EN|RU|UK
  765  1

 ПЕТРО – ОСТАННІЙ САМУРАЙ?

Коли про партію починають складати анекдоти, це може свідчити тільки про дві речі: або вона дуже популярна в народі, або доживає свої останні часи. От, кажуть, і креативному відділу КПУ надійшла пропозиція з приводу популяризації своїх ідей серед молоді -

Коммунистический вам шлю привет,
Жулики мои, разрухи дети...
Олександр Розенбаум, пісня «Беспризорник»

З одного боку, шкода, що до недавнього часу впливова політична сила перетворилася на посміховисько, а з іншого – хто їм лікар? Отже, огляд партій, що представлятимуть наші інтереси в парламенті найближчі п’ять років починаємо з комуністів.

Чому саме з них? Бо будемо йти від малого до великого. Хоча, назвати КПУ «малою» язик якось не повертається. Все ж таки другий результат на позаминулих президентських виборах, минулих парламентських, відносна популярність лідера та чисельність партійців не дозволяла би цього робити. До 26 березня 2006 року.

Тепер, схоже, можна. Щоправда, самі комуністи так не вважають і намагаються переконати українців у протилежному усіма доступними способами. А так як способів небагато – газета «Комуніст» та вуличні демонстрації, то виходить якось убого. Хоча, здавалося б, момент для цього вкрай доцільний – початок травня – ідеальний час, аби походити по вулицях з червоними прапорами. КПУ, власне, це і робить. Навіть, намагається виступати із черговими геніальними ідеями – схоже, передивившись креативної реклами «Генії самі знаєте за кого…».

Так, виявляється, в Україні формується нова політична сила. Звичайно ж, ліва. Саме про це нещодавно заявив Петро Симоненко, закликавши народ приступити до формування такої сили для протистояння олігархам у парламенті. Щоправда, слухали Петра Миколайовича, як передає УНІАН, всього з тисячу прихильників, але це не завадило лідеру говорити з усією полум’яністю: «Ми повинні визнати – народ України програв у черговий раз свої інтереси великому капіталу». Далі – стара пісня про те, що всі інші хочуть «перерозподілити сектори економіки», щоб продовжити і розширити свій вплив на Україну, а також повернути витрачені на передвиборчу кампанію гроші. «Верховна Рада, - зазначив лідер Компартії, - по суті, перетворилася в зборище олігархів, у зборище бандформувань, які ділитимуть власність».

Але, якщо ви сподіваєтесь побачити найближчим часом повідомлення про реєстрацію нової партії в Мін’юсті чи її рекламу, не переймайтеся. Навряд чи з цього щось вийде. Оскільки подібне комуністи вже створювали ще в минулому році. Тоді чергова іграшка називалась «Лівий фронт», яким, схоже, деякі лідери КПУ збиралися завойовувати електорат. Згодом, правда, вирішили зробити ставку на «геніїв», а фронт так і залишився іграшкою для рядових членів партій – аби не надто переймалися провальним результатом на президентських виборах.

Після ще більшого провалу на парламентських виборах (а 3,66% - це провал суцільний), мабуть, вирішили піти за старою схемою і зробити нову іграшку для прихильників. Аби не задумувались над причинами поразки та поточною ситуацією.

А подумати, дійсно, є над чим, бо причин, чому колись одна з найпотужніших партій перетворилася на одну з найслабших, немало. Та головна з них ховається в самому керівництві КПУ. Бо неодноразово доводилось чути в розмовах з іншими депутатами: поки біля керма Компартії буде Симоненко, змін на краще очікувати не варто.

Щоправда, вішати всіх собак на Петра Миколайовича, мабуть, теж не потрібно. Бо є ще й Адам Іванович та інші товариші, котрі формують партійну політику, штовхаючи комуністів до повторення шляху Наталії Вітренко. Ні, ви не подумаєте – вони не спеціально! Просто по іншому не вміють. Радянська школа плюс досвід перебування в «опозиції» за часів Кучми (згадайте ті ж плівки Мельниченка, де фігурують особи, «схожі» на вождів) зробили вбивчу суміш. Вбивчу, у першу чергу для самих себе. Інакше яким чином можна пояснити перебування Компартії в полоні своїх мрій, шаблонів та віри у свою обраність?

Для об’єктивності слід зазначити, що певні потуги, аби змінити ситуацію робляться. Тільки носять вони якийсь незрозумілий характер. Наприклад, незрозуміла ставка на молодий електорат, що вилилась у «геніальні і круті» ролики… Яка розумна душа сказала Симоненку їх запустити? Джангіров? Так його ж ідеї, нібито, були успішно похоронені старшими товаришами вже давно. Та й навряд чи він міг би запропонувати таку дурню. Кондовий слоган «Власть коварна и хитра – вся надежда не Петра!» на президентських виборах працював хоч на «свій» електорат.

Врешті решт, за даними національного екзит-полу кількість виборців від 18 до 29 років, що 26 березня віддала свої голоси за КПУ, склала аж 0,9%. Водночас розвіявся міф про підтримку пенсіонерів – лише 8,9% людей, старших 60 років, підтримали комуністів. В той час, як Партію Регіонів – 36%!

Компартія просто виявилася не готовою до конкуренції. Навіть тему НАТО розділили між собою вітренківці та «Не ТАК!», а на лівому фланзі СПУ, взагалі, вирвалась в безальтернативні лідери.

Електорат, до того ж, не бачить нових облич у списку КПУ. Ні, вони там звичайно є – наприклад двоє людей, близьких до бізнесмена Григоришина – Мармазов і Бабурін.

Їхня приналежність до Григоришина була, природно, комуністами спростована. Але важко спростувати той факт, що попри намагання завоювати молодь, наймолодший депутат від комуністів цього скликання 1968 року народження. Зате там не має навіть лідера комсомольців Поліїта, під шумок необхідності дати дорогу молодих прибрали Крючкова, не стало Соломатіна, Олійник (комуніст № 1, як його називали) пішов сам вже давно.

Фракцію, кількістю аж 21 депутат, в новому парламенті ніхто потужною і не назве. Бо, власне, перспектив у неї жодних – більшості з Регіонами створити не вийде, у «широку» коаліцію іти не можна, боротьба за парламентські комітети не обіцяє нічого втішного, віце-спікера за собою залишити не вдасться.

Ні, зрозуміло, що фракція комуністів буде вести активну політику і в новій Верховній Раді – блокувати трибуни, ламати мікрофони, виступати, «клеймить позором» антинародний режим, займатися лобізмом, виводити протестантів під стіни парламенту. Одним словом, втілювати в життя слова комуніста Олександра Ткаченка, який шкодує за малою чисельністю фракції: «Ми розуміємо, що тепер 21 депутат тепер повинен працювати за всю партію». Але без системних змін це може призвести тільки до одного – зменшення відсотків. І виступає сьогодні Петро Миколайович (та й вся партія) в ролі такого собі останнього самурая, котрий не може пристосуватися до нових умов і живе за старими, тільки йому відомими правилами. З дуже своєрідним кодексом честі…

Чи розуміє все це керівництво Компартії? Звичайно. Але вдіяти нічого не може. Бо дія означає зміни і у внутрішньопартійних розкладах. А це вже може бути дуже небезпечно і непрогнозовано.

Тому й живе в якомусь ефемерному, вигаданому світі. Прямо, як у пісні Розенбаума:
«И снится мне, что все наоборот:
Я богат и сыт, живу в Париже…»

Забуваючи про наступні слова:

«Ближе, открыл глаза и вижу,
Что рядом спит облезлый кот».
Источник: Олександр Курінський
    Комментировать
    Сортировать:
    в виде дерева
    по дате
    по имени пользователя
    по рейтингу
       
     
     
     вверх