 хвилин подивлюся і я вас бити буду". На російську мову в нас там вже алергія була, скільки рації не слухали, а хоч би раз почули горлівський говір, так лише отой російський акцент, від якого мене аж коробило. Після аеропорту багато хто з пацанів стали намагатися українською розмовляти.

Ми майже увесь час були на передку, а там погані люди не затримуються, не приживаються. Там - все чисто, прозоро, там друга сторона медалі. Тому, коли я приїхав додому, - було дуже важко. Я постійно намагаюся спілкуватися зі своїм друзями: Вадимом, Диким та всіма іншими хлопцями, з яким там пробув цілий рік, бо це близькі душі мені тепер. І якщо довго не поспілкуємось, починається дискомфорт, люди починають дратувати, а тільки-но зустрілися, поспілкувалися - все стає добре.

Я вже рік відвоював і спробую піти на роботу, хоча я б і назад пішов, на фронт, тягне туди дуже сильно, але розумію, що не з цим командуванням, бо відчуття, що тебе там просто використовували. Доки система не зміниться, ведення війни, бою, толку не буде.

Там б'єшся за кожен метр, а потім тобі кажуть "віддати". А як його віддати, коли там стільки лягло хлопців. А ще потрібно приймати рішення прямо на місці, а командири не приймають, а бояться. Поки вони запитують десь у верхів - втрачається час, а час - це чиїсь життя. Але в нас там ішла своя війна, про яку не знає ніхто окрім нас: побачили, тихенько вальнули і нікому не сказали. Доводиться вести таку війну проти свого командування, бо я знаю, що він мені скаже: "Не стріляй", але яке "не стріляй", якщо він вже у прицілі? Радує тільки те, що все одно у нашої армії є велика кількість першокласних офіцерів - патріотів, професіоналів, поруч з якими мені випала честь воювати.

Прикро, що від держави ніякої підтримки. Ми то хоч з руками-ногами залишились, а інваліди, а діти загиблих, що з ними буде? В нашій бригаді навіть вбитих не нагородили і взагалі я не знаю жодної людини з усієї бригади, яка б була нагороджена. А от в мене комбат, наприклад, у свої 29 років повернувся з аеропорту сивим. Майор був з нами у всіх екстремальних ситуаціях. Його прізвище Окусок, звуть Олександр (позивний Днєпр), та хоча б якось його відзначили - нічого! Там ми чітко знали свою роботу: ось лінія і працюй. А тут терпіння не вистачає, щоб вибігати і всі папірці оформити.

Я дуже мрію, щоб до людей прийшло прозріння, до тих людей, які цю війну зробили. Треба любити свою Країну, свою історію, я взагалі не розумію оцього махання прапором іншої держави. Для мене не прийнятна зрада. Совість має бути чиста - і це має бути першою цінністю у людей. Але що можна сказати, коли людина сидить у підвалі голодна, брудна, ти приносиш йому їжу, ліки, вологі серветки, щоб він себе відтер, а він тобі плює в спину?

Від війни ховатися немає сенсу, бо ми всі маємо до неї відношення, навіть той, хто каже, що йому пофіг. До мене тепер прийшло таке розуміння, що я живу не на землі своїх батьків, якою тільки користуюсь, а на землі своїх дітей, і потрібно не тільки брати, а й давати і щось тут зароджувати для них.



Текст і фото: Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"


TUVwcVVtZGtSME13VERkU1owNUROREJNWjJjd1dVUlJkblJIUWpCWlNGRjFUa00xTUZsSVVYVjBReXRNWkVkRU1FeHlVbWRPUTNjd1RHcFJkbVJIUWpCTWNsRjJkRU0xU1U1RGVUQk1OMUYxWkVNNU1GbHpka3c1UTNZd1dVaFJkVTVET1RCWlNGRjFkRU4zTUZrNFp6QktURkYxVGtNMk1FeEJka3c1UTNjd1dUTlNaMDVES3pCTUwxRjJkRWRCTUZsS09EQk1TRkYyZEVNeE1FeE1VWFZPUXpabVRrTjVNRXczVVhWa1F6a3dURUk0TUZsTVVYUmtSMEV3V1VSUmRuUkhRVEJNYWxGME9VTTRaazVEVVRCTU0xSm5kRU0wTUZsTVVYUmtSMEV3V1VSUmRuUkhRVEJNYWxKblpFZERNRXhxVW1nNVF6RXdXVWhSZFhSRGR6QlpPR2N3VERkUmRqbERNVEJaUkZGelRrZEhNRXhxVW1vemVsRnZUa01yTUZsSVVtZGtRelF3V1RnOQ==
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
   
 
 
 вверх