EN|RU|UK
  532  1

 КАНДИДАТІВ В ДЕПУТАТИ - НА ЧИСТУ ВОДУ!

Ті труднощі, з якими стикнулися громадянська ініціатива „Знаю!” та деякі інші організації при спробі зібрати та донести до виборців найважливішу інформацію про кандидатів у народні депутати, потребують подальшого глибокого юридичного аналізу, але вже сьог

Безперечно, біографічні данні про кандидатів від політичних партій та блоків мали важливе значення і на попередніх виборах, але цього разу цінність такої інформації для суспільства потроїлася. По-перше, з переходом на пропорційну виборчу систему з „котів у мішку” (тобто кандидатів-списочників – вислів Я. Давидовича) формуватиметься вся Верховна Рада, а не її половина. По-друге, сумнозвісна „політична реформа” ще невідомо чим закінчиться, але вона однозначно вже наділила законодавчий орган ширшими повноваженнями. По-третє, каденція новообраних депутатів триватиме на 25% (на рік) довше, ніж у нинішніх.
Але за таких умов поширювати докладну інформацію про кандидатів не поспішають ні самі партії та блоки, ні виборчі комісії різних рівнів. Останні, як відомо, і самі не надто обізнані - змушені звертатися до МВС для перевірки кандидатів на наявність непогашеної судимості. Часто названі суб’єкти виборчого процесу, посилаючись на чинне законодавство, не зовсім адекватно реагують на спроби активістів „Знаю!” побільше дізнатися про кандидатів.
Дійсно, стаття 34 Конституції передбачає обмеження права на інформацію для захисту репутації або прав інших людей, а також для запобігання розголошенню конфіденційної інформації. Більше того, стаття 32 Основного Закону гарантує право кожного на невтручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією; і заборону збирання, зберігання, використання та поширення інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом. Конституційний Суд, тлумачачи ст. 23 ЗУ “Про інформацію” ще у 1997 році дійшов висновку, що це стосується інформації про освіту, сімейне становище, релігійність, стан здоров`я, дату і місце народження, майновий стан та інші персональні дані. Цей перелік КСУ залишив невичерпний, що також додає головного болю. На позицію КСУ, до речі, активно посилався колишній міністр юстиції Роман Зварич, приховуючи інформацію про свою освіту.
Не можна не згадати про статтю 182 Кримінального кодексу України. Незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, або поширення цієї інформації в публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації – карається штрафом до 850 грн. або виправними роботами до 2 років, або арештом до 6 місяців, або обмеженням волі до трьох років.
На перший погляд, і міжнародні норми також за закритість інформації. Відповідно до статті 8 (1) Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини, кожному гарантується „право на повагу його приватного та сімейного життя, його дому та листування“.
Але все не так однозначно. За інформацію можна і треба боротися. Адже право на інформацію в демократичному суспільстві є не менш важливим, ніж право на приватність. Відповідно до статті 10 Конвенції, будь-яке обмеження права на інформацію має бути необхідним у демократичному суспільстві (ця важлива деталь, на жаль, не згадується у ст. 34 української Конституції). При цьому прикметник “необхідний” у значенні статті 10 має на увазі існування “невідкладної суспільної потреби”.
Приватність також відступає, якщо існує суспільний інтерес та коли йдеться про публічну особу. Ні в українському законодавстві, ні в міжнародних актах немає визначення публічної особи. Свого часу юристи київського офісу програми IREX ProMedia намагалися запропонувати своє визначення в якості доповнення до закону про інформацію, але цілком логічно дійшли висновку, що це неможливо в принципі. Саме поняття постійно розширюється через рішення Європейського Суду, які є обов’язковими для всіх країн – учасників Конвенції. Україна у п. 1 закону про ратифікацію Конвенції також визнала обов'язковою без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Навряд чи хтось поставить під сумнів, що політики є публічними особами. Більше того, аж до 1999 року (справа “Фрессоз і Руар проти Франції”) вважалося, що тільки політики належать до цієї категорії. Оскільки за ст. 2 Закону „Про політичні партії”, вибори є політичним заходом, то всі кандидати (особливо за пропорційної системи виборів) є політиками (принаймні на час виборів), а відтак і публічними особами.
Більше того, кандидати у народні депутати самі подали до ЦВК автобіографії (ст. 58 закону про вибори), а виборча комісія зобов’язана надати виборцям можливість ознайомитися з відомостями про кандидатів (п. 2 ст. 13 Закону). При цьому відсутність у ЦВК коштів на таку „просвітницьку” діяльність не може бути підставою для невиконання закону, інакше це б суперечило ст. 19 Конституції. Зрештою, громадянська ініціатива „Знаю” акумулювала достатні кошти, щоб власними силами і на власному сайті оприлюднити інформацію про всіх кандидатів. Чинити їм перешкоди у цьому немає жодної законної підстави.
При цьому важко погодитися з пропозицією внести до Закону „Про інформацію” доповнення щодо відкритості будь-якої інформації про кандидатів. Здоровий глузд і рішення Європейського Суду підказують, що і політики (в нашому випадку – кандидати в депутати) не можуть бути абсолютно відкритими для суспільства. Вони також мають право на приватність, хоча і дещо обмежену. Відкритою для громадськості є інформація, яка впливає чи може вплинути на ефективність роботи майбутнього народного обранця. Очевидно, що тут важливе значення мають освіта, трудовий шлях кандидата, його участь у громадському житті. А от його стосунки з дружиною, коханкою чи тещею навряд чи повинні цікавити виборця. Але знову ж таки, неможливо на законодавчому рівні чітко визначити обсяг відкритої інформації. Випадки бувають різні. Скажімо, британський суд вирішив, що піддані Її Величності мають право бачити в «Дейлі Скамбег» фото керівника одного з департаментів міністерства сільського господарства Артура Крофта на відпочинку з його бойфрендом, оскільки тоді пан Крофт представляв країну на переговорах з іншими країнами ЄС щодо поставок яловичини (під час епідемії коров’ячого сказу це було першорядне економічне питання). Аргументація суду була така: громадяни мають право знати, що цього чиновника можуть шантажувати партнери по переговорах, що боляче вдарить по інтересах країни, а відтак і кожного британця.
Оскільки юридичний позитивізм вже давно не є домінуючим у праві України, зовсім не обов’язково намагатися передбачити в законодавстві всі подібні випадки, визначивши обсяг відкритої інформації про кандидатів у народні депутати чи депутати місцевих рад. Спроби заборонити оприлюднення такої інформації можна оскаржувати вже зараз, спираючись на змінену ст. 30 Закону “Про інформацію”: "Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист".
Безперечно, що за цією логікою виборці мають право знати про судимості кандидата у народні депутати, про порушення щодо нього кримінальної справи, тим більше про оголошення його в розшук. Можливо, „біглий” кандидат і не має наміру заховатися за депутатською недоторканністю, а щиро хоче приносити людям добро. Але виборці мають право самостійно робити такі висновки, маючи у своєму розпорядженні всю необхідну інформацію. Звісно, не є нормальним, що міністр внутрішніх справ замість преси чи громадських активістів інформує виборців про кримінальне минуле кандидатів. Але оскільки ЦВК і самі партії не поспішають ділитися інформацією з громадськістю, іншого виходу просто немає. Ст. 71 закону про вибори забороняє з власної ініціативи поширювати подібну інформацію лише при наявності мети спонукати виборців голосувати за чи проти. Це досить прогресивна норма. В Росії, наприклад, закон 2002 р. „Про основні гарантії виборчих прав” досі забороняє будь-яку діяльність, що фактично спонукає до того чи іншого вибору – тобто навіть „ненавмисну агітацію”.
На жаль, часто поки що ми не дуже ефективно користуємось нашим порівняно прогресивним законодавством, про що свідчить низка судових рішень. Я як громадянин і як юрист не можу дозволити собі непроцесуальну критику судових рішень. Адже якщо ми прагнемо жити в правовій державі, то тільки сильний і авторитетний суд зможе гарантувати верховенство права. Але важко погодитися з таким висновком у справі „Вітренко проти Луценка”: „Колегія суддів вважає, що негативні висловлювання відповідача створюють певне враження у виборців про кандидатів у народні депутати від виборчого блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція». Про наявність чи відсутність мети вплинути на виборця тут навіть і не йдеться, ніби застосовано названий вище закон РФ від 2002 р.!
Та для того, щоб нагадати суддям норми законодавства (тим більше новели), допомогти їм створити прецеденти, якими можна пишатися, в судовому процесі існує змагальність сторін. В даній справі, як мені відомо, сторона Луценка, на жаль, навіть не надала суду докази про оголошення в міжнародний розшук кандидатів від блоку Вітренко, про відповідні кримінальні справи. Схоже, не всі наші біди – від недосконалого законодавства. Іноді треба просто серйозно і відповідально використовувати весь наявний правовий інструментарій.


Источник: Вячеслав Якубенко, адвокат, к.ю.н. Цензор.Нет
    Комментировать
    Сортировать:
    в виде дерева
    по дате
    по имени пользователя
    по рейтингу
     
     
     
     
     
     вверх