EN|RU|UK
 Общество
  12887  25

 ПОЛКОВНИК ВАСИЛЬ РОГАТЮК: "СЕРЕД ЗАГИБЛИХ НА ВІЙНІ БАГАТО МЕДИКІВ. ТЕРОРИСТИ СПЕЦІАЛЬНО ПОЛЮВАЛИ НА ШВИДКІ"

Військова медицина перед війною майже перестала існувати. Нам вдалося розшукати начальника Чернівецького військового госпіталю, якому довелося з нуля організовувати медичну допомогу на передовій і відправляти на фронт найкваліфікованіших лікарів з кожного госпіталю України. Коли розпочалися бойові дії, полковник Василь Рогатюк був заступником директора військово-медичного департаменту.

Збройні сили були не готові до цієї війни. Ніхто не міг подумати, що вона може розпочатися, тим більше з Росією. Не була готова й військова медицина. На сході майже не було госпіталів. Вони є тільки в Харкові і Дніпропетровську. Хоча дніпропетровський шпиталь на той час було продано попереднім керівництвом Міністерства оборони.

Коли розпочалася війна, ми зібралися у директора департаменту Віталія Андронатія. Ми професіонали, і розуміли, що нам потрібно зробити. Просто не було чим зробити і не було ким зробити. В медпунктах навіть не було лікарів, їх замінили фельдшерами. Пишеться, що лікар, а підготовку пройшов у вінницькому медичному коледжі. Коли у департаменті було керівництво з Вінниці, там створили коледж, який випускав і не лікаря, і не фельдшера, а незрозуміло кого. Потім випускників розподілили по військах.

врач рогатюк

В радянські часи і за перші десь десять років Незалежності було НЗ, були індивідуальні медичні засоби, які мали б видаватися військовослужбовцям. Але усі медичні запаси було знищено.

А відповідати за це довелося нам, хоча можна було нарікати на попередників. Ми прийняли рішення, яке зараз можна критикувати, але не було інших варіантів - створити лікарсько-сестринські бригади в кожному військовому госпиталі. І по три бригади в медичних центрах. Бригади вибирали начальники шпиталів разом з керівництвом, але були і ті, хто хотіли їхати самі. А якщо хтось і не хотів, то про це навіть не говорив, тому що він військовий. Ці бригади ми приєднали до батальйонів, усіх батальйонів Збройних сил, що брали участь в АТО.

Що це дало? По-перше: це була кваліфікована допомога, з елементами спеціалізованої, яка, можливо, на полю бою і не потрібна була. Але разом з тим, коли солдат або командир бачив поряд з собою лікаря-офіцера, хірурга-анестезіолога, які йдуть з ним в бій і можуть своєчасно надати допомогу, вони дякували нам, тому що навіть психологічно з лікарем почуваєш себе більш впевнено. А по-друге: лікарі добре розуміли, як сортувати поранених, куди саме їх потрібно відправляти. Вони поступали або в Харків, або Дніпропетровськ, і ми надали цим госпіталям рівень сортувальних. А звідти поранених розподіляли у інші центри і шпиталі залежно від поранення. Якщо це поранення в живіт, в грудну клітину, то таких в основному везли в київський військовий шпиталь, якщо травми - в одеський, якщо спинний мозок, голова - у Львів.

Крім того, кожний солдат потребував індивідуальної аптечки, а їх просто не було на той час. Аптечки потрібно затверджувати Кабінетом міністрів, на це потрібні великі кошти і бюрократичні процедури. Тоді ми вирішили, що потрібно дати кожному солдату індивідуальний перев'язочний пакет, в якому є жгут і засіб, що знеболює. При цьому знеболююче повинно бути тільки наркотичне, але і це було неможливо. Тому що немає відповідного закону, ліцензії і так далі. До речі, їх немає і й до сьогодні. А вже півроку пройшло. Коли домовлялись про те, що потрібно виготовляти наркотичні препарати, ми підійшли до начальника Генерального штабу і просто йому розповіли, що чекати немає чого, тому що із-за нескінченних процедур будуть гинути люди. Він взяв на себе відповідальність і підписав документ, який працює й зараз. Після цього почали негайно замовляти знеболююче "буторфанол", яке виробляється в нас в Україні.

Тепер наші дії багато хто критикує, навіть ті міністри, які колись зруйнували Збройні сили. Але я вважаю, що те, що було зроблено нами, - це велика робота.

В військовій ланці немає санітарних автомобілів, тому ми брали усе, що мали в шпиталях, і направляли на фронт. Я вважаю, і не тільки я, а й ті, хто побував на війні і бачили це все, що загалом військова медицина зі своїм завданням впоралася. Інша річ, що, можливо, неправильними методами: коли, наприклад, кваліфікованого хірурга-анестезіолога зі шпиталю забирають на війну. Але війна змусила нас це зробити. Якщо не вистачає спеціаліста в нашому шпиталі, то ми можемо його знайти в цивільній медицині, якщо, наприклад, потрібна якась консультація, то ми дзвонимо у потрібні інстанції і просимо консультацію, але на війні немає кого просити. Тому наша позиція була саме така, і я вважаю що ми її виграли.

Ми й зараз направляємо в департамент свої рекомендації. Тепер стоїть таке питання, що потрібно змінити організаційно-штатну структуру медичних рот. Медична рота, що є у кожній бригаді, - велика, але вона одна, а практика показала, що вся бригада ділиться на батальйони, які окремо виконують якусь свою функцію. Тому зараз потрібно так скласти медроти, щоб було наприклад 4 взводи. І ці взводи представляли собою прототип лікарсько-сестринської бригади. Зараз військово-медичний департамент працює над створенням цих штатів.

Ще потрібно вводити психіатричні відділення в шпиталях і центрах, які колись теж були скорочені. Потрібно вводити психіатрів в поліклініки, тому що найбільшою проблемою зараз стають не стільки поранення, як психологічний стан учасників АТО. Кожен з низ стовідсотково потребує консультації психіатра, навіть якщо вони не були поранені. А відсотків 30 потребують лікування. Сьогодні в нашому госпіталі працюють близько 10 груп лише психологів. І ми чекаємо змін в штаті поліклініки шпиталю, де буде введений психіатр. Після цієї війни люди дуже змінилися. І змінилися по-різному. Ми знали свій батальйон, обслуговували його. І тепер можемо порівняти, якими стали солдати. Хтось замкнувся, хтось навпаки дуже потребує уваги. Навіть один фельдшер, який приїхав звідти, він біля штабу почав обмальовувати крейдою ями на дорозі і розказувати мені, що їх потрібно заасфальтувати. Тобто вони йому щось нагадують, відповідно в психіці пройшли якісь зміни, хоча в розмові - це абсолютно адекватна людина.

Сьогодні немає здорових людей серед тих, хто побував на фронті. Є недостатньо обстежені, бо коли люди попадають у такі екстремальні умови, в них проявляються всі хронічні хвороби.

Я працюю в військовій медицині 39 років і дуже добре бачу, що людей, які могли б працювати на посаді директора департаменту, можна перерахувати на пальцях однієї руки, а от бажаючих там відмітитись - дуже багато. Якби мене спитали хто може замінити тих, хто сьогодні працюють, я би дуже довго думав. Бо працювати там потрібно цілодобово. І біда в тому, що нових підготовлених керівників серед молоді немає, їх навіть на горизонті не видно.

З нашого шпиталю на сході вже побувало 9 лікарів. Одна медсестра отримала поранення в луганському аеропорті. Є і загиблі лікарі з інших шпиталів. Тому що в медичні машини навмисно цілились. Знищили усі наші санітарні машини, а також транспорт львівських бригад. І коли в інтернеті зараз з'явився список нашого чернівецького батальйону, з надписом "вони руйнували Донбас", внизу є прізвища медиків. Хоча вони нікого не вбивали, а тільки надавали допомогу, до того ж всім, хто звертався, місцевому населенню у тому числі.

Сьогодні багато політиків виступають. Інколи страшно слухати. Виходить до трибуни людина, яка багато років знищувала медицину, піариться, але в той же час ображає медичних працівників, говорячи, що вони не своєчасно надавали допомогу, називає цифри і бере в цю статистику, наприклад, літак, який повністю знищили, тобто робить її липовою. Натякаючи: якби був я - цього б не було. Для нас це дуже неприємно.

Я був присутній, коли брали інтерв'ю в одного з керівників військової медицини. В нього питають: у вас в аптечках колись були презервативи і навіщо вони там потрібні? Він відповів, що їх використовують, як резервуар для води, або, якщо були мікропоранення на руках, то їх одягали як напальчники. А коли я подивився інтерв'ю по ТБ, там наголосили: "У Збройних силах нічого немає, окрім презервативів". Повага до таких журналістів після подібного зникає. Є недоліки, і їх є багато. Але потрібно говорити правду.

Зараз ми пропонуємо поновити аптечки, тому що того мінімального набору, що в ній є, дійсно мало. Напевно, у кожного бійця повинні бути лямки, для того щоб пораненого можна було витягти з БМП, танка. Ще потрібні пневматичні шини, для того, щоб уражена кінцівка була нерухома. І ще необхідно придумати пневматичні ноші, не знаю, можливо, вони вже існують. А ще вкрай необхідні якісь препарати для знезараження води.

Ми, військові, - люди підлеглі, і наші керівники хочуть чути від нас тільки гарні новини, погане чути не бажають.

Коли руйнувалися Збройні сили, зокрема військова медицина, ми не так активно виступали, хоча і писали листи до Ющенка, писали листи до прем' єра, до міністра, що знищував військові шпиталі. І ці листи є в наявності. Ми їх сьогодні можемо публікувати. Ми просили припинити знищувати армію. Але робили це приховано, тобто під виглядом, наприклад, ветеранів, бо тоді, якщо начальник шпиталю сказав би відкрито, що міністр оборони знищує шпиталі, то йому залишалось працювати 2-3 дні. Менталітет в нас такий, якщо ти виступиш - ти негідник, тому що начальник завжди думає правильно. До колишнього міністра оборони приходив директор департаменту і говорив: там шпиталь потрібен, там ні, а вирішувалося усе інакше: там людина нормальна - хай буде, тут людина, яка виступає - його треба прибрати. А зараз ми розуміємо, що про це треба було кричати на повний голос. Тому що тепер відповідальні - ми. Привезли пораненого - виконуй свій обов'язок, і міністр оборони не запитує чи є чим надавати допомогу.

Не треба придумувати нових законів - їдьте у Францію, Польщу і беріть. В інших країнах законодавча база вже написана грамотними військовими і нічого нового не потрібно видумувати. У нас працював цілий військово-дослідний інститут, він і зараз ще працює, в ньому написано сотні дисертацій, які нікому не потрібні. До війни цю установу можна було назвати так: інститут для написання дисертацій для керівництва медиків Збройних сил України. Але цей інститут нічого не зробив для військової медицини. Мабуть, він себе не виправдовує, але ж там сидять якісь керівники, яких ніхто не буде звільняти. Якщо ми хочемо щось змінити в країні, то керувати державою повинні не псевдопатріоти а справжні патріоти. Інакше змін не буде.

Мене вражають наші молоді хлопці, але завтра може таке статися,що вони нікому не будуть потрібні.

Ми вже це бачили. Дай Бог, щоб було інакше, тому що вони на це заслужили. Але дивишся на оточення, на керівництво, і виникає враження, що їх потім ніхто не згадає.


Текст і фото: Віка Ясинська


TUVwRVVYWmtSME13VEdwU1ozUkRNVEJaUkZKblRrTXJNRmxFVVhWT1IwSXdXVXhSZFU1SFNEQk1XRkpuWkVNMk1FeEVVbXA1UkZGMmRFTXZNRXhZVW1kT1EzY3dXV0pSZFU1SFVFeDVMMUZ5T1VkQ01FeHFVWFprUjBJd1RISlJjMDVIVUVsT1ExTXdUR3BSZFhSRGQweDVMMUZ6WkVNck1FeFlVWE4wUXpRd1RIQTRNRXg2VVhSa1F6QXdUR3BTYUhSRE5EQk1NMUZ6U0hwU1ozUkRNVEJaUkZKblRrTXJNRmxFVVhWT1F6TXdUSGc0TUV4TVVYWjBRekV3VEROUmRtUkRLekJaU0ZGMU9VZEVNRXhpVVhOT1Iwb3dUR3BSZEZoNlVXdE9Remt3V1V4UmRVNUhRekJNV0ZKblRrZEJNRXczVW1kT1F6UXdXVWhTWjNSRE5EQlpabEYwWkVkQ01FeHlVWE5PUjFCSlRrTXJNRXd2VVhSa1IwRXdURVJTYUhSRE5EQlpPVGd3VEVSU1owNURPREJNYWxKcWR6MDk=
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
   
 
 
 вверх