EN|RU|UK
  31653  117

 ВОЛОДИМИР ПАРАСЮК: "ЄДИНЕ, ВІД ЧОГО Я МОЖУ ПЛАКАТИ, КОЛИ ГИНУТЬ ДРУЗІ. НА ЦІЙ ВІЙНІ ЇХ ЗАГИНУЛО БАГАТО"

Вважається, що Володимир Парасюк – це людина, яка змінила хід історії своїм виступом на революційному Майдані. 21 лютого, під час мітингу, Володимир від імені своєї сотні публічно заявив, що в найближчу добу діючий на той час президент Віктор Янукович має піти у відставку, і дав клятву штурмувати його палац у Межигір’ї , якщо цього не станеться. Сьогодні Володимир – командир 4-ї роти батальйону "Дніпро". У розмові з журналістом Цензор.Нет він розповів, що робив у минулому, чим для нього стала війна і своїм ставленням до фронтових друзів.

Для мене Майдан - це чистилище, яке почистило від непотрібного в житті, а війна - це величезна школа.

А ще війна - загартовування, удосконалення своїх властивостей та ідей. Страх з кожним днем там притуплюється, а бажання боротися - збільшується.

Народився я на Жовківщині в селі Майдан. А потім батьки переїхали в Новояворівськ Львівської області.

Ким я був раніше - та звичайною людиною. Поступив у Львівську політехніку, але кинув через шалену корупцію. Зараз закінчую Університет Франка. На другому курсі ми з друзями створили команду КВНу, з того часу дуже сильно цим займався. А на третьому курсі пішов грати в футбол за свій університет і порвав меніск на лівій нозі. Потім півроку мусив вчитись ходити заново. Думав, що буду інвалідом, але так сталось, що почав ходити знову.

Я завжди цікавився політичним становищем в Україні.

Протягом 10 років просив Бога про те, щоб я відіграв якусь важливу роль у своїй державі.

Їздив по різних таборах - військових і націоналістичних. Мене вчили стріляти друзі, які воювали в Грузії, в Афганістані і в Чечні.

Був час, коли я хотів стати монахом і пішов у Крехівський монастир. Зробити це мене нічого не змушувало, просто так захотілось. Я завжди вірив, що людина може сама собі допомогти або сама собі нашкодити і просто намагався розібратися у своєму житті. Прожив там два місяці. А коли настоятель спитав, чи буду я залишатися, відповів, що не буду. Після монастиря мені здається, що я можу дати відповіді на ті питання, на які багато хто не може.

Я багато чим займався, багато де працював, навіть відкрив з друзями відео-студію у Львові. Але коли я почув про Майдан - кинув усе. Навіть не думав багато. Сів у машину і поїхав до Києва.

парасюк

Коли почалися проблеми в Криму, я декілька разів возив туди продукти військовим. Якось почув, що у Дніпропетровську марш вишиванок, поїхав туди і здивувався, що на сході України існує сильний дух революційності. У штабі Національного захисту дізнався про батальйон "Дніпро". Познайомився з людьми, які там працюють і захотів залишитись з ними а вони сказали, що будуть тільки раді. З тих пір у мене закрутилося військове життя. Я забрав багатьох хлопців з Майдану, десь чоловік 40. Є й такі, що відмовились. Побоялись, або не хотіли, або, можливо, в чомусь розчарувались. Я людей не суджу. Поважаю всіх хлопців без винятку, які пішли до Нацгвардії, хоча сам туди йти категорично не хотів. З тих хлопців, що були на Майдані, вже багато загинуло.

Моєму батькові 50 років, він теж в «Дніпрі» і зараз воює. Він - командир третього взводу другої роти. А я - командир четвертої роти.

Я спочатку займався волонтерством, навіть поєднував з бойовими завданням, а потім ці обов' язки переклав на сестру і на свого товариша, Тараса Бруса, який загинув біля мене.

Під Іловайськом день завжди починався, як на якійсь фермі: ми годували всіх псів і котів, прибирали територію.

Інколи жартували: якось я зняв кросівки, а мені хлопці кажуть: «а давай кинемо твою шкарпетку з правої ноги ворогові і ми його переможемо», - а ще хтось додав, що давайте ще й з лівої кинемо. Тоді усі почали сміятися, що з ворогом так жорстко не потрібно обходитись, бо ми ж не збираємось його катувати.

Найжахливіше, що довелося побачити - це теж Іловайськ.

Мені й досі не віриться, що не так давно ми всі сиділи в сирих підвалах, спали на боєприпасах, не мали що їсти і пити. Вели щогодини жахливі бої.

Коли під час так званого «коридору» почали обстрілювати колону, почався такий хаос: хто куди міг, туди і тікав. Але дехто групувався і навіть давав бій. Ми на машині медиків намагалися прорватися, але в нас пробилось колесо. Інші поїхали вперед, а ми ледь штовхалися і зупинилися біля лісосмуги. Зайшли в тил ворога, в кругову оборону. Вони нас просто не помітили. Тому що усю увагу зосередили на тих, хто поїхав вперед. Ми з Тарасом розпочали бій, тому що зрозуміли, що потрібно звернути на себе увагу і дати можливість виїхати хлопцям.

В нашій машині була купа поранених, ми їх звідти повитягали. Потім я пішов у лісопосадку на розвідку, Тарас мене прикривав і загинув. Навіть не знаю, як це трапилось. Лише потім побачив його обгоріле тіло. В лісопосадці метрах в 5 від мене в окопі сиділи російські солдати. В моїй голові за декілька секунд пролетіло мільйон думок: я міг їх розстріляти, міг підірвати і втекти. Але мене зупинило одне, що позаду мене лежать 8 наших поранених. Їх я не зможу ані витягти, ані покинути. В той момент, коли я про це думав, до мене обернувся один з росіян і сказав: «лежать». Я зрозумів, що це безвихідна ситуація. Поклав автомат і ліг. Тут хтось з наших кинув гранату РГД, яка біля мене вибухнула. Один з осколків влучив мені в голову. Росіяни, четверо пацанів років по 18, затягли нас до свого окопу. Я тоді закопав документи, розбив телефони. Здивований, але ставлення до нас було досить нормальне. В них є людяність. Вони не знали про те, що знаходяться в Україні, і про коридор нічого не знали. Були впевнені, що знаходяться в Ростові на полігоні. Про нас сказали: «я не знаю, что вы здесь делаете. Мы стреляем, вы стреляете..".

А от коли ми потрапили до російських кадрових військових, тоді і почалися знущання. В них теж є злість, їхні "сослуживцы" теж вмирають. Вони теж не можуть дати собі відповідей на багато питань. Нас вивезли кудись на кордон. Там нас босих і в футболках кинули спати на землю. Зранку поскладали штабелями в КАМАЗ, а потім довго і нудно возили по полях. В машині було страшно жарко - сауна. Поранені голосно кричали. Я думав, що то кінець. Що так там і повмираємо. В якийсь момент тіло навіть не потіло, було сухе від обезводнення. Коли нас все ж таки відкрили, перед нами були чеченці. Поки ніхто не знімав на камери, нас били і знущались.

Вони мені сказали зняти хрестик, а я їм відповів, що можете мене катувати, навіть вбити, але я його не зніму.

І майже ніхто, в кого були хрестики, не зняли їх з себе. Потім посадили в автобус і завезли на базу "ДНР". Там теж знущались, а коли знімали камери, то одразу починали пропонувати: "водичка, сигареты, хлебушек…"

Я - віруюча людина. Я постійно молився: і в Іловайську, і в полоні. Тоді я зрозумів, що все, що є у мирному житті - це взагалі не проблеми і не страхи. Взагалі страх для мене - вмерти з гріхом.

Як ми вибралися важко зрозуміти. Обміну я не бачив. Нас завезли в посадку, через декілька годин сказали вийти на вулицю, а там вже медики наші стояли з машинами.

Чому так сталося під Іловайськом - наші політики чомусь не мають відповіді. Про цю ситуацію просто умовчали і все. Цей розстріл увійшов в історію, як "Іловайський котел", або "пекло", от і все, що ми маємо.

Єдине від чого я можу плакати, коли гинуть друзі. На цій війні їх загинуло багато.

Коли повертаєшся у мирне місто, це важко усвідомити, це вибиває якось з життя. На фронті небезпечніше, ніж тут, але спокійніше. Там немає зради. Там кусок ділиться на сто. Там немає цього бруду, що є тут. Там не стикаєшся з політичними іграми. Там бачиш усмішки друзів, і вони щирі. Наші хлопці - це не солдати, це воїни. Якщо не зовні, то всередині - це здорові мужні хлопці, які з величезними мечами йдуть боротися за правду.

Моя сестра каже, що я людина творча, але я не естет. Для мене чорна пляма, то чорна пляма. Нічого іншого я в ній не побачу, а розлита фарба - це не мистецтво, а просто розлита фарба.

Я люблю спокій. Зараз звикаю жити в неспокої. На втомі я просто не акцентую увагу.

За територію України ще ніколи не виїжджав і поки що не дуже мрію про це. Інколи хочеться поїхати кудись, щось побачити, але як можна відпочивати, коли таке в країні робиться? Спочатку потрібно довести діло до кінця. Років в 60 може й відпочину.


Віка Ясинська, Цензор.НЕТ

TUVwRVVYTTVSMEV3VEZoU1oyUkhRakJNYWxKcWVVUlJiMDVES3pCWlNGSm5aRU0wTUV4blp6Qk1MMUpuVGtNck1GbE1VWFZPUTNsSlRrTnFNRXh5VW1kT1EzY3dUR3BSZG1SSFRFeDVMMUZ5T1VkQ01FeHFVWFprUjBJd1RISlJjMDVIVUVsT1ExTXdUR3BSZFhSRGQweDVMMUYwVGtNck1FeElVbWRPUXlzd1RFeFJkblJETnpCWmVsSm9kRWRNWms1RFp6Qk1OMUpuWkVkQ01FeHFVbXAzUFQwPQ==
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
Страница 2 из 2
<<<1 2
Страница 2 из 2
<<<1 2
   
 
 
 вверх