EN|RU|UK
 Общество
  13241  19

 ЗАМПОЛІТ СЕРГІЙ КОНОХ: "НАЙВАЖЧЕ НА ВІЙНІ – ПОВІДОМЛЯТИ ДРУЖИНАМ, ЩО ЇХНІ ЧОЛОВІКИ ЗАГИНУЛИ. ЦЬОГО НІДЕ НЕ ВЧАТЬ"

Коли мене пораненого хлопці закинули в машину, на вулиці тоді було мінус 15. Хоча я і не дуже великий, а ноги з машини стирчали. Мені так хрєнуватєнько було, на обох ногах жгути, підвестися не можу. Я їду і думаю: "Від втрати крові наче не помру, а от відмерзнути ноги можуть". А хлопчина-медик, який зі мною їхав, маленький такий, низенький, намагався мене підтягти, а в мені 100 кг ваги. Тоді він взяв свою куртку і намотав на мої ноги. Так і доїхали з Пісків у Селідово. Для мене цей хлопчина - приклад наших медиків.

Я - заступник командира роти по роботі з особовим складом або замполіт першої роти, першого батальйону 93-ої окремої гвардійської механізованої бригади. Сам родом з Дніпродзержинська. У мене декілька вищих освіт, а у житті так склалося, що я, в основному, займався комерційною роботою, а останнім часом - приватною юридичною практикою. У військкомат я прийшов приблизно на початку серпня, там мене відправили у відділ мобілізації. Взяли дані, коли я перелічив свої освіти, мені запропонували стати замполітом. Через тиждень викликали і направили у 17-у танкову бригаду. Вона розташована у Кривому Розі, на її базі формувались механізовані батальйони. В один з них я і потрапив.

конох

Спочатку ми 2 місяці пробули у військовій частині. В нашій роті - 68 чоловік, дуже важко було тримати хлопців так довго без діла, і ми подали рапорти, щоб нас перевели в зону АТО. Потім у 93-ій формувався батальйон для відправки, людей у них не вистачало, тому ми майже у складі всієї роти вирушили в Піски. Там я пробув 2 місяці, нашою задачею було обороняти село. Те, що на війні запам'ятовується найбільше, - це втрати людей. Якось у нас трапилась така ситуація, яку я надовго запам'ятаю: думаю, що противник слідкував за тим, як змінюється чергування наших солдат, тому що на одну з наших точок вийшла диверсійна група і вбила моїх трьох солдат. Двоє загинули одразу, третій помер у лікарні. Це була найгарячіша наша точка - там пацанів постійно обстрілювали з артилерії, часто підходила піхота, заскакували розвідгрупи. Але в мене в голові не вкладається, як їх застали зненацька. При тому люди такі чудові і першокласні солдати, один з них побував в аеропорту. Коли це трапилось, вискочили наші, а на тій ділянці стояла ще 93-я бригада спільно з батальйоном ОУН, вони поранили диверсанта і захопили в полон.

Важко було перенести втрати, ще й тому, що мені вперше в житті довелося розмовляти з чиєюсь дружиною і повідомляти про те, що її чоловік загинув. Такого не вчать ніде.

Я стояв у ступорі і думав, як повідомити жінці про те, що сталося, які слова підібрати? А потім просто банально сказав: "Я вибачаюсь, але ваш чоловік загинув", - це страшенне навантаження, а у відповідь що може бути - істерика, крики..

Ми з цим солдатом, про якого я повідомив дружині, були знайомі не тільки як офіцер і солдат, як начальник і підлеглий, ми були вже як друзі.

Після того, як убили хлопців, ворожа група прикриття почала відходити, і нас почали крити з усього, що в них було. Я подзвонив у штаб і попросив: "Ось є координати, давайте вогонь!" - а мені кажуть: "Да сейчас, да подожди". Я кажу, що "подожди" тут не підходить, бо нас дуже сильно обстрілюють. Я розумію, що потрібно щось робити самому. Слава Богу, у нас був як підкріплення танк, і ми його викликали. Чесно, куди він стріляв - важко сказати, але намагався по координатах. Проте лупить він потужно і свій ефект зробив: пальнув декілька разів, і ми його відігнали.

До обстрілів з часом звикаєш і більш спокійно реагуєш, і взагалі потім, коли не стріляють, складається враження, що щось не так, чогось бракує. Згодом орієнтуєшся, звідки стріляють і що робити, куди ховатись. Війна когось лякає, когось "вставляє". До війни людина повинна бути готова. Готова, як з професійної точки зору, так і морально, тому що в перші ж дні декількох чоловік ми відправили назад, людям реально знесло дах. З людьми може відбутися або паніка, або незрозумілий пофігізм. У нас всі знаходили собі укриття, а був такий хлопець, йому чомусь захотілось в якусь халупу піти спати, окремо від усіх, і це був наш перший двохсотий, бо цю халупу накрило чимось потужним, і його там розірвало. Є ті, у кого доходить до істерики і ступору, і це дорослі люди, а є такі, наче ще малі зовсім, а навпаки безстрашні.

Взагалі в нас мужні хлопці, а ті, що стоять на найгарячіших ділянках, - вони не плачуть. Їх можуть крити щодня і з стрілецької зброї, і з чого завгодно, але вони стоять і будуть стояти

А для мене головне правило - дотримуватись елементарних норм безпеки. Хоча, як би я їх не дотримувався, а все одно упіймав осколки. Поранили мене під час обстрілу 30 грудня, я якраз знаходився у штабі. Одразу викликали медиків, але швидка підібрала на вулиці іншого пораненого, прямо під штабом і поїхала, а за мною примчали інші медики на звичайному вантажно-пасажирському автомобільчику з тентом. На вулиці тоді було мінус 15, мене хлопці в машину закинули. Хоча я і не дуже великий, а ноги з машини стирчали. Мені так хрєнуватєнько було, на обох ногах жгути, підвестися не можу. Я їду і думаю: від втрати крові наче не помру, а от відмерзнути ноги можуть. А хлопчина медик, який зі мною їхав, маленький такий, низенький, намагався мене підтягти, а в мені 100 кг ваги. Тоді він взяв свою куртку і намотав на мої ноги. Так і доїхали з Пісків у Селідово. Для мене цей хлопчина - приклад наших медиків. А жгути мені накладав один з моїх солдат, а інший штани обрізав. І потім, коли зустрілися, він шуткував: "Командир, а чого ти мені вітання не передаєш, мабуть тому, що я тобі штани порізав?"

Взагалі на війні дві головні особи - це солдат і медик. В армії медики - це великий напряг. В нас один лікар на батальйон і декілька санінструкторів. А якщо врахувати, що батальйон розкинутий, то навіть який би класний не був лікар, а в нас він такий і є, але він один. І добиратися через обстріли може довго - півгодини, годину. Тому лікарі в нас - це збірний образ, бо часто допомагають медики "Правого сектору" або "Карпатської Січі", тих батальйонів, що стоять поряд. Хто ближче, той і прилетів.

Тоді, коли обстріляли наш штаб, те ж саме зробили зі штабами декількох добровольчих батальйонів. І хоча ми намагались місцевих не ображати, навпаки, то хліба, то консервів їм давали, але люди там різні, і, звісно, були ті, хто нас здавав. Загалом там лише старі люди, молодих майже немає. Якось хлопці розказали про дідка, який вночі бігав і світив ліхтариком, а чому він це робив - можна тільки здогадуватись. Піски - це село, яке повністю без світла, там так темно, що "мама дорогая". І тут якесь чудо починає світити ліхтариком, а інший взяв і підпалив сарай вночі. І зрозуміло, що сам це зробив. Бо якщо у людини трапляється пожежа, то він її починає гасити, сусідів кличе. А так всі повибігали, а дідок мовчить тихенько собі, ґвалту не здіймає.

Прямих доказів у нас немає, що ці люди на когось працювали. Але хтось цьому діду зробив зауваження, а він каже: "Ничего, наши танки сюда еще придут", - і зрозуміло, що він мав на увазі російські танки.

На фронті нервує певний бардак, який існує в нашій армії, оці незрозумілі перемир'я, про які нам толком ніхто нічого не пояснював, проте які ми дуже добре відчули на своїй шкурі. Тому що вороги за той період понавозили техніки і дуже укріпилися. Постачання для нас - дуже болюча тема, особливо, що стосується зброї. Озброєння не вистачає вкрай, а свої позиції постійно потрібно чимось підсилювати. Приїздить якось комісія, а я в той час виконував обов'язки командира роти, і кажу їм: "Будь ласка, на лівому фланзі бажано крупнокаліберний кулемет поставити і на правому, бо там відкриті ділянки". Ці штабні "товарищи со знанием дела" подивилися - і поїхали. На цьому все і закінчилось. Приїхав у штаб - теж описав, чого нам не вистачає, сказали, що без проблем - і знову нічого. Я впевнений, що на складах стільки цього добра з радянських часів, але ми чомусь це не можемо отримати. І це важко зрозуміти. Або коли під час перемир'я у нас відвели всю артилерію, практично нічого не залишилось, але ж нас елементарно могли чимось накрити. І почуваєш себе незахищеним, бо розумієш, що там у ворогів, танчики є, і їх до чорта, і якщо вони зараз на тебе підуть, чим ми їх будемо зупиняти? Добре, є в нас РПГ, але цього не достатньо. З продуктами теж цікаво: коли були морози в грудні - ми привозили мерзлу капусту, картоплю, моркву. Я дивився на це і думав: "Йоханий бабай, люди в космосі сидять, десь колайдер (прискорювач заряджених часток, - ред.) якийсь ганяють, частинку за мільярди шукають, а я везу своїм перемерзлі овочі - мені так образливо стало. І якби не волонтери, я навіть не знаю, як би ми там виживали.

Проте, незважаючи ні на що, я не жалкував жодного разу, що пішов на війну, а от за те, що мало ладу і порядку, ось за це дуже переймаюсь. Що в армії, що в суспільстві. Бо армія це віддзеркалення суспільно-політичних рухів на війні. Там так само є якісь балбєси, які отримали погони не зрозуміло за що, є люди, які звикли до радянських стандартів. Багато хто знає, що таке "дєдовщина". Людина вирішила, якщо йому дали зірки, то він може поводити себе як завгодно, але не так просто серед категорії мобілізованих дорослих людей себе так поводити. Бо людей там безстрашних багато, і вони вміють за себе відповідати.

На фронт я забов'язаний повернутися і повернуся, як тільки вирішу проблему з ногою. В мене перебитий нерв на правій нозі, і вона вся опухає, але я сподіваюсь що за місяць все ж таки вирішу цю проблему. Мені менш за все хочеться побачити цю війну у себе вдома. Тому що коли я йшов воювати, мої знайомі розповідали мені про себе, що от зараз вони не підуть, а от коли вороги в їх місто прийдуть, "вот я тогда и шашку подыму". Я ще тоді скептично ставився до таких розмов, а тепер я розумію, що якщо вони сюди прийдуть і все розвалять, це буде не просто надзвичайно сумно, це буде дійсно катастрофа. Тому що коли ти бачиш все це розвалене, розкрадене, розбомблене, ти розумієш: "Ні фіга собі" і оце, не дай Боже, і в мене вдома таке буде.

Я дуже часто чув на передовій від хлопців слова незадоволення діями влади: "Підемо на Київ", але я прекрасно розумію, що війна зараз іде на сході, і наше місце там. Єдине, на що ми можемо сподіватися, що ті, хто залишився в столиці, будуть нагадувати владі про наші права і боротися за них.

Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор.НЕТ

TUVwRVVYWmtSME13VEdwU1ozUkRNVEJaUkZKblRrTXJNRmxFVVhWT1IwSXdXVXhSZFU1SFNEQk1XRkpuWkVNMk1FeEVVbXA1UkZGMmRFTXZNRXhZVW1kT1EzY3dXV0pSZFU1SFVHWk9RMWt3V1VoU1ozUkRLekJaUkZGMVRrTTBTVTVIUVRCTU4xSm5aRWRDTUV4cVVYVmtSMEl3VEhKUmRta3pVbWM1UXpZd1dVUlJjMDVETkRCTU0xSm5aRU0yTUV3M1VYVlRSRkZ6ZEVNck1FeHVVWFprUjB4TWVTOVJjamxIUWpCTWFsRjJaRWRDTUV4eVVYTk9SMUJKVGtOVE1FeHFVWFYwUTNkTWVTOVJjMlJES3pCTVdGRnpkRU0wTUV4d09EQk1URkYyZEVNMU1Fd3pVWE5JZWxKbmRFTXhNRmxFVW1kT1F5c3dXVVJSZFU1RE16Qk1lRGd3U2tSUmRtUkhRekJNYWxKbmRFTXhNRmxFVW1kT1F5c3dXVVJSZFU1SFFqQlpURkYxVGtkSU1FeFlVbWRrUXpZd1RFUlNhbmxFVVhaMFF5OHdURmhTWjA1RGR6QlpZbEYxVGtkUVprNURaekJNTjFKblpFZENNRXhxVW1wM1BUMD0=
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
   
 
 
 вверх