EN|RU|UK
 Общество
  21480  29

 БОЄЦЬ НАЦГВАРДІЇ ДМИТРО РУДЬ: "КУЛЯ ЗАСТРЯГЛА МІЖ БРОНЕЖИЛЕТОМ ТА БУШЛАТОМ. ДУМАЮ ВІДПРАВИТИ ЇЇ НАЗАД З АВТОГРАФОМ: "БУМЕРАНГ""

З Дімою ми познайомилися наприкінці літа в Слов'янську. Тоді, на жаль, часу на спілкування не знайшлося - справ вистачало, хоча я знала, що він один з тих, хто пережив ту зловісну танкову атаку під Слов'янськом у червні. Вдруге я з ним зустрілась не так давно уже в Києві, коли навідувала поранених нацгвардійців у госпіталі. Діма завжди пригощав мене чаєм з машини-автомату і так слово за словом зав'язалася розмова, з якої раптом стало зрозуміло, наскільки нашим бійцям важливо, щоб їх почули... Щоб їх зрозуміли... У них своя філософія, свої роздуми.

Іноді ці роздуми можуть здаватися наївними, але точно знаєш, що вони щирі і тисячі разів передумані в окопах і бліндажах. Домовилися зустрітися в кафе через пару днів і поговорити без поспіху... Нас було троє: я, Діма і його група підтримки - бойовий друг. За столиком біля нас сиділа компанія молодиків, що обговорювали якусь вечірку, створюючи Діминій розповіді якесь сюрреалістичне тло....

боец

Так от:

"Ну, я Діма, як ти знаєш, - почав він. - Дмитро Рудь. Я - боєць Нацгвардії, кулеметник. Мені 37 років.

У травні я пішов у Петрівці на підготовку. Чому пішов? - По-перше, я побачив, як в Криму вчиняють з нашими солдатами і мені просто стало прикро…. Ну, і за Україну… бо в народа має бути чітке розуміння: так, як ми самі ставимося до себе, так до нас ставитимуться і всі інші. Потрапив в Нацгвардію, бо це було єдине місце, де був набір… Мобілізації у Збройних Силах ще не було, наскільки я пам'ятаю.

Одразу потрапив у Слов'янськ. 1-й блокпост. Перші хороші друзі з 25-ї бригади Дніпропетровскої повітряно-десантної… Потім після Слов'янська - 26-й блокпост, під Артемівськом. Ну, і третя ротація - Ст.Луганська.

Сім'я, звісно, переживала, не відпускала… Але ж я не думаю про себе, я думаю про майбутнє своїх дітей і про майбутнє нашої країни, в якій вони будуть жити. Легше за все плюнути і поїхати там робити за кордон, щоб заробити собі якісь гроші… Але чому нам в нашій державі, в нашій країні не зробити так, щоб ми нікуди не їздили, щоб ми могли самі себе забезпечувати. Набридло слухати, що Україна неспроможна, що українці неспроможні бути повноправними жителями Європи. Нас відрубали. Ми якось стоїмо між Росією і Європою, незрозуміло, що за держава, що за люди… Потрібно боротися з цим. У нашій квартирі ніхто не зробить ремонт окрім нас.

У цьому світі цінується лише сила… Нам треба будувати сильну державу. А сильна держава тоді, коли в ній сильна армія. Війна наділила нас військовим досвідом, і нам цей досвід потрібно передавати наступним поколінням. Я хочу вчити майбутніх військових. Мені є що їм розповісти і чого навчити. Але в армію мають іти люди з патріотичним настроєм і чітким розумінням того, що вони можуть покласти життя за країну. Люди, які ідуть не зі своєї волі… я вважаю, що це не солдати. Такий "солдат" може просто включити задню і підставити під загрозу своїх і командне завдання.

боец

На війні все буває. Іноді доводиться закриватися від кулі снайпера рукою, як, наприклад, під Ст.Луганською, де не було змоги змінити позицію на більш безпечну. В такі моменти небезпеки думаєш, а що буде, як тебе поранять, які мають бути мої дії, тобто в голові прокручується все те, чого нас навчали. А ще думаєш, що трапиться, якщо тебе візьмуть у полон… адже в тебе навіть гранати з собою немає. Коли мене снайпери вже зажали, я думав, що найгірше бути не пораненим, не вбитим, а живим потрапити в полон… або ще гірше - пораненим в полон, що не зможеш навіть відстоятися… Я йшов перший, прикривав хлопців… Але тільки пробіг трохи, як мене накрило, я покотився вниз з дороги… Там могли бути розтяжки, але головним було прокласти хлопцям дорогу… Потім я дійшов до просіки і з цієї просіки почали щільно бити. Потім снайпер вистрелив мені у голову, але я стояв за гіллякою і куля влучила в гілляку. Зверху з дороги з'їхав у приямок. Я лежав у ямці і не міг поворухнутися, хоча мав тримати і тримав телефонний зв'язок… Кулі пролітали прямо над моєю головою. Я отримав поранення в ліве плече, але ще не розумів, наскільки воно травматичне… Снайпер вистрелив мені в голову, але перед головою лежала моя рука, бо перед цим біля мене розірвалась граната і я прикрив голову рукою. І в цей час прилетіла куля, яка мала залетіти в голову, але впала в плече… Застрягла між бронежилетом і бушлатом під кишенею. Я її знайшов вже на другий день… пізно ввечері, коли виходив перекурити в госпіталі… Посунув руку за цигарками і відчув щось металеве… Тепер думаю відправити її назад зі своїм автографом… Напишу: "Бумеранг".

пуля

Тому хлопці, які вийшли на допомогу, не побоялися видвинутися на цей шквал вогню, я не буду без їхнього дозволу називати імен, це - справжні герої, які відсікли цих снайперів.. Один з бійців підбіг до мене, один прикривав, відсікав снайперів… Ці хлопці - Герої… Я хочу зробити на цьому наголос… Так само, як і танкісти, які видвинулися на евакуацію… Це теж Люди з великої літери. Хотілося б з цими хлопцями ще зустрітися, подякувати їм.

(Тут свої "два слова" вставляє друг Діми):

- "Діма просто дуже скромна людина… Але ось взяти хоча б 1-й блокпост під Слов'янськом. Коли ми відступали, Діма лишався позаду і з ПК прикривав всіх. Він тоді руку собі обпік, коли за ствол взявся… його шкіра тоді лишилася на стволі…"

"Так, - продовжує Діма. - моя помилка. Я завжди навчав всіх, що у кулеметника повинні з собою бути рукавички, бо кулемет дуже швидко розігрівається і можна обпектися… Так вийшло, що довелося забивати нову лєнту патронами, а в рукавичках не дуже зручно це робити, то я їх скинув, поклав поруч… але десь їх звідти здуло… А ще на тому блокпості я залишив свій хрестик. Кожен ранок брився. Знімав його, вішав на гвоздик, який був забитий в дерево… Поступила команда "збір", "залишаєм місце дислокації"… і так я там його і лишив. Згадав про нього, коли відчув, що чогось бракує… Не знав, чи залишиться він там, чи ні… Тепер він завжди зі мною." (Хрестик ми привезли Дімі через кілька місяців- довелося з'їздити на місце тієї події - тоді ж і зустрілися вперше - Авт.)".


крестик

Деякий час ми мовчки п'ємо чай… За сусіднім столиком все ще весело і безтурботно гомонять молоді люди… Між ними і Дімою близько метра відстані… Між ними і Дімою - неосяжна прірва…

"Найбільш негативне на війні, - раптом промовляє Діма, - це некомпетентність командирів. Найстрашніше на війні - це не контролювати ситуацію, це нерозуміння того, що потрібно робити.

А найбільш позитивне - те, що знаходиш там нових друзів.. Я вважаю, що тільки на війні можна знайти справжніх друзів, яким ти довіряєш, які можуть тобі і спину прикрити…

Щодо тих, хто закриває очі на війну і робить вигляд, що її не існує, то я сформулював для себе визначення, хто вони є. Це - люди-раби. Їм все одно, що відбувається у них у країні і на кого вони будуть працювати. Це просто генетичні раби, які не думають ні про себе, ні про своїх дітей, ні про майбутнє своєї країни. В якій країні будуть жити їхні діти - їм наплювати."

"В мене є мрія…, - закінчує Діма свою розповідь. - Мрія, щоб настав мир… Щоб настала справедливість у цій країні, за яку люди поклали своє життя… Я хочу побудувати свій будинок, заробити на гідну пенсію і не збирати пляшки на старості років. Це - моя мрія…"

Юлія Бабич для Цензор.НЕТ

TUVwRVVYWmtSME13VEdwU1ozUkRNVEJaUkZKblRrTXJNRmxFVVhWT1IwSXdXVXhSZFU1SFNEQk1XRkpuWkVNMk1FeEVVbXA1UkZGMmRFTXZNRXhZVW1kT1EzY3dXV0pSZFU1SFVFeDVPSFpNT1VONE1FdzNVWFJrUTNrd1RHcFJkVzU2VW1kMFF6RXdXVVJTWjA1REt6QlpSRkYxVGtNek1FeDRPREJLUkZGMlpFZERNRXhxVW1kMFF6RXdXVVJTWjA1REt6QlpSRkYxVGtkQ01GbE1VWFZPUjBnd1RGaFNaMlJETmpCTVJGSnFlVVJSZG5SREx6Qk1XRkpuVGtOM01GbGlVWFZPUjFBPQ==
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
   
 
 
 вверх