EN|RU|UK
  400  1

 В ОЧІКУВАННІ ВЧОРАШНЬОГО ДНЯ

Обговорення порядку денного на відкритті ІХ сесії Верховної Ради не обійшлося, звісно ж, без цілком прогнозованих речей. Почати хоча б з того, що на трибуну вийшов Петро Симоненко й виголосив спіч про те, що реабілітація ОУН-УПА дорівнює реабілітації неоф

Що тут скажеш? Пропадає ні за копійку хороше таке гасло (накреслене – поміж "Так!" і "Ющенко!" у дні помаранчевої революції на стінах київської Головпошти): ВСЯ ВЛАСТЬ – ВООБРАЖЕНЬЮ!

"Воображенье", чи то пак уява, у пана Симоненка, вочевидь, не при владі. Адже він явно не дає собі труду хоч трохи покреативити над стократно вживаними ним кліше, на зразок "злочинці-посібники фашистів", "злочини, які вони скоїли", "разом з німцями вбивали радянських людей" абощо.

Все це ми вже чули. І тепер, і багато років тому. Той стан політичного декадансу, в якому перебувають комуністи, відверто втомлює. Та якби ж то полеміку довкола реабілітації ОУН-УПА доводилось вести тільки з цією фракцією!

На жаль, позиція влади по цьому питанню не є настільки чіткою й послідовною, як цього хотілось би. Інакше... Інакше все було б інакше – даруйте за тавтологію. А поки що ми ні на йоту не просунулись до розв’язання наболілої проблеми.

Розумію, що нарікання на чужу збайдужілість чи недолугість викликають питання навзаєм: а що зробив ти для виправлення ситуації? Власне, те, що мусив би зробити як представник законодавчої влади – надав свій варіант законопроекту про надання статусу учасників бойових дій ветеранам ОУН-УПА.

Цей законопроект був відхилений. Та все ж думками, в нього вкладеними, та позиціями, що спонукали мене до його написання, хотілось би наразі поділитися.

* * *

Усе має свою історію, а визнання (чи точніше: невизнання) ветеранів ОУН-УПА взагалі вилилось у цілу епопею. Переказувати її – справа невдячна, до того ж тут важливий не процес, а його кінцевий результат. Результат же наразі – нульовий. Верховна Рада щонайменше чотири рази підходила до розгляду питання про статус бійців УПА. Підходити – підходила, але законодавчо свої благі наміри так і не оформила.

А, може, їх і не було – благих намірів? Це так зручно й так показово-патріотично – стояти на урочистостях під державним прапором, носити на лацкані піджака маленький тризуб, завмирати з рукою на серці під "Ще не вмерла…" й цілковито ігнорувати поборників цих символів.

Україна, дякувати Богу, дійсно – не Росія і не Білорусь, де офіційна влада й досі впадає в екстаз від старої совєтської атрибутики. Ми підняли наш прапор доволі давно, аж ніяк не в день інавгурації Ющенка, але весь цей час воліли не пам’ятати, що така можливість вартувала комусь життя, свободи чи принаймні десятиліть безпросвітного існування з клеймом бандита й душогубця.

Цілком логічно було б взятися за виправлення колишніх помилок тепер, коли прийшла нова влада – зі значно більшим вмістом "українськості" в серці, ніж та, що правила бал у минулі роки.

На що їй слід було б спромогтися? Передовсім на три послідовні кроки: 1. Визнати ветеранів УПА учасниками бойових дій, які воювали за Україну. 2. Зняти з них усі обвинувачення та кримінальні статті, за якими їх кидали у тюрми й відправляли в табори. 3. Урівняти вояків УПА в їх соціальних правах з рештою ветеранів Другої світової війни.

(Я вважаю, що механізм такого визнання є набагато простішим за плани відбудовувати з нуля зруйновану ще Батиєм Десятинну церкву. При всій повазі до тих, хто боронив свою землю від навали монгольського хана у 1240-му. Тим полеглим вже не боляче від чиєїсь короткої пам’яті і цілковито байдуже до самопіару нинішньої влади).

Мій законопроект дозволяв здійснити вказані кроки. Його перша стаття проголошувала визнання того руху опору, що чинився ОУН-УПА режимам СРСР та нацистської Німеччини.

Друга стаття закріплювала статус учасників бойових дій за членами ОУН та вояками УПА. Подальші статті законопроекту визначали порядок надання цього статусу, окреслювали коло осіб, на котрих поширюється дія закону, включно з пільгами, які закон передбачає.

В контексті останнього хотілось би нагадати, що ветерани ОУН-УПА не отримують персональної пенсії екс-міністра МВС Білоконя, яка обчислюється у сотнях тисяч гривень. Вони взагалі не мають жодної копійки від рідної держави, бо їхній статус й досі зависає у повітрі.

Чому так сталося? Можливо, тому, що всі ми помилялися і вже шкодуємо про найперші свої рефлексії? Тобто вояки УПА – дійсно бандити, вбивці, ґвалтівники? Тоді давайте про це прямо скажемо! Але ж ми цього не говоримо.

Тоді, ймовірно, вся справа у парламентських виборах, які стрімко насуваються? Іншими словами – нам просто зараз не до УПА, і це по-перше. А по-друге, хтозна, як на таку "бандерівську" ініціативу Верховної Ради зреагує потенційний виборець зі сходу? А з центру? А з Криму? Отож бо…

А щодо відомої формули "краще пізно, ніж ніколи", за якою подяка від держави, можливо, знайде своїх адресатів років так через надцять (тобто коли нам відболять усі виборчі пристрасті), то тут я ризикну застосувати таку аналогію.

Обнадіювати нинішніх ветеранів УПА, що держава обов’язково подбає про них, але пізніше (щойно по тому, як руки від бюлетенів звільняться), – це все одно, що казати про немовля: так, щеплення йому потрібно зараз, у його три або шість місяців, але ми зробимо його потім, рочків так у шість… Бідна дитинка тоді вже й ряст не топтатиме, бо дбати про неї потрібно було раніше. Дбати або ж кидати напризволяще. Вибір є завжди.

Так, я свідомий того, що відповідальність за ситуацію довкола визнання УПА лежить, передусім, на парламентарях. Але посприяти розв’язанню проблеми міг би і президент. Віктор Ющенко міг би відновити справедливість одним своїм актом...

Натомість, як ми пам’ятаємо, півроку тому він закликав їх та ветеранів совєтської армії до примирення. У цій ситуації Ющенко мав рацію тільки в одному: так, президент дійсно повинен гуртувати свій народ. Але також і усвідомлювати: рішення, які приймаються ним, задовольнятимуть тільки частину нації.

Про що б не йшлося – про визнання УПА, українську мову, іракських миротворців чи польських "орлят". Бути милим і любим для всього загалу не вийде ніколи.

Так було і так буде. Така вже Ющенкові дісталася країна. Ми, на жаль (чи на щастя?) – не князівство Монако, де ліліпутські розміри не дають розігратися великим пристрастям – національним, релігійним, історичним абощо.

Згадаймо: Ющенко обіцяв подбати про ветеранів ОУН-УПА, надати їм гідне соціальне забезпечення. Президент знає (не може не знати!), що вояки Української Повстанської армії не хочуть і не переймаються жодними примиреннями. Єдине, чого вони потребують, це – визнання.

Тому вони ніколи не співатимуть "Ой, у лузі червона калина" на мотив "Вставай, страна огромная". Як би це не урізноманітнило свого часу 60-ліття з дня закінчення Другої світової війни, яке 59 раз поспіль відзначалося кашами, парадами і салютами, і жодного разу – братанням між представниками двох різновекторних і різнокольорових когорт…

Звичайно, Ющенко все це усвідомлює й сам. У яку б обгортку не вкладало проблему УПА особи, що мають на нього вплив чи право радити главі держави. Не маю сумнівів, що він так само поінформований і стосовно того, яка слабка інформаційна підтримка надається нині ідеї визнання Української повстанської армії.

Останнє зауваження – взагалі окрема тема, яка може завести досить далеко від заявленої на початку проблеми – у прикрі ламентації над майже відсутністю у нас україномовної друкованої преси, над тим, що видавнича справа загнана у безнадійно глухий кут тощо.

Та поки що, залишаючи в стороні цю розмову, хочу сказати ще раз (і це до відома комуністів й не лише їх одних, а також до відома всіх діячів з виконавчої влади): борці за Україну – ветерани ОУН-УПА – заслуговують на те, щоб до них мали хоча б крихту поваги.

В усьому іншому держава їм відмовила і так.

    Комментировать
    Сортировать:
    в виде дерева
    по дате
    по имени пользователя
    по рейтингу
     
     
     
     
     
     вверх