EN|RU|UK
 За рубежом
  4582  58

 САКАРТВЕЛА (ГРУЗІЯ) 2013

САКАРТВЕЛА (ГРУЗІЯ) 2013

Напевно, немає в світі більше місця, де б так радо зустрічали українців. 60% туристів у Батумі становлять наші співвітчизники, решта турки, іранці та араби з ОАЕ. Росіян немає зовсім! Тому всім, хто ще не був у Батумі, раджу поквапитися. Батумі і взагалі Сакартвела того варті.

Перші слова, які я почув на паспортному контролі в аеропорті Кутаїсі, були: «ласкава просімо». Так відреагувала на моє поки що недолуге «гамарджьоба» (тобто -" вітаю" грузинською) дівчина-поліцейська, коли я подав їй свій паспорт. Було приємно.

Перше, що сказав Руслан, коли ми пройшли паспортний контроль: «Подивись скільки тут грузинів. Я ще ніколи не бачив так багато грузинів одночасно.»

З аеропортом Кутаїсі за розміром може позмагатися автовокзал десь в Черкасах. А за пасажиропотоком, напевно, черкаська споруда посяде перше місце. Коли ми з Русланом в квітні 2013 року були в Грузії, існувало лише пару рейсів на добу разом з нашим Київ - Батумі, Окрім туалетів в аеропорті не було нічого, що є звичним для подібного закладу: ані магазинів, ані кав'ярень, ані пунктів обміну валют. Вже на зворотному шляху ми побачили табличку: «tax free». Однак, стрілка чомусь вказувала на туалет. На цьому фоні охоче фотографувалися дотепні туристи.

Узявши таксі ми вирушили в славне місто Кутаїсі, що було за 14 км від аеропорту. Таксистом виявився приємний чолов'яга років під п'ятдесят. Ми йому пояснили, що не маємо ларі, і він охоче погодився узяти долари. Таксист люб'язно підвіз нас до обмінного пункту. Ми чомусь це не оцінили і гроші не обміняли. Я ще подумав, на біса він сюди приїхав, сказали ж йому, що в доларах розрахуємося. Таксист здвигнув плечима, мов як хочете, і привіз нас на залізничний вокзал. Було майже дві години дня. Об 23.25 ми мали вирушити потягом на Тбілісі.

Вокзал був чимось подібним не аеропорт, «трошки недороблений». Окрім металево-скляної коробки там не було нічого, навіть туалетів. Треба сказати, що в Грузії, не дивлячись на багато позитивних зрушень, залишилася совкова традиція відкривати об'єкти до якихось пам'ятних дат. При цьому головне відкрити, а потім колись доробимо. Все як у нас.

Отже, ми з валізами, які планували залишити в камері схову на вокзалі, і без місцевих грошей. На щастя, на вокзалі була білетна каса. І білети на Тбілісі були в наявності. Довелося теліпатися з торбами у місто на пошуки обмінного пункту. День був суботній, людей на вулицях не видно. Спитати немає в кого. Через 10 хвилин вештання по місту нам трапилися два парубка років по 17-18. І ми спитали у них російською, де можна обміняти валюту. По обличчям хлопців я допетрав, що вони нічогісінько не розуміють. Врятувало інтернаціональне слово «валюта», і один з хлопців показав напрям руху рукою.

Ще через 5 хвилин натрапили на Приватбанк із банкоматом, на якому великими літерами було написано «ГРОШІ». Я вставив банківську картку, і виявилося, що в банкоматі окрім англійської і грузинської є й українська, причому на першому місці. Ще ніколи я не був так вдячний пану Коломийському. Тут мене штовхнув Руслан:

- Навіщо знімати гроші з банкомату. Доведеться платити комісію. Ходімо краще в банк і обміняємо долари.

Так і зробили. В Приватбанку однак ларі закінчилися. Працівниця банку повідомила, що за 50 метрів буде інший банк, де ми зможемо обміняти гроші. І справді інший банк був зовсім поруч. Ми нарешті поміняли гроші і повернулися на вокзал.

Купили квитки, і я ще раз спитав у касирки про камеру схову. На що жінка відповіла, що камери схову немає, але речі ми можемо залишити у неї в комірчині. На радостях ми обдарували плитками шоколаду «Roshen» усіх працівниць вокзалу, яких побачили (аж двох).

Кутаїсі другий за розмірами населений пункт Грузії після Тбілісі, куди нещодавно переїхав грузинський парламент. Насправді це невеличке за українськими мірками містечко, приблизно як пів Полтави, дуже зелене і тихе.

Ми з Русланом більш ніж 8 годин блукали по вулицям Кутаїсі. Практично одразу стала примітною одна особливість тамтешнього дорожнього руху, яка потім скрізь підтвердилася. Вона полягає в тому, що грузинські водії практично не помічають пішоходів. Треба сказати, що раніше я гадав, що найгірші водії - українські. Як я помилявся! Практично скрізь у Грузії в місцях, позначених як пішохідні переходи, водії набирають швидкості, тільки-но завбачивши людину, яка наближається до дороги. Напевно для того, щоб не встигла перебігти. Тому доводиться дивитися по всі боки, перед тим як ступити на проїжджу частину, а потім не йти а бігти через дорогу. Крім того, в Кутаїсі ніде не було світлофорів для пішоходів. Їх я бачив лише у Тбілісі, і то лишень декілька. Потім збагнув чому: Навіщо витрачати державні гроші, на те, що нікому не потрібно. Пішоходи, як правило, перебігають вулиці де їм заманеться. Пізніше довідалися від грузинів, що з приходом до влади Саакашвілі на дорогах у них запанував порядок. Навіть не хочу уявляти, що було до того.

Блукаючи вулицями Кутаїсі, ми натрапили на канатну дорогу через річку Ріоні. Вагончик виявився старим ще радянським. Провідник кричав і активно махав руками, показуючи, щоб ми швидше заходили. Я пару секунд вагався, бо у вагончику і так було повно людей. Ми нарешті зайшли, а за нами буквально увіпхався ще один чоловік, щільно притиснувши мене до симпатичної молодої дівчини. Провідник закрив вагончик на шпінгалет, і ми рушили. Якийсь хлопець почав грати на гітару (як він її там примостив) і вся молода компанія заспівала приємну грузинську пісню. Провідник активно їм підспівував. Завдяки цьому дійству я і не помітив, коли ми дісталися іншого берегу Ріоні, і навіть не встиг злякатися. А дивлячись та той вагончик і на кількість набитих у нього людей було чому налякатися.

Пізно у вечорі повернулися на залізничний вокзал і стали чекати на потяг. Окрім нас з Русланом, було чоловік 20. Якось дивно, поїзд на столицю. Нарешті подали локомотив, який тягнув аж один вагон. Вагон відрізнявся від звичайного українського купейного лише тим, що був утричі більш бруднішим, вікна в проході через одне повибивані. Зате у вагоні було двоє дуже колоритних провідників. В одного з них я попросив ковдри, на що отримав відповідь:

- Н э - е -т. Л э то у нас. Н э -е сезон. Пан и ма эш.

- Давай ковдру - кажу - не випендрюйся.

Через пару хвилин я отримав ковдру, точніше тоненьку ряднинку сантиметрів 60 завширшки. Даючи її мені провідник гонорово про мо вив:

- Утром пр э нис о ш.

У вагоні було досить свіжо, щоб не сказати холодно. І слава Богу. Бо виявилося, що курити в грузинській залізниці можна прямо в купе, принаймні ніхто цього не боронив. Найбільш виховані виходили в коридор (навіть не в тамбур). Нам дуже пощастило, що нашими співмешканцями були молоденькі хлопчик і дівчина з Києва, які так само як і ми приїхали у мандри по Грузії (навіть одним з нами літаком). Обмінялися враженнями і полягали спати. Відвідувати туалет я так і не наважився.

Руслан зайняв нижню поличку. І дуже потім пожалкував - змерз як цуцик. Я заліз на гору і практично одразу заснув. Прокинувся я від страшенного гуркоту у двері. Це провідник будив пасажирів зі словами:

­- Ара, вок-зал- и-и (чомусь у множені).

Виходячи з вагону почули сонний і трохи переляканий голос якоїсь українки:

- Це Грузія?

- Ні це вже Азербайджан, - пожартував Руслан.

- Ой, тобто Тбілісі, - виправилася дівчина.

Наш готель знаходився зовсім поруч, судячи з карти Google. І ми вирішили дістатися туди без таксі. Спустилися в метро і за дві станції були в належному місці. Неквапливо вийшли і пішли в потрібному, як нам здавалося, напрямку. Блукаючи ранішнім містом, ми ніяк не могли знайти вулицю «Нішніанідзе». Вже запитали у кількох людей, включаючи таксиста, але ніхто не знав. Грузини дуже люб'язні люди. І кожен намагався як міг допомогти. Ми натрапили на двох літніх людей (років за 80). Вони, як не дивно, зовсім не знали російської. Вулиці «Нішніанідзе» вони також не знали. Але дуже хотіли нам допомогти. Тому влаштували цілий галас, гукаючи людей. Час був ранній, проте невелика купка місцевих жителів все ж таки зібралася. Говорячи між собою грузинською, люди показували у різні сторони. Ми зрозуміли, що ніхто напевно не знає, де це. І пішли блукати далі. Раптом натрапили на поліцейського, показали йому нашу куценьку карту. Той почав чухати потилицю. Тут під'їхав таксист на старенькому авто:

- Маєте телефон готелю?

- Так, маємо.

Після п'ятихвилинної розмови по телефону, хлопець вигукнув:

- Я з'ясував де знаходиться вулиця «Нішніанідзе», і можу Вас туди відвести.

Ми зраділи і вскочили в цю розвалюху. Після десятихвилинного блукання в буквальному розумінні нетрями в центрі Тбілісі авто спинилося поблизу готелю «Бабеліна». Було зрозуміло, що готель цей був колись максимум двоповерховим будинком, на якому дивним чином «примазали» ще три поверхи. По фасаду будинку можна було вивчати як етапи становлення готелю, так і історію матеріального зміцнення його власників. Одна частина будинку була надбудована цеглою, інша - шлакоблоками, причому різними. Мансарда була збита з дощок. І все це не було нічим ані замазано, ані зафарбовано. Ліворуч і праворуч від готелю, так само як спереду і позаду його стояли розвалюхи. Деякі з них дещо осучаснені у спосіб, подібний до готелю «Бабеліна». Жодних вивісок, місць паркування авто тощо. Тільки вузькі вулички між будинками, точніше між хібарами.

В середині готель виявився набагато кращий ніж зовні. Чому особисто я дуже зрадів. Нас зустрів привітний хазяїн на ім'я Бесо і провів на мансарду. Звідти був чудовий вид на Тбілісі: річка Кура і пішохідний «Міст кохання», президентський палац на іншому березі, Public service hаll (Будинок юстиції), сучасна канатна дорога через Куру і т.д.

Було досить холодно, до того ж час від часу йшов дощ. А в мене з одягу - футболки і шорти, найтепліша річ - вишиванка з довгим рукавом.

Неллі (дружина Бесо) запропонувала нам відвідати грузинську лазню:

- Я сейчас позвоню и про все договорюсь, - сказала Нелі, а через деякий час додала, - Всё договорилась за вас. В дорогую баню не ходите. Идите в «семиларовую». Там вас будет ждать банщик Заур. Скажите, что вы от Нелли.

Потім Неллі дала нам парасолю, і показала напрям руху, куди йти. Через півгодини блукання тбіліськими нетрями під дощем, ми нарешті натрапили на правильну «семиларову» лазню, де працював Заур.

Практично все, що ми побачили в Грузії, окрім президентського палацу і резиденції нинішнього прем'єр - міністра мультимільйонера Бедзіни Іванішвілі, є або занедбаним, або недобудованим. Такий вже національний грузинський колорит. Лазня була трохи занедбана. Проте дуже стара і цікава.

Зайшовши до душових, я побачив хлопа заввишки максимум півтора метри, який гамселив по спині одного з відвідувачів.

- Вы Заур?

- Я Заур.

- Мы от Нелли. Она Вам звонила.

- Хто такой Нели?

- Нелли - хозяйка отеля «Бабелина».

- Какой такой бабелино? Нэ знаю.

- А вам разве не звонили из отеля «Бабелина»?

- Нэт, нэ знаю, Хто такой этот бабелино.

- ОК. Бог с ним, с «бабелином». Вы нас двоих попарите?

- Иды в парилка. Потом два человек жды и ложися.

Помившись у душі, ми попрямували до парної. Тут Руслан повторив всіє зауваження щодо великої кількості грузинів в одному приміщенні. На відміну, від першого разу, тепер було над чим замислитися. Ми все ж таки були абсолютно голі!

Парна була невеличким приміщенням, набитим людьми. Видертися на поличку, нікого не зачепивши було досить складно. Але нам це вдалося. Проте, я помітив, що тут такими дрібницями ніхто не переймається. Коли я скромно сидів собі на поличці в куточку, зайшов дядько, і щоб піднятися по сходам просто сперся на моє коліно всією вагою свого дебелого діла, анічогісінько при цьому не кажучи. Другий оперся мены об плече, коли спускався, і також мовчки. В Києві такі речі викликали б мене роздратування. А тут нормально.

Заур виявився банщиком від Бога. Не дивлячись на свій невеличкий зріст, він мав неабияку силу в руках, проте використовував її з розумом: зробив масаж, подер щіткою, потім мильним мішком. І той факт, що цими причандалами він робив такі ж процедури до тебе сотні особам чоловічої статі уже не мав ніякого значення. Масаж продовжувався хвилин 15. Потім Заур спитав, чи маю я досить часу, і отримавши позитивну відповідь, продовжив.

- Сэйчас в парилка, потом в холодный бассейн. В конце зайды в парилка и ко мнэ на стол.

Окрім басейну з холодною водою, були ще ванни з теплою водою, які настільки розслабляли, що з них не хотілося виходити. В воді відчувався запах сірки (дійсно відчувався а не смердів).

Всі процедури закінчилися розслаблюючим масажем від Заура. Подвійний масаж коштував лише 10 ларі з чоловіка.


Тбілісі приємно вразив великою кількістю ресторанів, де можна недорого і смачно попоїсти. Порції незвично великі, тому спочатку щоразу замовляли зайвого і доводилося переїдати. Отже, в більшості тбіліських ресторанів можна у двох добре попоїсти і випити декілька келихів вина за 40-50 (1 ларі приб. дорівнює 4,80 гривень). Літр розливного «Сапераві» (досить пристойне вино) коштує, наприклад, всього 7-8 ларі. Обслуговування в ресторанах дуже люб'язне. На відміну від українських офіціантів, грузинські завжди усміхнені і готові допомогти гостю. Правда траплялися і кумедні випадки. В перший день перебування в Тбілісі переглядаючи меню побачили там «хачапурі по аджарські» і запитали у молодої офіціантки, що значить по аджарські. Вона довго намагалася пояснити, потім покликала:

- Бека-а!

Підійшов на допомогу колега на ім'я Бека. Офіціантка перекинулася з ним парою слів грузинською:

- Ну, это хачапури с яйцами. Большой - с двума яйцами илы малэнки - с одной яйцой, - пояснив хлопець.

Хачапурі по аджарські з «одной яйцой» став нашою улюбленою стравою. Тому що смачно.

Єдиним, але дуже жирним мінусом в грузинській гастрономії є те, що скрізь у ресторанах і кав'ярнях можна курити, дим стоїть коромислом. Від нього неможливо нікуди заховатися.

Об'єктами вартими уваги в Тбілісі є набережна, міст Кохання через Куру, сучасна канатна дорога, проспект Руставелі тощо. Особисто мене вразив ботанічний сад, в який можна видертися по сходам від набережної, а можна і доїхати з протилежного берегу Кури канатною дорогою. Сад пречудовий, безліч квітучих рослин, струмків і річок. І дуже мало людей. Там можна блукати цілий день. Коштує таке задоволення аж 1 ларі. В мене склалося враження, ніби ми єдині, хто заплатив за вхід. Окрім основного входу, де сяк так контролюють прохід відвідувачів, є ще купа шпаринок, де вільно проходять місцеві.


До Батумі, основного місця нашої мандрівки, ми мали також дістатися потягом. На цей раз поїзд був цілком пристойним (курили лише у тамбурі). З нами в купе їхала молода грузинська пара. Давід і Нія виявилися на стільки приємними людьми, що ми проговорили з ними всю ніч до ранку. Нія пару разів намагалася примоститися і подрімати. Однак, Давід сидів посеред полички, і не давав їй навіть випростати ноги. Крім того, щоразу коли вона заплющувала очі, скрутившись у три погибелі, він щипав її за коліно. Було трохи ніяково дивитися на це дійство. Та я швидко збагнув причину такої поведінки. Давід не дуже добре говорив російською, і Нія час від часу потрібна йому була як перекладач.

Забувши чергове російське слово, Давід інколи переходив на англійську (вона у нього чудова!). Доводилося його спиняти, бо ми з Русланом не дуже знаємося на англійській. За ніч обговорили безліч питань: про грузинську і українську політику, економіку, історії, спорт тощо.

Мене дуже цікавило ставлення Давіда до Саакашвілі. Серед грузинів, як правило панують абсолютно полярні думки з цього приводу. Одні сприймають свого нинішнього президента як напівбога, інші - ненавидять його, проклинаючи останніми словами. Якоїсь зваженої думки я не чув. Тому був вражений на скільки цей 25-й річний хлопець розумно і зважено підходить практично до всього.

Пряма мова: Саакашвілі дуже багато зробив для Грузії хорошого. Коли він прийшов до влади, країна була в руїнах, світла в Тбілісі практично не було, не кажучи про інші населені пункти. Багато зроблено в галузі економіки, адміністрування бізнесу. В підприємництві зараз свобода. Податки чітко виписані. Поліція працює дуже добре. Це все не можливо забувати.

Але не варто забути і те погане, що зробив президент. Дуже підозрілою є смерть прем'єр - міністра Жванії. Саакашвілі напевно причетний до цього. Саакашвілі особисто винен у розгоні мітингу протесту, організованого «опозиціонеркою» Ніно Бурджанадзе. Багато людей жорстоко побили, двох забили на смерть. Ніхто з поліцейських відповідальності за це не поніс. Президент спустив справу на гальма. Саакашвілі та його родичі замішані у низці корупційних скандалів щодо купівлі-продажу електроенергії в Тбілісі. Останній його проект - будівництво курортного міста на березі моря - виявився мильною бульбашкою. Планувалося на болотах побудувати нове «місто-сад». Екологи і громадськість були проти. Туди вбухали вже мільйони доларів. Тепер виявляється, що цей проект був невдалим. Наразі будівництво заморожене. За свої протиправні дії Саакашвілі повинен понести кримінальну відповідальність.

На питання Давіда, чи справедливо сидить Тимошенко, Руслан відповів, що вона підписала газові угоди з Росією, згідно яких Україна тепер платить завищені ціни за газ. Давід замислився на хвильку, а потім сказав:

- Я думаю, она должен сидэт.


На ранок ми прибули до Батумі, вірніше до його передмістя. До Батумі було ще 6 км, куди дістатися можна було на таксі або маршруткою. Вже практично прощаючись, Руслан запитав:

- Що цікавого можна подивитися в Батумі.

- Я не знаю, оскільки не місцевий. Нас повинні зустрічати родичі, я зараз у них запитаю, - відповів Давід і вибіг з вагону.

Ми спустилися на платформу і через хвилину побачили Давіда:

- Сідайте, ми Вас підвеземо.

Зустрічали Давіда з Нією два чоловіки на маленькому авто, де реально могли розміститися четверо людей. Усіх разом нас було вже шестеро. Я щиро подякував. Проте чемно відмовився, посилаючись на брак місця. Однак, ні Давід, ні його родичі не хотіли навіть чути жодних відмов. Нас з Русланом практично силоміць заштовхали на заднє сидіння автівки. Крім того, туди ж вліз Давід і його родич - молодий рудий хлопець років 20-ти. Ми практично лежали один на одному. Нію посадили наперед поруч з водієм.

Родичі Давіда поставилися до нас, як своїх особистих друзів. Було приємно і незручно одночасно. Рудий запитав адресу готелю. Заїхавши у місто, рудий зіскочив з сидіння на ходу і побіг у глиб спального району. В мене склалося враження, що він випав з машини. Ми з Русланом також хотіли вийти, проте Давід спинив нас.

- Падаждитэ, Гоги узнаэт, гдэ это, потом придот за вами.

- Через пару хвилин, рудий вже біг назад махаючи нам руками. Ми розпрощалися. Але це ще не все. Грузинська гостинність дійсно не знає меж!

- Гоги вас проведот, - сказав Давід наостанок.

Поки я витріщався по сторонам, рудий вхопив мою валізу і попер до готелю. Наздогнав я його вже на рецепції, де нас зустрічав сонний хлопець приблизно такого ж віку, як і Гогі. Рудий щось дуже серйозно промовив до працівника готелю грузинською, напевно представляючи нас як своїх друзів. На що працівник готель не менш серйозно декілька разів махнув головою.

Що мене остаточно вбило, так це те, що промовив нам Гогі наостанок:

- Вот мой телефон, будут праблэмы, звони. Я всо улажу.

Я записав телефон Гогі лише з поваги до нього, не змігши при цьому стримати посмішки.


Наш готель «Вгзавребі» (нормально вимовити це слово, яке перекладається приблизно як «мандрівники», я зміг лише після тривалих тренувань і то тільки на четвертий день перебування в Батумі) знаходився серед півдесятка дванадцятиповерхових панельних житлових будинків. Забігаючи наперед, скажу, що з балкону мого номера крізь старі радянські панельки можна було все ж таки розгледіти сучасні скляні готелі і море. Номер був цілком пристойним площею більш ніж 30 м кв. з кухнею, що мала всі речі, необхідні для приготування їжі: електроплиту, чайник, мікрохвильову, мийку, пательню, каструлі, тарілки і т.д. Щоправда більша половина всього цього краму мені не знадобилася.

Ми мусіли чекати, поки звільняться наші номери. Нукрі (працівник готелю) напоїв нас чаєм, відмовившись від оплати. Була лише восьма ранку. Потинявшись півтори годинки по місту і запхавши в себе чергову хачапурі с «одной яйцой», ми повернулися до готелю, було дуже холодно, та й безсонна ніч також давалася взнаки.

Тільки-но зайшовши назад до готелю, почули десь позаду себе громоподібне:

- Да здравствует, братская Украина!

Привітання прозвучало несподівано і дуже голосно. Здригнувшись, я обернувся і побачив кремезного грузина, який грав у нарди. Ми познайомилися. Дядько (разів три за чотири дні він називав своє ім'я, але я його так і не заповнив) виявився батьком менеджера готелю.

Чекаючи поки звільняться наші кімнати, ми сіли на диван і я зразу задрімав. Проте недовго. Дядько одразу підсів до нас і почав розказувати все підряд. Рот у нього не замикався більше години. Спочатку я намагався підтримувати бесіду, однак вставити своє слово в його суцільний монолог було не тай вже й легко. Тому я продовжив дрімати. Потім з ' явився ще один дядько - гід. Цей виявився майже земляком (бо тривалий час жив у Миколаєві). Дядько - гід сипав російські слова вперемішку з деякими українськими і все намагався затягти нас на якусь екскурсію. Ми не проявляли жодних ознак зацікавленості. Однак це лише розпалювало наших співрозмовників, і вони пропонували все нові і нові маршрути.

Нарешті нам вручили ключі від номерів.

Батумі справляє приємне враження. Величезна сучасна набережна разом з пляжем простяглася майже на десять кілометрів. Уздовж всієї набережної прокладено велосипедні доріжки, безліч дитячих і спортивних майданчиків, скверів тощо. Жодного тобі вбогого ларька, кіоску, наливайки або іншого гадючника. Взагалі в Батумі почуваєш себе якось безпечно. Можна гуляти вдень або вночі і ніхто тебе не займе. Скрізь вартують поліцейські. Але не так як у нас. Поліції якось не помічаєш. Де не де проїде вартовий порядку на електричному самокаті або на велосипеді. І все. Ніяких тобі перевірок, паспортного контролю, тощо.

Звісно, якщо заглибитися кудись подалі від центру міста та набережної, наприклад в район базару, можна знайти і нетрі, і стихійну торгівлю. Однак, враховуючи, що весь сучасний Батумі побудовано за якихось останні 6-7 років, то зміни дійсно разючі. Місцеві розказують, що не так давно в Батумі в темний час було дуже небезпечно виходити на вулицю, скрізь грабували, машини викрадали навіть з гаражів. А зараз в Батумі гаражів немає зовсім. Їх позносили. І дійсно навіщо в курортному місці такий совковий непотріб.

Напевно немає в світі більше місця, де б так радо зустрічали українців. 60% туристів у Батумі складають наші співвітчизники, решта турки, іранці та араби з ОАЕ. Росіян немає зовсім! Тому всім, хто ще не був у Батумі, раджу поквапитися. Батумі і взагалі Сакартвела того варті.

VEhrNGRrdzVSME13V1ZCU1owNUROREJNWmxGMlNIcFJhemxIUVRCWlVGRjBPVU0wTUZrNFBRPT0=
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх