EN|RU|UK
  1171  3

 „МИ, УКРАЇНСЬКІ ЖУРНАЛІСТИ, ОБУРЕНІ...” – ХТО І ЧОМУ ПИШЕ ВІДКРИТІ ЛИСТИ КУЧМІ ТА ЮЩЕНКУ

„МИ, УКРАЇНСЬКІ ЖУРНАЛІСТИ, ОБУРЕНІ...” – ХТО І ЧОМУ ПИШЕ ВІДКРИТІ ЛИСТИ КУЧМІ ТА ЮЩЕНКУ (Вахтанг Кіпіані, для Цензор.НЕТ)

Національна Спілка журналістів України 30 серпня оприлюднила звернення до українських журналістів, „незалежно від того, чи є вони членами Спілки”. Тема більше ніж вагома – 5-та річниця нерозкриття вбивства керівника Інтернет-проекту „Українська правда” Ге

Ось кілька речень з колективного листа: „Присвоєння Вашим Указом звання Героя України посмертно – невелика втіха для його рідних і близьких, для журналістської спільноти країни… Конкретних же результатів (розслідування – В.К.) немає і досі, тіло нашого колеги і дотепер зберігається у якихось коробках, і не поховане у рідній землі... Але хочемо сказати відверто: доти, доки не буде поставлено останню крапку у справах про вбивство Георгія Гонгадзе, Бориса Дерев’янка, Ігоря Александрова й інших наших колег, ми, журналісти, почуватимемося незахищеними у власній державі і всі запевнення про прагнення влади забезпечити свободу слова в Україні залишаються для нас політичною риторикою – і не більше”.

Кожному, хто погоджується із текстом, треба підписати спеціальну форму звернення з власноручним підписом і відправити її в НСЖУ. Відтак папірці передадуть Президентові Ющенку.

Вибачте, але подібного листа підписувати не хочеться. І ось чому. Таким тоном, як стверджується – „відверто”, розмовляти з нами ж і обраною владою неправильно. І, навіть, як свідчить досвід минулих років, – безсенсово.

Ми вже писали чимало листів. Проводили круглі столи, конференції й молебні. Знімали передачі, писали замітки й дискутували між собою. Та марно – ніхто точно не може сказати – хто і чому вбив Гію.

Є тільки версії і плівки майора Мельниченка. І є генеральний прокурор Піскун, і є СБУ на чолі з демократом Турчиновим, яке нібито сприяє з’ясуванню правди про цей злочин.

Дев’яти місяців, яких достатньо для народження нового життя, не вистачає Українській державі в особі президента, спецслужб, правоохоронних органів, дипломатів, тюремників тощо для того, щоб розкрити 1 (один!) злочин про те як невідомі (чи все-таки відомі?) „подонки высшей меры” позбавили життя нашого товариша...

Отже, ще один лист до влади у справі Гонгадзе – це просто публічний акт самоприниження. Краще відвернутися і зробити вигляд, що нас це не стосується. Так чесніше. Тим більше, що 99,6% членів НСЖУ, „державні” і „муніципальні” журналісти областей, міст і районів, так і робили. Принаймні, у Києві, їхній голос чути не було. Рівно п’ять років.

Нещодавня журналістська „контр”-революція у вигляді листа до Президента Віктора Ющенка у справі про розгульне життя його сина Андрія захлинулася у зливі емоцій і слів. Це вже можна стверджувати точно і відповідально. На правах „підписанта” мушу визнати – зміст є правильним (інакше б не підписав), але, як зараз кажуть, „формат” звертання був вибраний не дуже адекватно.

Звідси і результат. Майже нульовий. Крім зниження на кілька пунктів рівня довіри до президента. Соціологи підтвердять – рейтинг Ющенка за останній місяць сповз ще на п’ять відсотків. Не в останню чергу – через "бумергейт" (за влучним висловлюванням головреда "Цензор.НЕТ" Юрія Бутусова).

...Звичайно, хотілося б, щоб глава держави визнав, що погарячкував і повідомив – хто, чому і на яких умовах надав (подарував, позичив – потрібне підкреслити) його старшому сину фешенебельний автомобіль. Відтак ми б дізнались, що після „серйозної чоловічої розмови” Андрій вже незабаром перебереться у квартиру, яку зможе оплачувати самотужки чи разом з дівчиною, плюс батьки трохи будуть давати. І взагалі – відтепер отрок більше часу приділятиме навчанню, а не нічним клубам. У свою чергу, журналіст „УП” визнає, що деякі припущення, що містилися в статті, не знайшли підтвердження і він вдячний президентові за оперативну реакцію на публікацію.

Але так не сталося. І очевидно, що і не могло статися. Як мінімум з двох причин. Прізвище першої причини – Ющенко. Власне, характер особистості нашого нового президента. Друга – набір імен, загальний портрет української журналістської братії, авторів знаменитого листа. Скажімо, дехто з шановних у суспільстві людей вголос висловив сумнів, що столичні журналісти мають право говорити вголос на морально-етичні теми – очевидно, не назавжди, але, принаймні, ще доволі довго. Мовляв, поведінка членів нашої „корпорації” під час президентських перегонів не була загалом гідною. Тому – „краще жувати, ніж говорити”!

Звичайно, автори запального тексту не врахували, що політики подібного рангу не виконують ультимативних вимог. Вони самі ладні їх виставляти.

Вірогідність конструктивних ідей і дій у ситуації, коли понад 700 „акул” своїми підписами приперли президента до стінки, є доволі малою. Та все ж, інцидент можна вважати майже вичерпаним: Ющенко почув нас. Ми зрозуміли, що вибирати треба не тільки слова в замітках і сюжетах, але й методи реалізації корпоративної солідарності.

„Наїзд” вийшов занадто різкий. Навіть, захищаючи журналіста „Української правди” Сергія Лещенка, на мій погляд, найбільш здібного і кажу дещо із заздрістю – по-репортерськи „нахабного” – колегу, не варто було так притискати Віктора Ющенка. Адже він не тільки недавній кумир більшості українських журналістів, але й президент народу. Масового невдоволення крутизною президентського сина країна не відчула. Варто зауважити, що й жодна політична сила, включно з т.зв. „опозиційними”, не взялася розгойдувати скандал, мітингів і пікетів не було. Проїхали.

Один відомий телеменеджер нещодавно публічно заявив, що підписання колективних листів – чи „за”, чи „проти” – є негідним вчинком. Тому що, мовляв, індивід тоді стає частиною стада...

Це так і не так. Пригадуються колективні доноси академіків і відомих радянських партійних митців проти Андрія Сахарова. Але водночас мусимо пам’ятати і лист з протестом проти репресій в Україні, який підписали як майбутні політв’язні, так і представники культурного істеблішменту УРСР і навіть далекий від боротьби за права людини авіабудівник Антонов... Із недалекого минулого – маніфести творчої інтелігенції та спортсменів-олімпійців на підтримку кандидата у Президенти Януковича. І звернення західних професорів і інтелектуалів щодо „темників” і жахливої несвободи в Україні.

Цікаво, що саме виникнення „Української правди” невіддільне від одного з перших колективних журналістських послань. Пригадується інтерв’ю, де Альона Притула розповіла, що ідея „УП” народилася у грудні 1999 року у Вашингтоні, куди вони з Георгієм повезли лист 60-ти колег, в якому йшлося про невтішні справи зі свободою слова. Сталося це якраз у ті дні, коли щойно переобраний Кучма призначив прем’єром Віктора Ющенка, а докладнішої інформації про подію було не знайти.

Не можу пригадати, чи я підписував лист у 1999 році. Але добре пам’ятаю день 19 вересня 2000 року, коли понад вісімдесят журналістів підписали заяву до Кучми з вимогою розслідувати обставини зникнення нашого товариша Георгія Гонгадзе, а також інші резонансні злочини проти працівників мас-медіа.

За іронією долі задовго до зникнення Гії влада вирішила зібрати регіональних журналістів на чергову „прокачку мізків”. Саме під час цієї зустрічі преси й Кучми в готелі „Русь” А. Притула передала Президенту лист. Цього ж дня на „УП” з’явився допис під назвою „Кучма хочет поддержать журналистов”:

„Президент поручил правоохранительным органам изучить все случаи совершения преступлений против журналистов и предоставить ему соответствующую информацию.

Такие слова прозвучали после того, как ему было передано открытое письмо ведущих журналистов страны”. Перед этим я сказала несколько слов о ситуации с Гонгадзе и о том, в каких условиях приходится работать журналистам в стране, которая называет себя правовой и демократической.

Судя по всему Кучма не был готов к такому повороту событий. Передавая письмо, я сказала президенту „спасибо” лично от себя за то, что он проявил внимание к нашему вопросу. На что президент растерянно ответил невпопад „Добрый день”…


„УП” подає перелік 69 імен журналістів, які підписали того листа. Ще кілька десятків підписали, але копію робити не було коли. Тож, оригінал з „мокрими” підписами має зберігатись десь у нетрях будівлі на Банковій.

...Притула, Мостова, Кондратюк, Малазонія, Добровольска, Рахманін, Горбань, Мирослава Гонгадзе, Глібовицький, Яневський, Мустафін, Геращенко, Вересень, Шевченко, Ткаченко, Грановський, Скачко, Буджурова, Герасим’юк, Лігачова, Чорновіл, Мазур, Терещенко, Безгінська, Кіпіані, Шолох, Черненко, Влащенко, Кучерів, Артюшенко, Понамарчук...

Журналісти з різних таборів, каналів, газет, радіостанцій та Інтернет-видань. Майже немає представників регіонів – не було часу телефонувати. Цього ж дня на прес-конференції приятель Георгія Лаврентій Малазонія відзначив, що деякі політики намагаються „провести PR-кампанію” і звернувся до них, а також журналістів „призупинити, стримати свої нахили, і, якщо щось робити, то скромно й дієво”.

Потоку бажаючих долучитись до вимоги знайти тих, хто викрав Гонгадзе не спостерігалося. Заклик колег не був почутим. Цифра „69” так і не змінилася, попри існування НСЖУ з кількома тисячами членів... Не можу стверджувати категорично, але це був не тільки страх. Це, швидше за все, була байдужість – „від мого підпису нічого все одно не зміниться”.

Українська журналістика почала прокидатися від летаргії лише у 2003 році, коли листи проти цензури пішли потоком. Колеги стали підписувати заяви цілими колективами.

Але саме епістола проти „морди” стала рекордною, 766 підписів – не жарт!

Це ще одне підтвердження тези, що „Україна – не Росія”, а Ющенко – не Кучма. Бажаючих вказати на помилки глави держави виявилося набагато більше тих, хто не приховував свою громадянську позицію за часів України з Леонідом Даниловичем.

Якщо порівняти списки „підписантів” листів до Кучми (близько 80-ти, 2000 р.) та до Ющенка (766 осіб, 2005 р.), то можна зауважити, що три чверті тих, хто з професійних і людських причин „не могли мовчати”, нині не вступились за Сергія Лещенка і не завимагали від президента пояснень щодо матеріальних статків сина.

Це і не дивно. Багато хто розчарувався у т.зв. „спільних діях”. Дехто змінив антивладну риторику на роботу у державному апараті. Треті взагалі кинули професію й наразі заробляють собі на хліб ресторанним бізнесом і чорним піаром на замовлення.

Оригінально ставить питання „підписантка” першого листа, телеведуча і віднедавна генпродюсер „Студії 1+1” Ольга Герасим’юк: „...У мене є таке стійке враження, що журналісти скучили за Леонідом Даниловичем дуже сильно. І очікують, що його місце займе, хтось на його зразок. Тоді я подивлюся, як будуть висиджувати серйозні політичні журналісти в кущах і досліджувати, де припаркував свою машину син президента...”br>
Частково погоджуюсь: зараз справді не лячно боротись з „антинародним режимом”, владою президента Ющенка. Якби ж хоч кожен десятий з борців „за свободу слова” протягом 2000-2004 рр. докладав хоч би найменших зусиль до збирання інформації про вбивство Гонгадзе, оприлюднював інформацію про темники, телефонне право, передвиборчі „каруселі” та інші складові „кучмізму”, перемога була б здобута не у третьому турі виборів, а набагато раніше. Чи я помиляюсь?

Легко бути „героєм”. І легко негідникові чи слабкодуху заховатися серед порядних журналістів. Зрозуміло, що не могли пройти осторонь справи захисту честі колеги працівники 5 каналу, оновленого НТКУ, „Дзеркала тижня”, „Без цензури”, у повному складі редакція „Львівської газети”.

Але гидко стало, коли ставити свої закорючки з-під донецьких, кримських і закарпатських плінтусів на світло вилізли вчорашні „морди” – всі ці „Новые регионы”, „Президентські вісники”, „Соціал-демократи”, „From-UA”, „2000”, „Держава 7 дней”, „КРТ”.

...Захоплює „героїзм” десятьох сміливців з газети Донецької облради „Жизнь”, прес-секретарів Б. Колесникова та С. Ківалова, а також Когута Романа Олександровича, головного редактора сайту www.sdpuo.com...

Оприлюднена у розпал скандалу з сином Ющенка „бідняцька” декларація чарівної прем”єрки не викликала у нібито прозрілої й зубастої преси серйозного зацікавлення – принаймні, підписи збирати ніхто не починав... Це класичний приклад подвійних стандартів: „Юща мочим – Тимошенко вне подозрений”.

Тільки „Українська правда” – і (nota bene!) знову зусиллями Сергія Лещенка – блискучою статтею про Юлін гардероб засвідчила, хто насправді працює на свободу слова „не словом, а ділом”.



СТАТТІ ПО ТЕМІ:

“Крошка-сын к отцу пришел, и спросила кроха…”

Де має бути вулиця Гонгадзе?

Без голови

Ющенко, де Гонгадзе?

Источник: Вахтанг Кіпіані, для Цензор.нет
    Комментировать
    Сортировать:
    в виде дерева
    по дате
    по имени пользователя
    по рейтингу
       
     
     
     вверх