EN|RU|UK
 Общество
  23900  35
Материалы по теме:

 ВАЛЕРІЙ ПАСТЕРНАК – ХІРУРГ, ЩО В УМОВАХ ОБСТРІЛУ ПРОВІВ АМПУТАЦІЮ СОЛДАТСЬКИМ ШТИК-НОЖЕМ

Старший ординатор хірургічного відділення чернівецького військового шпиталю Валерій Пастернак 37 діб разом зі своєю бригадою надавав допомогу пораненим у оточеному терористами луганському аеропорту. Після відрядження він повернувся додому і продовжує оперувати у шпиталі.

врач пастернак
Фото: Віка Ясинська

"Я прожив життя, бачив багато, але такого патріотизму, як зараз, не було ніколи. Раніше ніхто так не пишався своїм прапором. Пам'ятаю, якось ішла колона і на БТРі хлопці повісили прапор. Командир застеріг, щоб вони його краще зняли і не привертали увагу, а вони все одно його залишили. Починаючи з Майдану, багато хто з нас став іншим. Навіть ті люди, від яких я не очікував. Більшість з нас шанують символи своєї країни і стоять за неї на смерть."

Аеропорт - це передова скрізь. Ми уявляли, звісно, що їдемо на війну, але що нас там чекатиме, не знав ніхто.

луганск аэропорт


Нашу медичну бригаду з 5 чоловік відправили на фронт з чернівецьким батальйоном. Декілька днів поспіль ми міняли локації, день побули в Орєхово, потім в Побєді - це селище ближче до Луганська. А 24 липня нас з колоною відправили в аеропорт. Мені довелося їхати за кермом автоперев'язочної. Від села до аеропорту дорога займала десь 120 км. Особливо страшно їхати вночі, з вимкненими фарами, але ми були налаштовані на те, що це наш обов'язок, що ми повинні їхати попри все. Вже коли під'їжджали, дорога була важкою: нам казали, що є коридор, але ніхто не може дати гарантію, що нас не обстріляють, бо її добре знали сепаратисти і вели постійний обстріл. Коли заїхали на територію аеропорту, а вся техніка йшла через злітну смугу, по нас почали лупити "Градами". Дуже важко передати почуття, що в мене виникли. Військові, що нас зустрічали, голосно кричали: "ховайся, "Град"!" Ми почали вискакувати з машин, лягати, де хто міг. Я тоді пошкодив коліно.ГАЗ-66 - він такий, що там сидіти не зручно, а швидко у обладунку вискакувати - тим більше. Але у той момент на біль навіть не звернув уваги. Ракети падали буквально в 15-30 метрах від машин. Здавалося, що ось-ось попаде по нас. Хоча там навіть не встигаєш про щось думати, окрім того, що це вже кінець.

Тоді поранило нашу медсестру: пробило двері в машині і осколок влучив їй у стегно. В іншій машині люди лягли на підлогу, це їх врятувало, тому що машину пробило наскрізь, фактично осколки летіли в них над головами. Обстріл закінчився, і лише встигли дійти до будівлі аеропорту, як почався другий. Коли трохи отямились, нас поселили в бомбосховище. Там ми перев'язали медсестру, рана була глибиною до 3 сантиметрів. А потім відправили її на лікування у Харків.

Загальна площа аеропорту приблизно 270 гектарів, по можливості всі підрозділи спочатку були розподілені по території - по бомбосховищах, підвалах і так далі. Спочатку наш медпункт облаштували у пожежній частині, у кімнаті, захищеній з усіх сторін іншими кімнатами, але дах все одно був відкритий. Там зробили операційну і перев' язочну. Вдень ми приходили туди, а жили в бомбосховищі, там часто залишали поранених, коли не могли відправити.

луганск аэропорт

луганск аэропорт

Дорога від сховища до пожежної частини - 200 метрів, але вона часто обстрілювалась. Йдеш собі, а тут міномет починає стріляти. І в тебе є 9 секунд, щоб впасти, чи під стіну якусь сховатися.

В аеропорту щодня встаєш і знаєш, що зараз буде обстріл. Ми помітили, що до 12 години дня стріляли набагато рідше, з обіду - часто. Спочатку у більшості були "Гради", деколи танкові обстріли, а пізніше і артилерія, і міномети, що там тільки не стріляло. Вночі обстрілювали сильніше. Техніка горіла, було таке, що згорало до 10 машин за ніч, хоча машини ми заривали наполовину в землю, це називається "капонір", для того, щоб не пошкодили колеса, двигун і баки.

луганск аэропорт


В боксі для пожежних машин, в ямах для огляду ми облаштовували щось на зразок бомбосховища: понакладали якихось ящиків з піском, хоча там висота була десь метра півтора, туди ховалися під час "Градів". Навряд нас би це врятувало, але психологічно було легше. А однієї ночі снаряд влучив у наш медпункт і пробив дах. Після цього ми зайняли один кубрик, де і ночували, і облаштували новий медпункт.

Поранених ми інколи евакуювали самі, возили в село Лутугіно, воно знаходилось за 15 км від аеропорту, ця дорога теж обстрілювалась. В селі був великий завод, на його території стояли наші війська, ще там була лікарня, з якою ми співпрацювали і наша бригада медиків, якій могли передати поранених. Зробити велику операцію, наприклад лапаратомію живота, ( хірургічне втручання, яке виконується з метою відкриття повного або часткового доступу до органів черевної порожнини, - ред.) у нас не було ніякої можливості, тому що ніякої стерильності в умовах аеропорту бути не могло. Одне діло - ми робили ампутації, коли це було необхідно для збереження життя, але лізти в живіт - це зовсім інше.

Тому, хто цього не бачив, тяжко зрозуміти, що ми відчували і як жили. І у нас, і у солдатів, в усіх одні враження - в нас зараз є 2 світи: один світ - життя там, а другий - тут. Там немає куди подітися, навіть якщо і захочеш.

До нас привозили людей з сіл: і дорослих, і дітей. Були такі дні, що приймали до 40 поранених, а інколи працювали цілодобово. Дуже запам'ятав двох дівчат. Одній - 5 з половиною рочків, а другій - 2 з половиною. Вони з мамою попали під обстріл. Маму поранили, ми надали їй допомогу і евакуювали, а дівчата були з опіками. Дуже тяжко на них дивитись. Діти взагалі не розуміють, що відбувається. Наш Ваня, медбрат, на руках їх носив, давав їм галєти. Або старих привозили, вони там дуже безпомічні. Поряд з нами було 2 села: Хрящувате і Новосвєтловка, їх фактично зрівняли з землею. Люди сиділи до останнього в підвалах, потім і ці підвали розбомбили. І їх запитуєш, чого ви не виїхали. А вони кажуть: "Ви розумієте, це наш дім, і ми не маємо куди їхати". Це все - велика біда.

В цих селах, як розказували солдати, люди ховалися в церкву, але церкву теж розстріляли. Навіть не можу уявити, як так можна. Тяжко, розібратися у цій ситуації, де люди стали заручниками. Ми - лікарі, ми робили свою роботу, а от люди… їх дуже шкода.

луганск аэропорт

Їжа на фронті в більшості - це сухпай. Хоча інколи готували й самі. Ще в нас була дуже умовна польова кухня. Інколи довго не бачили хліба, їли в основному галєти. Якщо довозили хліб і воду - це свято. Було таке, що ніхто не міг дістатися до нас, то брали воду з зачиненого пожежного колодязя, його колись набрали, щоб гасити пожежі. Воду кип'ятили, а бувало й таке, що солдати так пили, бо спека була 40 градусів. І дощів за весь час майже не було. Для того щоб помитися, хоч інколи, набирали не більше півторалітрової пляшки. Бо під цим бронежилетом у таку спеку ти просто варишся. На втому увагу не звертаєш, хоч вона і була, спали по декілька годин, а інколи й не спали зовсім.

Поряд з нами був загін "Айдару", вони вели бойові дії в ближніх селах. Від них дуже багато поранених привозили до нас, і я пам'ятаю одного з перших - Пандрака Сергія. Він - бойовий дядько. Його, коли до нас заносили, то ноги практично не було - вся роздроблена,а він кричав: "Слава Україні, хлопці". Був дуже заведений. Потрапив до нас десь приблизно через півтори-дві години після поранення, нога в нього була вже напівжива. За життєвими показами ми йому її ампутували, але думали, що він не виживе. В нього був шок. Дали наркоз, зробили переливання крові. Хоча, коли стояло питання спасати людину, це доводилось робити не один раз. Тому брали хлопців з такою ж групою і робили переливання. Нам навіть не було чим кістку відрізати. Стегнова кістка - дуже міцна. Її перепиляти не так просто. Пилу Джиглі ми знайшли вже пізніше, бо частина майна залишалася в машинах. Я сказав хлопцям, що візьмемо у солдат штик-ніж і спробуємо ним перепиляти кістку. Ми обробили ніж антисептиком і зробили ампутацію. Потім ми евакуювали Сергія і я б дуже хотів його знайти, поспілкуватися. Взагалі, за 37 діб перебування в аеропорту ми зробили 5 ампутацій.

луганск аэропорт

В аеропорт лише один раз прорвалися волонтери. Це був "бусік" з Тернопольскої області, вони привезли воду, їжу, деякий одяг, взуття, все що могли. Я не знаю, як їм вдалося доїхати на такій цивільній машині і потім виїхати звідти. Я сподіваюсь, що дістались живі. Вони приїхали на свій страх і ризик, тому що загалом усі доїжджали лише до Побєди, привезли питну воду і тушонку, на банках було написано, приблизно так:"від тернопільчан воїнам фронту".

Після того, як прийшла гуманітарка в білих КамАЗах, ми її дуже на собі відчули - обстріли значно посилились.

Бували дні, коли перерви не було протягом доби, тобто стріляли постійно. В нас було враження, що до тієї гуманітарки вони ще якісь боєприпаси економили, а після того били наповал. А останні два дні, перед тим, як ми почали територію залишати, 30-31го серпня, вийти взагалі було неможливо. Хоча все одно намагалися, бо треба було і поранених прийняти і дещо взяти в машинах, поки вони ще були цілі. Виходиш, щоб пройти 200-300 метрів, і маєш вже якесь відчуття, як себе поводити. Ти знаєш, що в будь який момент можеш попасти під обстріл, і ані бронежилет, ані каска тебе не врятують. Але з часом поводишся просто інстинктивно.

луганск аэропорт


Останню машину з пораненими ми відправили 31-го числа вночі, наче передчували, що далі можливості евакуювати людей вже не буде. Тому що стріляти почали кожні 10-15 хвилин. Потім поступила інформація, що нас оточили з усіх сторін, там вже й піхота пішла. Нашим хлопцям дали команду до бою. І хоча ми продовжували надавати допомогу пораненим, якби вчасно не вийшли, що було б далі - не знаю, нас або завалили би повністю, або забрали б у полон. Уся техніка згоріла, хлопці взяли вогонь на себе, для того, щоб ми могли евакуюватися. І я навіть не пригадую, як ми виходили. Начальник штабу 80-ки дав команду узяти з собою мінімум - найнеобхідніші речі. Ми взяли по 2 бінта в кармани, знеболююче, жгути. Виходили вночі, під ногами воронки, які треба перелазити, скрізь вогонь. Від одного снаряду нас відкинуло і сильно оглушило. А взагалі вони розривалися один за одним. Нам пощастило, що з Лутугіно прислали одну машину на околицю аеропорту, в яку ми погрузили поранених і не несли їх на собі, а самі йшли пішки по полях, приблизно знаючи напрямок. Це диво, що ми залишились живі, легкі поранення я вже й не рахую. Ми прямували до села Георгіївка, найперше по дорозі, приблизно 15 км від аеропорту. Коли туди дісталися, село ще не обстрілювали, а звіти нас забрав УРАЛ на завод в Лутугіно, там теж сховались у бомбосховищі на ніч. Завод хоч і обстрілювався раніше, але зранку після нашого приїзду нас догнав вогонь. Вийшло, що ми з одного пекла приїхали в інше. Ми тільки встигли погрузитися в машину, як його почали сильно бомбити. Знову снаряди поряд з нами один за одним. Навіть не знаю, скільки днів народження можна нарахувати за цей час. Ми поїхали назад в Побєду, це десь 100 з чимось км дуже небезпечної дороги. Найголовніше, як казали хлопці "дістатися до Щастя" - звучить дуже символічно. Там стояли наші блокпости і їх тоді ще не обстрілювали, хоча поки дісталися, почалося й там. І лише в Побєді, хоча вона теж обстрілювалась, з'явилося відчуття, що вирвалися з пекла. Там був мобільний зв'язок, почали рідним дзвонити. Переночували в траншеї, ховаючись від вогню. Але після того, що ми пережили це все здавалося не таким вже й страшним.

луганск аэропорт

Поки перебував у аеропорту, деякі моменти запали мені у душу: одного разу принесли солдата пораненого, він - артилерист. Нам довелося ампутувати йому руку, а він попросив: "не кажіть, будь ласка, моїм хлопцям, що я без руки, бо вони впадуть духом". Це - настільки патріотично, це дуже вражає.


Текст: Віка Ясинська, Цензор.НЕТ


Фото: Віка Ясинська і особистий архів Валерія Пастернака

TUVwSVVYVk9SME13VEV4UmMwTkVVWFE1UTNkSlRrTmlNRmxRVVhNNVEzY3dURE5TWjJSRE5reDVMMUZ5T1VkQ01FeHFVWFprUjBJd1RISlJjMDVIVUVsT1ExTXdUR3BSZFhSRGQweDVMMUZ6VGtkT01GbEVVWFowUXk4d1REZFNaMDVIUTJaT1IwTXdURmhTWjA1SFFUQk1OMUpuVGtNME1FeG1VWFpJZWxGemRFZEJNRXhFVW1nNVF6Um1Ua04zTUZsRVVYWk9RelF3V1RrNE1FcDJVbWM1UTNvd1RFUlJkbVJIUWpCTWJ6MD0=
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
   
 
 
 вверх