EN|RU|UK
  1407  1

 УКРАЇНСЬКИЙ УДАР ПО РОСІЙСЬКОМУ КІНЕМАТОГРАФУ

"Помаранчев небо" – для тих, хто приймає УМОВНІСТЬ мистецтва, а відтак, не вимагає, щоби художній фільм відповідав стандартам міліцейської хроніки. Це фільм, який дивляться на одному подиху. Мова йде про ХУДОЖНЬО САМОДОСТАТНЮ річ.

Український кінематограф схожий на вусатого й бородатого дідугана, який уже чимало й не без слави пожив (вау – Довженко, вау – Параджанов) і зараз постійно куняє, але імпотентом ще остаточно не став, а відтак, час від часу згадує, що в ліжку можна не лише дрихнути, а й робити дітей. Тобто фільми, гідні виходу на великі екрани, в нас із певною періодичністю таки знімають. Останній із них – „Помаранчеве небо” Олександра Кірієнка, спільний українсько-російський проект.

Відразу попереджаю: якщо ви прихильник радянських ідеологем про те, що мистецтво має бути віддзеркаленням дійсності й що цінність художнього твору – в дотриманні життєвої правди, або якщо ви зануда, схильний розкладати все на кісточки, ретельно їх обсмоктувати, а коли одна з них подряпає язик, заявляти, що краще нічого не робити, ніж помилятися, – не ходіть на цей фільм. Бо „Помаранчев небо” – для тих, хто приймає УМОВНІСТЬ мистецтва, а відтак, не вимагає, щоби художній фільм (навіть якщо він про відомі всім події) відповідав стандартам міліцейської хроніки. Це фільм, який дивляться на одному подиху. Мова йде про ХУДОЖНЬО САМОДОСТАТНЮ річ.

Назва стрічки, попри свою позірну символічність, має прив’язку до конкретного епізоду – одного, до речі, з найромантичніших у картині. Якого кольору небо в час заходу сонця? Так, помаранчевого. Гарно? А якщо у вас, панно, сьогодні день народження, і ви підіймаєтесь із коханим у це небо на помаранчевій же повітряній кулі? Ефектно? Приємно отримати такий подарунок? Головна героїня фільму Іванна саме такий подарунок і отримала.

Сюжет картини належить до категорії тих, які прийнято називати вічними (хоча відтворений він на тлі конкретних українських реалій в конкретний момент нашої новітньої історії – час „помаранчевої революції”). Марк та Іванна... Їх розділяють соціальний статус (вона – звичайна студентка, він – син губенатора області: так написано в анотації; вгадайте, якої області, якщо його прізвище – Задуха), політичні переконання (її, учасниці „помаранчевого” руху, та його батька, правовірного, сказати б, чиновника, на робочому столі якого – портрет вельмишановного другого президента України), навіть мова (вона говорить українською, він – російською). І от двоє молодих людей, дівчина й хлопець, повинні пройти непростий шлях, щоб бути разом, – шлях через Випробування і Вчинки, на якому кожен із них має довести, що вартий іншого.

Вам це щось нагадує? Так, „Ромео й Джульєтта”. Автори фільму навіть дозволяють собі свідомо загравати з глядачем: головні герой та героїня в найінтимнішій сцені читають один одному уривки з цієї трагедії Шейкспіра, на аркуші якої Марк якимось незбагненним дивом натрапив у тому місці, де вони заночували (важкувато сказати напевно, що це було – Будинок профспілок, Жовтневий палац чи щось інше подібне).

Які фрагменти „Помаранчевого кохання” є найефектнішими, такими, що варті уваги, навіть якщо невисоко оцінити увесь фільм? Це, безперечно, те, що відбувається в дорозі, й епізод заблокування Кабміну.

Мотив дороги в мистецтві завжди несе в собі значне смислове навантаження. Із добре відомих широкому загалу „пострадянських” картин, у яких це можна побачити, для прикладу згадаю російські блокбастери Олексія Балабанова (пам’ятаєте, подорож Даніли Багрова з американським далекобійником?) та Петра Буслова (сюжет фільму „Бумер” – це і є, власне, дорога, одночасно й конкретна, матеріальна, й символічна).

Є свої дороги й у героїв „Помаранчевого неба”. За час, коли Марк везе Іванну з Києва до неї додому, у Львів (фрагмент, зазначу, майже без діалогів), можна побачити й відчуження (вона на нього спочатку трохи ображена; чому – довго пояснювати), й поступове потепління, і ніжний погляд на кохану, коли він вийшов покурити перед шлагбаумом, а вона в цей час спить у машині. А епізод, у якому Марк на своєму „Ягуарі” мчить по шосе, обганяючи один за одним „бетеери”, треба просто бачити, бо описувати це – марна трата слів: усе одно ефект повністю не передати.

Сцена блокування Кабміну – це й сміх, і сльози, й врешті-решт гордість. Ранок, тиша, будинок уряду. З’являється пан нічим не примітної зовнішності (його, як стає відомо потім, звати Кєша, і він – чолов’яга ого-го!), вішає імпровізовану табличку з написом „Заблоковано” на вхідні двері, ставить перед ними ящик, всідається на нього, й від того моменту жоден міністр потрапити на роботу не має змоги. Неправдоподібно, скажете? Але сприймається на „ура” – я ж попереджав, щоб ви не забували про умовність мистецтва (як, зрештою, й про його право на гіперболізацію, художнє перебільшення), „Помаранчеве небо” – це, як би там не було, не тупа хроніка Майдану.

Окрема мова про акторський склад. Для Олександра Лимарєва (Марк) роль хлопчика-мажора, який іде проти батькової волі, потроху стає типовою (щось подібне вже було з його героєм у „Солдатах”). Протиставлення двох абсолютно різних дівчат у житті Марка – Іванни та Асі яскраво урельєфнене підбором актрис та їх грою. Ці ролі виконують відповідно Лідія Оболенська та Ксенія Бєлая. Перша уособлює в стрічці простоту й природність (скажу навіть „демократичність”, даруйте вже мені це замацане слово), друга – аристократичні замашки, вишукану стервозність (дуже симпатичну, як на мене, але Марку-то, виявляється, потрібне інше). Про батьків Марка та Асі у виконанні відповідно Миколи Чиндяйкіна та Олег Масленников – окрема тема. Це якраз той типаж, який прийнято характеризувати як „справжні чоловіки” (їх поважаєш, незважаючи на „антинародну”, по суті, позицію). А відтак, наприклад, епізод у якому Задуха-батько кричить сину по телефону „Доки я за тебе плачу, я тобі наказую” (даруйте, цитую, як запам’ятав), або сцена, де п’ють коньяк на бульварі Шевченка (дещо неправдоподібна – гендель не могли знайти чи що? – але художньо виправдана: „кучмісти” п’ють із помаранчевих пластянок і закусують – ха! – апельсинами) надзвичайно ефектні. Фігурує в стрічці навіть фін із „Особливостей національного полювання” (та його продовжень) – Вілле Хаапасало . Він грає скептика, який, проте, приходить на Майдан заради своєї вагітної дружини (їхня сварка на політичному ґрунті може здатися надуманою, але, хочете – вірте, хочете – ні, щось подібне відбулося між моїми батьками).

Підсумовуючи, скажу, що стрічку „Помаранчеве небо” переглянути варто. З ряду причин. Для тих, хто був учасником „помаранчевих подій”, вона нагадає щось, від чого може защеміти серце. Тих, кому політика по барабану, може просто зацікавити любовна історія. Ті, хто звик усе сприймати розумом, не впадаючи в сентименти, але любить-таки кіно, матимуть нагоду кинути оком, куди ж рухається український сінематограф. Хтось, можливо, матиме привід побомбардувати українське кіно як явище, фільми з історичним тлом зокрема чи й саме помаранчеве історичне тло. Зрештою, кожен шукає щось своє, але те, що „Помаранчеве небо” дає непоганий матеріал для духовних та інетелектуальних шукань, – факт.


    Комментировать
    Сортировать:
    в виде дерева
    по дате
    по имени пользователя
    по рейтингу
       
     
     
     вверх