EN|RU|UK
 Политика Украины
  40545  73

 САШКО, БОЄЦЬ 79-Ї БРИГАДИ: "ТАМ, НА ФРОНТІ, НЕ СТРАШНО. СТРАШНО ТУТ. Я КОЛИ НЕ НА ПЕРЕДОВІЙ, НАЧЕ ВЗАГАЛІ В ІНШІЙ КРАЇНІ"

Ми зустрілися з ним біля вокзалу. Сашко повертається з госпіталю на фронт. Він мав їхати до товаришів ще вчора, але так поспішав, що підвернув ногу. Лікарі вправили вивих, і ось ми говоримо в привокзальному кафе. Коли з вулиці лунає незрозумілий свист, він змінюється в обличчі, напружується. Потім пояснює: «дуже важко знову звикнути до різких звуків. Здається, що з вікон можуть почати стріляти. Ще одне випробування – їхати маршруткою через посадки та лісосмуги – вже звик, що там ховаються терористи.»

ГОЛОВНЕ - ПЕРЕСТРИБНУТИ ЧЕРЕЗ СЕБЕ, І ОТ КОЛИ ЦЕ ЗРОБИШ - ЧУЄШ ЛИШЕ НАКАЗИ, НЕ ЗВЕРТАЄШ УВАГУ НАВІТЬ НА ТЕ, ЩО ПОРУЧ ЩОСЬ ВИБУХАЄ. А ОТ ПОТІМ, КОЛИ ВСЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ, ПРИГАДУЄШ ВСЕ - І РУКИ ТРЯСУТЬСЯ, А НОГИ -ПІДКОШУЮТЬСЯ.


« Я вчився в Харкові в юракадемії імені Ярослава Мудрого. Жив в кімнаті з хлопцями, синами міліцейських начальників. То вони підраховували: «от зараз я вкладу в навчання стільки-то грошей, а потім воно відіб' ється". Я питаю: «як відіб'є ться?». А вони: «Саня, ти що нє понімаєш про ці дєла, взятки там і все інше?». Кажу йому: «ти ще там не працюєш, а вже про це думаєш». Чую відповідь: «Тебе все одно зламають».

Вони ще не спробували, а вже зламалися. І мене ці постійні розмови дуже дратували. Тож подумав, що не буду зв'язувати себе з міліцією. І просто не приїхав на сесію.

Коли почалася анексія Криму, я сам пішов у військкомат. Потрапив у 79 бригаду в Миколаїв. Записали мене - зв'язківець. Зв'язківець - він робить те саме, що і усі тільки таскає на собі ще й велику рацію. Спочатку були в Криму, а в травні вирушили на Донбас. Ми дуже туди рвалися - поки там оті всі уряди проголошували, президентів обирали і т.д. Ми розуміли, що потрібно це вже зараз гасити.

Стояли у містечку Богоявленське. Там якраз були президентські вибори. І щоб зірвати ці вибори, сепаратисти викрали доньку голови комісії. Її вбили - і вибори не відбулися. І ось ми стоїмо за цим містечком і розуміємо, що вони там є, що вони роблять там безчинство, але наказу брати це місто - нема.

А потім почалися бої за блокпости. Слов'янськ, Красний Лиман. Це було бойове хрещення. Перша реакція - якомога нижче зігнутися, сховатися, тому що з обох боків обстрілювали з кюветів. Я себе опанував - ані емоцій, ані страху - нічого.

Головне - перестрибнути через себе, і от коли це зробиш - чуєш лише накази, не звертаєш увагу навіть на те, що поруч щось вибухає. А от потім, коли все закінчується, пригадуєш все - і руки трясуться, а ноги - підкошуються.

Я ПЕРЕБІГ В БЛІНДАЖ, А ОДИН ХЛОПЧИНА НЕ ВСТИГ НАВІТЬ ВИЛІЗТИ ЗІ СПАЛЬНИКА. ЙОМУ ОСКОЛКАМИ ВІДРІЗАЛО РУКУ, НОГИ ПОКОЦАЛО. НАС ОБСТРІЛЮВАЛИ ДЕСЬ ХВИЛИН 40. МИ СИДІЛИ В БЛІНДАЖУ І В ПЕРЕРВАХ МІЖ ВИБУХАМИ Я ЧУВ ЯК ВІН КРИЧИТЬ, ЩОБ ХТОСЬ ЙОГО ЗАБРАВ. ЦЕ СТРАШНЕ ВІДЧУТТЯ КОЛИ ЧУЄШ ТІ КРИКИ, РОЗУМІЄШ, ЩО ПОТРІБНА ДОПОМОГА. І НЕ МОЖЕШ ДОПОМОГТИ.


Під Краснодоном я вперше побачив як б' є «Град». Я пішов у табір заряджати телефон, а потім,коли повертався до своєї позиції, обернувся назад, а табір накриває «Градом». Слава Богу, не було вбитих, лише поранені, бо трохи промахнулися. Ми після цього подумали, що приречені. Тому що йшли колони якісь, а ми їх не чіпаємо, бо немає наказів. Мене це все дуже пригнічувало. Я подивився на випалену від «Граду» землю, а там проростає маленька травичка і тоді настрій піднявся. Я подумав, що як би не було тяжко - ми вистоїмо, проростемо. Бо коли приїхав у Київ, побачив купу народу, хлопців, здорових, які бухають щовечора і тупо нічим не займаються. Вони «прожигають» своє життя. Це покоління, яке себе вже втратило. Я думав, за кого ж ми воюємо? Невже за цих ось? - а таких більшість. Але згадав про маленьких дітей - в них ще все попереду. І треба, щоб у них був шанс на нормальне майбутнє.

Одного разу від' їхали в табір ремонтний полагодити БТР. Там мені вперше за останні пару місяців вдалося поспати на матрасі в наметі, бо перед цим спав тільки в землянках, бліндажах. Від тієї сирості почалися проблеми з колінами і нирками. А в бою - це повний нуль, а не боєць. Але поспати в наметі довелося недовго, години через 3-4 почався артобстріл.

Я перебіг в бліндаж, а один хлопчина не встиг навіть вилізти зі спальника. Йому осколками відрізало руку, ноги покоцало. Нас обстрілювали десь хвилин 40. Ми сиділи в бліндажу і в перервах між вибухами я чув як він кричить, щоб хтось його забрав. Це страшне відчуття, коли чуєш ті крики, розумієш, що потрібна допомога. І не можеш допомогти.

А вранці сонечко припікало, ми собі полягали під машину. Лежимо, чекаємо поки БТР зроблять, побачили колону зі знайомими обличчями. А потім бачимо - борти відчиняються - хлопців розвантажують, поранених. Зрозуміли, що то наші з 79-ої. За ними привезли «груз 200» - це був жах для мене. Шматки м' яса, які не можна назвати тілами. Я подумав, що ще вчора з кимось з них курив, спілкувався, жартував.. Я бачив трупи й до цього, але не в такому вигляді … Мені настільки стало зле, що не міг їх розвантажувати.

саша

МИ СИДІЛИ ТАМ ГОЛОДНІ БІЛЯ ДВОХ ТИЖНІВ. ТОДІ Я В ПЕРШЕ СПРОБУВАВ М' ЯСО ГАДЮКИ. ДОВЕДЛОСЯ ЛОВИТИ ЇХ І ЇСТИ.


Коли були під Довжанським, нам дали пайок на три дні, але так вийшло, що маневрували довше. Пайок з' їли. Колону з постачанням, що до нас йшла, розстріляли, другу - теж. Ми сиділи там голодні біля двох тижнів. Зривали зерно, розтирали в руках.

Якось прикордонники приїхали, ми їм на хвіст впали. То виходило десь раз на день з' їсти півмиски, навіть не супа,а рідини, де трошки було якоїсь там картоплі інколи чи крупи. Це випивалося за 5 секунд, аби тільки шлунок працював. Тоді я в перше спробував м' ясо гадюки. Доведлося ловити їх і їсти.

Похід за водою - це була ціла операція. Їде ціла машина за водою, і з нею обов' язково супровід БТРми, тому що там могла бути засідка. Мені нагадало це канал Discovery про тварин. Коли вони йдуть до водоймища, а там на них крокодили чекають. Попадали в обстріли. Тоді й перестали голитися - воду берегли.

Ми коли виставляли блокпости, то не ставили ані прапора, ані чогось розпізнавального. Якось вранці під'їжджає машина,а у нас - російськомовна бригада. Ми кажемо: «проверка вещей, документов». Водій: « да-да,конечно. Как дела у вас? Передайте привет атаману и передайте, что вечером я привезу вам рабсилу». Ми йому: «хорошо, конечно, но Вы - задержаны. Вооруженные силы Украины». Цей дядько, він навіть не зрозумів, куди він потрапив.

В НАС ХЛОПЦІ КАЖУТЬ ТАК: «НЕ ДАЙ БОЖЕ МОЯ ДРУЖИНА ПІДЕ НА ТІ МІТИНГИ, Я ЇЙ ПОКАЖУ ТОДІ». МИ ДЕСАНТНИКИ, У НАС Є ЧЕСТЬ. НАМ СОРОМНО, ЩОБ ЗА НАС ПРОСИЛИ ЖІНКИ.

В новинах інколи починають скиглити: вояків не годують або ще там щось. Я таке міг розповідати лише друзям. Коли мені дзвонили батьки, я спочатку казав їм, що я досі ще на Херсонщині, хоча вже був на Донбасі, щоб вони не переживали. А коли не було що їсти казав, що є невеличкі проблеми з постачанням. Жалітися батькам - це якось неправильно, вони і без того переживають. Ми - дорослі чоловіки, самі повинні владнати свої проблеми.

Суспільство зараз дуже нервове. Я вважаю що не потрібно нагнітати, не потрібно перекривати траси і казати, що ми не пустимо наших хлопців туди. А якщо хлопці не поїдуть, тоді хто поїде?? Ми чекаємо підкріплення, а їх мами не пускають… Бо мами наслухались, подивились по телевізору як нам погано. Суспільство зараз повинно в спокійному режимі працювати на перемогу: без мітингів, пікетів, тому що це робиться навмисне - розхитується для того, щоб ще один Майдан зараз зробити. Від усіх цих протестів країна буде колотися. А для того, щоб ми перемогли тут має бути надійний тил.

В нас хлопці кажуть так: «не дай Боже моя дружина піде на ті мітинги, я їй покажу тоді». Ми десантники, у нас є честь. Нам соромно, щоб за нас просили жінки.

Я ЛАМАВСЯ І ЗБИРАВ СЕБЕ ЗАНОВО ЩОДНЯ. ЦЕ В МИРНИЙ ЧАС, ВДОМА, РОБИШ ЩОСЬ, СТОМИВСЯ, СКАЖЕШ СОБІ « Я ВЖЕ НЕ МОЖУ» І КИДАЄШ СПРАВУ. А НА ВІЙНІ - НЕ МОЖЕШ, АЛЕ КРАЩЕ ТОБІ ВІД ТОГО НЕ СТАНЕ.

Зараз їду знову в АТО. Кажуть, телефони будуть забирати. Це і добре, і погано. Добре, що не будуть пеленгувати,а погано, що не буде зв' язку з рідними.

Помітив таку різницю між регіонами: на Херсонщині приїжджали люди, питали, що нам потрібно. Привозили речі, їжу. На Донбасі практично ніхто не приїжджав, інколи пропонували воду, але ми думали, раптом вона якась отруєна. А на Луганщині питали: «Що вам продати? Давайте гроші, ми поїдемо купимо». Хоча для них це також було ризиковано - коли сепаратисти дізнавалися про таких людей, могли позбавити життя.

Я ламався і збирав себе заново щодня. Це в мирний час, вдома, робиш щось, стомився, скажеш собі « я вже не можу» і кидаєш справу. А на війні - не можеш, але краще тобі від того не стане. Дуже дзвінки підіймали дух. Подзвонять скажуть: «ми в тебе віримо… тримайся… переможемо…». Я намагався згадувати чому я взагалі пішов на цю війну, які в мене були емоції, переконання. Це мені просто зараз погано,а насправді - все добре. Просто маємо це пережити, маємо перемогти. Ми ж ні до кого не прийшли. Ми - у себе вдома. У них немає мотивації, немає віри у їхню справу. А саме віра - це така штука, за яку потрібно триматися. Якщо не віриш у те, що ти робиш, скільки б тобі грошей не давали, скільки б не платили, ти не захочеш там залишатись. Я, наприклад, коли йшов туди не знав, що у мене буде оплата. А коли дізнався, подумав: «так за це ще й платять». Але якщо хтось хоче там поїхати заробити, він там не протримається і тижня.

военнослужащие

«…В ТИЛУ СИДЯТЬ ПАЦАНИ - ОСЬ ТАКІ «ПАЧКИ», А НЕ ОБЛИЧЧЯ, ВІДКРИВАЮТЬ БАНКУ ТУШОНКИ І ГОВОРЯТЬ, ЩО БАГАТО ЖИРУ І ВИКИДАЮТЬ».


Після голодовки в Довжанському мій командир відділення поїхав у польовий шпиталь. Він коли повернувся, сказав: «хлопці, в тилу сидять пацани - ось такі «пачки», а не обличчя, відкривають банку тушонки і говорять, що багато жиру і викидають». Я їх потім сам таких бачив.

Таке враження, що я, коли не на фронті, наче взагалі в іншій країні. Буквально вчора я зайшов купити цигарки в магазині, а там постійно пиво беруть і прямо під магазином квасять. Питають:

- О, а ти на войну или с войны?».

- З війни на війну.

- А там страшно?

- Ні, тут страшно, дуже страшно

- В смысле?

- Страшно - не мати цілі і прожигати своє життя щодня, п' ючи пиво. Коли ти молодий і здоровий, а ведеш себе як дитина, не розуміючи що відбувається, - оце страшно. Страшно, коли ти наче усім показуєш який ти мужик, а як до діла доходить в воєнкоматі, то починається: « Я кривий, больний, у мене мама хвора, я на війну не можу піти». А ще страшніше, коли ти свій страх прикриваєш словами: «Це все політика, це мене не стосується; це - братній народ, ми не повинні одне одного вбивати. Ми -дружні слов' яни». Страшно - звинувачувати у своєму страху когось і ншого. Ця війна показує, хто ким є.

Я вважаю, що суспільство - це щось на зразок мурашника, усі працюють на результат. Тут не може бути тих, хто каже « Мене це не стосується», але користуватися благами цього мурашника.

Текст и фото: Вика Ясинская для Цензор.НЕТ


TUVwRVVYWmtSME13VEdwU1ozUkRNVEJaUkZKblRrTXJNRmxFVVhWT1IwSXdXVXhSZFU1SFNEQk1XRkpuWkVNMk1FeEVVbXA1UkZGMmRFTXZNRXhZVW1kT1EzY3dXV0pSZFU1SFVFeDVMMUZ5T1VkQ01FeHFVWFprUjBJd1RISlJjMDVIVUVsT1ExTXdUR3BSZFhSRGQweDVMMUZ6ZEVNck1FeFlVWFprUXprd1REZFNaMlJETnpCWlVGRjBkRU4zTUZsdVVYVk9RekZtVGtOUk1Fd3pVbWQwUXpRd1dVeFJkR1JIUVRCWlJGRjJkRWRCTUV4cVVtZGtSME13VEdwU2FEbERNVEJaU0ZGMWRFTjNNRms0WnpCTU4xRjJPVU14TUZsRVVYTk9SMGN3VEdwU2FuYzlQUT09
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх