EN|RU|UK
 Общество
  41349  113

 ВАСИЛЬ КОВАЛЬЧУК: "НАС ОБСТРІЛЮВАЛИ, А МИ ГОЛОСНО КРИЧАЛИ: "КОРИДОР, КОРИДОР! НЕ СТРІЛЯТИ!"

Слов’янськ, Саур-Могила, Іловайськ. Василь Ковальчук пройшов найстрашніші бої цієї війни. Привітний і ввічливий, зі сталевою, як мені здалося, витримкою і гострим почуттям справедливості він ділився спогадами про ті страшні і ще зовсім свіжі миті війни, що триває.

Я народився у місті Славута на Хмельниччині. До армії раніше не мав ніякого стосунку, хоча колись давно відслужив. Спортом усе життя займаюся, маю приватний бізнес.

Але після того, як відстояв Майдан, у березні я особливо не вагався і пішов добровольцем у Нацгвардію.

Ще на полігоні я познайомився з Іваном Журавльовим, який став мені товаришем. На схід ми поїхали в травні. І були разом до того моменту, коли він потрапив у полон під Саур-Могилою. ( Нещодавно Івана було звільнено з полону, зараз він у лікарні, - Ред.) Тепер я можу розповісти - ми обоє були снайперами-розвідниками у 2-му батальйоні оперативного призначення.

Слов'янськ

Напередодні того, як із Слов' янськ а відійшли колони бойовиків, ми з Іваном були у розвідці, обходили місто. Іван пішов у цивільному одязі, і поки бойовики пакували речі, у них з-під носа зняв з міськради прапор Росії, приніс його.

Я був одним з трьох, хто мали честь підняти Державний прапор над містом. Коли підіймалися на дах, взяли з собою заарештованого місцевого міліціонера. Я був переконаний, що він повинен знати заміновані місця.

А прапор ми підписали маркером. Що це Другий батальйон Нацгвардії. Але коли приїхав генерал, його довелося приспустити і підняти ще раз. Потім ми дізналися - за взяття Слов'янська нас з Іваном було представлено до державних нагород. Але відтоді минуло багато часу, а нам досі нічого не вручили.

Через деякий час наш батальйон розформували і об'єднали з Першим батальйоном, замінивши все керівництво. А ми з Іваном вирішили з Нацгвардії перейти в Збройні Сили. Це вимагало офіційної процедури - тож ми пішли у військкомат у звільненому нами Слов'янську і там призвалися в армію.

Саур-Могила

Одного дня у серпні нам наказали вирушати на підкріплення наших підрозділів в районі Саур-Могили. Нас було чоловік 30, військові з різних підрозділів Збройних сил. Як з'ясувалося згодом, бойовий досвід мали одиниці. Нас не дуже хотіли везти до місця призначення, бо дуже там гаряче. Керував операцією по утриманню Саур-Могили полковник І., назву його так. Зараз він у госпіталі з важким пораненням. Нам поставили завдання утримувати висоту 2-3 доби. Ця висота мала стратегічне значення. Вороги зазнали великих втрат і на далі в них не виникало бажання використовувати живу силу. Нас цілодобово обстрілювали з важкої артилерії. "Гради" летіли з однієї точки, чітко з Росії. Коли не було артобстрілу, вперед йшли танки Ми вдало відбивали штурми. Під муром, що там був, ми рили окопи, щоб хоч якось сховатись. Росіяни через безпілотники постійно спостерігали за нами і розстрілювали стіни танками. Коли починала працювати артилерія, ми ховалися під муром, а коли обстрілювали з танків, нам потрібно було під снарядами перебігти в інший окоп. На кожного мало бути по 2 окопи: танковий і артилерійський. На другу добу сильно контузило Івана.

У корегувальників вогню, що приїхали з нами, обладнання виявилося зламаним. І ми по мапах корегували вогонь нашої артилерії, переказуючи дані по мобільному телефону.

Через два дні корегувальники взагалі поїхали, бо розуміли, що там немає чого робити. Петрівці героїчно здали. А про нас забули. Казали, що до нас не можна дістатись. А мені здається, що бажання не було. Наша група давала координати, по них ніхто не відпрацьовував. В нас була тільки стрілецька зброя, і не зрозуміло з якою метою ми там знаходились, бо користі з нас вже не було. Ми просто випробовували долю. Вже десь добу на третю ми бачили на власні очі, як почали входити російські війська, голова їхніх колон стояла в Сніжному, а хвіст - в Росії. Наша артилерія намагалась, але не могла з ними впоратися. Виявилось, що ми вже були оточені. Напередодні був наказ про нашу евакуацію: до нас прийшла одна автівка, здається, від артилерії, що мала нас забрати. Але полковник відправив цією машиною лише поранених, нам про цю машину не сказав взагалі.

Згори було дуже чудово видно, як російська артилерія активно знищувала українську. До нас ще раз намагалися прорватися близько ста чоловік відчайдух. Мета була або нас підсилити, або зробити якийсь коридорчик. Але на моїх очах з двох напрямків їх відігнали, без усіляких шансів. На 4-5 добу я зі штабу отримав підтвердження, що ми в глибокому оточенні, близько 50 кілометрів в тилу ворога. Я просив штаб надати наказ на вихід групи, у відповідь прозвучало, що наказ вже було віддано. Але, зі слів полковника, наказу не було. Я намагався поговорити з ним, що за людей потрібно відповідати, їх потрібно виводити. У командира почалася паніка, очі бігали, він поводився неадекватно. Щоразу він відповідав, що наказу відходити немає. У той момент мені стало по-справжньому страшно, я зрозумів, куди потрапив.

Хлопці були страшенно втомлені, бо під обстрілами не спали сьому добу. Ми сиділи без води і з одним тепловізором, у якого от-от мали закінчитися батарейки.

(Тим що в нас з Іваном був тепловізор, єдиний на всю групу, ми дуже вдячні волонтерам "Народного тилу".) У нас залишалися вже не дні, а години. На той момент в оточенні були вже не тільки ми, а тисячі наших солдатів під Іловайськом. І про нас просто забули.

Я все ще намагався підняти якусь шуміху, щоб дали нам наказ відійти. Та замість того до нас послали загін з 17 бійців. Зі слів полковника, це був крутий спецназ.

До нас знову прорвалася машина і хлопцям, що були в ній, ми віддали поранених, у тому числі і Івана. У нього контузія прогресувала, а у нас не було ліків, які знімають набряк мозку. Іван мене просив: або виведи мене, або застрель. Хлопці на машині вирішили повернутися тією ж дорогою, якою добиралися до нас. І їх розстріляли. Нам передзвонив один з бійців, який був у тій машині, йому вдалося врятувався. Він сказав, що розстріляли усіх. Але на третю добу я дізнався, що Іван знаходиться у полоні в "ДНР".

24-го числа, так і не дочекавшись наказу, ми прийняли рішення залишити позицію. Я виводив хлопців, тому що ніхто не знав, як звідси виходити.

Ми мали врятувати життя і принести якусь користь на фронті, а не просто стояти живою мішенню

военнослужащий ковальчук

Полковник кричав, що ми все одно маємо залишитись, що за нами прилетить вночі вертоліт, але то було просто смішно. Спочатку пішла група з 6 чоловік, а потім через 2 години з 14, з полковником у тому числі. Ми розминулися з отими 17 хлопцями, що вже третю добу знаходились десь у лісі. Виявляється, що дехто з них піднявся на гору, коли нас там вже не було. Я просив зупинити їх, відігнати назад. Бо виявилось, що з тих 17 чоловік більшість не мали ніякого досвіду і вперше взяли зброю до рук.

Ми йшли по мапі 80-x рок ів. Від водойми до водойми. Інколи підходили, а річки на тому місці вже не було. Коли пив воду з тих річок, здавалося, що кращої води і не пив ніколи у житті. Їли те, що знаходили по дорозі: качани або соняшники. Рухались переважно вночі, протягом 3 діб. Хлопці сильно понатирали ноги, але я змушував їх іти далі. Час від часу я відходив від групи, вмикав мобільний телефон і виходив на зв'язок з командуванням. Вони давали нам точку евакуації, яка змінювалася кожної години, бо фронт відступав.

Іловайськ

Коли ми дійшли до Многопілля, нам надійшла команда приєднатися до оточеного гарнізону під Іловайськом. Порівняно з Саур-Могилою там для нас був курорт.

В них була вода, хоча запаси харчування були десь на межі. Вони мали 2 танки. Один з яких віджали у росіян. Правда на ці два танки був лише один екіпаж. Коли хлопці дізналися хто ми і звідки вийшли, то в них дух піднявся.

Наступної доби пішли розмови про коридор в обмін на полонених. Але Росія виставила ще один ультиматум. Вони хотіли, щоб ми залишили зброю і техніку. Мені ця ідея не подобалась. Напередодні вже було перемир'я на кілька годин, для того, щоб вивезти поранених і вбитих. Росіяни їх не випустили, обстріляли. І це вже мало бути сигналом, що їм не можна довіряти.

Нас підняли о 5-й ранку, щоб ми виїжджали. Колона була величезна. Більшість їхали на звичайних автівках. Ми знайшли КАМАЗ з металевим кузовом. Загрузились туди усім підрозділом. Цей кузов врятував нам життя. Хлопці вже подумки були вдома. Деякі спали, відклавши автомати вбік. Рухались начебто вільно, але вороги вже потроху з боків починали пострілювати, нібито знущаючись. А через кілька кілометрів почався справжній обстріл, міни почали летіти прямо в машини. Розстрілювали з лісосмуг. Ми спустились в якусь долину. Там декілька хатинок стояло порожніх, відірваних від села. З обох боків поля.

Ми всі голосно кричали: "КОРИДОР, КОРИДОР!!! Не стріляти!!!" Ніхто з нас не був готовий до нападу

На початку бою нашого полковника важко поранили в потилицю. Нам вдалося відійти з дороги і зайняти оборону навколо якогось розваленого старенького будиночку. Біля нього був підвал, в який ми занесли поранених. Закріпитись там не було де. Набої всі залишились в машинах, а вони практично всі були спалені. Це був справжній хаос. Ні командирів, нікого. Не було зрозуміло, де інші війська. Ми просто розсипались хто куди. Між тими хатами, з кущів ми і відстрілювались протягом 4-5 годин. Намагалися навіть перемовини з ними вести, щоб вони все ж зробили обіцяний коридор. Бо в нас їхні полонені були, але вони спокійно розстріляли наші машини з їхніми бійцями. Поранені кричали про допомогу, їх було дуже багато. Вбитих взагалі було незрозуміло скільки. Поле було всіяне тілами, колона стояла мертва.

Десь під вечір у хлопців закінчилися набої і вони почали здаватися в полон. А для мене полон був неприпустимий, зважаючи на Майдан і військову специфікацію ( розвідник, снайпер. - Ред.) Я виходив сам, нікого вже не брав з собою, бо це був ризик неймовірний, ми були оточені. З того периметру я просто виповзав. Спочатку метрів на двісті відповз, знайшов таке місце з високою травою, де можна трішки перечекати. Сил було в мене мало, але коли побачив що за спиною горить трава, я проповз ще метрів триста, знайшов безпечне місце, там дочекався темряви. Вранці добрався до селища, там на околиці схоронився.

Від місцевих почув історію про те, що в кінці села був блокпост з нашими хлопцями, коли їх накрило артилерією, загиблих просто танками закатали, і все.

Літня бабуся розповідала і плакала. Казала, що навіть німці так не робили.

На той момент в мене не залишилось навіть карти. Я знайшов трохи води і харчів, свій одяг сховав, знайшов цивільний, вивалявся і прикинувся бомжем. А за наступну добу пройшов ще десь тридцять кілометрів. А ще через дві доби мене забрали з точки евакуації. Так пощастило небагатьом. Мало хто зміг вийти так само, пішки. З нашого підрозділу ніхто не вийшов. Хто в полоні, а хто зник безвісти.

Наші хлопці чули розмови командування про те, що ми маємо прориватися з боєм, тільки нас забули про це попередити - і ми просто поїхали "на убой". Хто тепер відповідальний за жертви? За сотні загиблих героїв під Іловайськом?

Мене обурює той факт, що держава за місяць не знайшла винних у цій трагедії. Не відсторонений жодний з офіцерів вищого рангу, які відповідали за безталанну операцію "зелений коридор". Помилки під час проведення так званої "АТО" мають системний характер, що дає мені право стрверджувати про крайню деградацію та непрофесійність командування або, навіть, про зраду військовій присязі. Не так страшний той зовнішній ворог, якого ми навчилися успішно бити. Справжню загрозу державі несе ворог внутрішній - зрадники та непрофесіонали.

Щоночі я воюю, зрозуміло, що потрібно якось спати, але я воюю. Це нормальний синдром.

Після всіх цих подій тримаю зв'язок з хлопцями з різних підрозділів. Дружини стоваришувались, усі вони щодня молились і вимолили нас. На жаль, не всіх.

Нам чітко зрозуміло, хто є ворог. І де ми будемо його зупиняти, там він і зупиниться. Але зупиняти треба адекватно. Ця війна - війна з Росією з першого ж дня, що досі не було визнано.

Мрію я, звісно, про мир. Пам' ятаю, як батьки наші збиралися за столами, коли я був маленький, і в них був тост "за мир", мені тоді це було якось дивно. Бо ми виросли і до цих пір не знали що це таке - війна.

Найбільше моє переконання, що війни відбуваються від духовної і розумової бідності.

Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор.НЕТ


TUVwRVVYTTVSMEV3VEZoU1oyUkhRakJNYWxKcWVVUlJiMDVES3pCWlNGSm5aRU0wTUV4blp6Qk1MMUpuVGtNck1GbE1VWFZPUTNsSlRrTnFNRXh5VW1kT1EzY3dUR3BSZG1SSFRFeDVMMUZ5T1VkQ01FeHFVWFprUjBJd1RISlJjMDVIVUVsT1ExTXdUR3BSZFhSRGQweDVMMUZ6ZEVNck1FeFlVWFprUXprd1REZFNaMlJETnpCWlVGRjBkRU4zTUZsdVVYVk9RekZtVGtObk1FdzNVbWRrUjBJd1RHcFNhbmM5UFE9PQ==
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
Страница 2 из 2
<<<1 2
Страница 2 из 2
<<<1 2
   
 
 
 вверх