EN|RU|UK
  464  1

 ЕЩЕ ОДНО МНЕНИЕ О МАЙОРЕ МЕЛЬНИЧЕНКО

Письмо-исповедь Валентина Лабунского, корреспондента нью-йоркской украиноязычной газеты "Свобода", далеко неоднозначно. Оно очень субъективно. Но многие факты, приведенные в нем, наверняка, вызовут интерес читателей и в какой-то степени прольют

Епопея з Миколою Мельниченком стала частиною мого життя. Через нього я хотів спокути гріх перед Україною (еміграцію й прийняття американського громадянства) й увійти в старість (мені 54 років) з чистим сумлінням й усвідомленням, що за роки, проведені на чужині, я таки зробив бодай одну велику справу, за яку можна вибачити всі мої життєві помилки.

Я познайомився з Мельниченком через Юрія Петровича Литвиненка. Він читав мої статті в іммігрантській пресі й випадково заговорив про них з Григорієм Омельченком.

З Гришею ж я знайомий з 1991 року. Саме тоді мені, 40-річному оглядачу парламентської газети "Голос України", мій одноліток, делегат останнього з’їзду КПРС, підполковник міліції Григорій Омельченко приніс крамольну, як йому тоді здавалося, статтю "Партія і влада".

В ній міліційний підполковник закликав партію очиститися від злочинного минулого й увійти в ХХІ сторіччя з мандатом народного довір’я. Вже перші зустрічі з Григорієм Омельченком переконали мене, що маю справу з людиною, якій передовсім належиться сісти за парту з п’ятикласниками.

Він не міг аргументовано й грамотно викласти свої думки (ні усно, ні на папері), однак говорив (хоч і жахливим суржиком) щиро й про наболіле, як тоді думалося. Тодішній головний редактор "Голосу України" Сергій Правденко ту статтю (навіть перекладену мною літературною українською мовою) до друку не допустив.

Однак з Григорієм Омельченком у нас зав’язалися дружні стосунки. Я шанував його й вірив йому, хоч з часом мені все більше здавалося, що цей простий сільський хлопець, який намагався вибитися в люди із забутого Богом і людьми радгоспу в Полтавській області через міліційну кар’єрну драбину, осідлав депутатський мандат не для боротьби за народне щастя, а задля високого життєвого статусу й всього того, що з нього випливало.

А щоб здобути цей мандат, вдався до епатажу – видавав себе за безкомпромісного борця з мафією, ладного задля правди й щастя українського народу віддати навіть своє життя.

Я роками щиро вірив в його чесність й безкомпромісність. Писав статті, посилаючись на факти й цифри, які надавав мені сам Гриша, закликав людей точити сокиру, щоб в призначений ним час йти на барикади й виборювати свободу.

У Нью-Йорку з Гришею мені довелося зустріти випадково. Юрій Литвиненко дав йому мій робочий телефон й Гриша скористався ним, щоб полагодити свої готельні проблеми. Ми зустрілися в готелі "Пенсильванія", в Мангеттені. Гриша згадав "Голос України", ми обнялися, сіли в барі й випили пива.

Він нескладно розповідав мені про кучмізм й ситуацію в Україні. Я уважно слухав й примушував себе вірити, що переді мною справжній борець за щастя мого упослідженого народу.

А потім залунали телефонні дзвінки Юрія Литвиненка – людини з підозрілим минулим, яка за "совітів" терлася біля торговельної годівниці, а після падіння Союзу відкусила для себе неабиякий шматок під назвою "заводик по виробництву мінеральних добрив" й похала на осоружний Захід.

У Нью-Йорку я ніколи не запідозрив би в ньому "мафіозо". Відкритий, щирий чоловік. Говорив правильною українською мовою, без надриву й "акання". Мені було шкода, що такі люди розбудовують штат Конектикут, а не Україну.

Але після того, як Юрій Петрович поселився в американській в’язниці й через Мельниченка та дружину попросив мене написати в емігрантській пресі серію статей про його чесність й "страждання" за "правду", я змінив своє ставлення до цього чоловіка.

Йому орати б землю десь на Київщині, а він зажадав бути впливовим американським джентльменом з більш ніж середнім статком, який до того ж потужно впливає на політичне життя залишеної України. Без будь-яких якостей, здібностей й освіти для цього. Мови не знав, фаху не мав, країни не розумів.

Але Бог з ним, з Юрієм Петровичем. Таких, як він, в Америці легіон. Перейдемо до Миколи Мельниченка.

Моє перше знайомство з ним відбулося в Брукліні. Литвиненко профінансував приїзд до США колишнього генерального прокурора України Віктора Шишкіна й колишнього народного депутата України Олександра Єльяшкевича з дружиною й дочкою (пізніше, після розвідки, він приїде вже без родини й подасть документи на політичний притулок).

По-журналістськи мені страшенно кортіло побачити головну діючу особу вселенського "касетного скандалу". Й коли Литвиненко запросив мене поїхати разом з Мельниченком, Шишкіним та Єльяшкевичем до Вашингтону, аби взяти участь у прес-конференції в Національному прес-клубі, моїм радощам не було меж.

За прожиті на світі Божому роки й 30 літ у журналістиці я навчився з першого погляду, по очах, визначати, з ким маю справу. Перше враження від знайомства з Миколою було вкрай негативне.

Оченята бігають, весь час озирається, говорити боїться, а коли говорить, то всі очікування зустрічі з відважним борцем за щастя народне відразу розвіюються як вранішній туман.

Повне розчарування. Думалося зустрітися з українським Че Геварою, або принаймні з новітнім Отто Скорцені, а переді мною у мікроавтобусі Юрія Петровича Литвиненка сидів звичайнісінький український жлоб.

У Києві раніше таких називали "волами". Але, думалося, в українському політикумі нині всі "воли" – й Ющенко, й Порошенко, й навіть неперевершена леді Ю. Перше враження завжди оманливе.

Оповідати всю свою епопею з Миколою Мельниченком – справа марудна й надто обтяжлива. Вже тепер я розумію, що він використовував мене (так само, до речі, як і Григорій Омельченко).

Використовував мої зв’язки, моє помешкання, мій фах. Коли до Нью-Йорку приїхала для знайомства із записами головний редактор "Української правди" Олена Притула, він попросив мене прилаштувати її в нашому нью-йоркському помешканні, яке ми з родиною винаймали в місцевої українки з повоєнної еміграції.

А потім із залишеною представником Соцпартії в нашій хаті утаємниченою величезною валізою везти її через весь Нью-Йорк до його конспіративної квартири в містечку Грейт-Нек на Лонг Айленді.

Коли знімальна група Бі-Бі-Сі прибула до Нью-Йорку, щоб відзняти сюжет з Миколою Мельниченком у фільмі про вбивство Георгія Гонгадзе, він вислав мене зв’язковим до її продюсера.

Кинувши всі свої справи й родину, я добами тинявся Нью-Йорком, щоб знайти їм підходяще місце для зйомок, вмовити перекладача (нинішнього головного редактора найстарішої діаспорної газети "Свобода" Ірену Яросевич), домовитися про зйомки з власниками бруклінського кафе "Глечик".

Коли на нью-йоркському горизонті після рекогнисцировки з’явився ще один "політичний біженець" Олександр Єльяшкевич, наше скромне помешкання в нью-йорксьокму районі Квінс перетворилося на міні-штаб повалення режиму Кучми.

До нього час від часу навідувався зі славного града Києва Гриша Омельченко, щоб остаточно й повністю паралізувати моє й моєї родини життя. Ми днями й ночами друкували заяви від Мельниченка. Єльяшкевича та Мирослави Гонгадзе на ім’я генерального прокурора України, кудись везли Григорія то до Мангеттену, то назад, влаштовували йому зустрічі з українською громадою.

Ні Григорій Омельченко, ні Микола Мельниченко не усвідомлювали, що перетворювали моє життя на пекло. Їм на це було просто наплювати. Ні Гриша, ні Микола, ні Олександр не розуміли, що я витрачаю на них свій дорогоцінний час, який в Америці справді є грішми.

Як не розуміли (або робили вигляд, що не розуміли) й того, що мені треба заробляти на життя, годувати родину, виховувати малого сина, дбати про свої журналістські зобов’язання.

Вони приймали мою жертовність як данність. А мені, дурному, вірилося тоді, що працюю на Україну.

Ми говорили з Мельниченком годинами. В мене вдома, на вулицях Нью-Йорку, в помешканні кореспондентки "Нью-Йорк Таймс" Елісон Смейл. Миколі вкрай потрібна була стаття в цій престижній газеті й я, переступивши через усі канони виховання й етики, без попередження повів його рано вранці до квартири Елісон у Верхньому Мангеттені, благаючи її бодай щось надрукувати про "касетний скандал" в "Нью-Йорк Таймс".

Микола не розумів цих моїх мук. Він взагалі багато чого не розумів. Наприклад, того, що непристойно використовувати мої зв’язки, щоб спочатку заявитися до людини зі мною, а наступного дня, вже знаючи адресу, без мене.

Так він вчинив з Аскольдом Лозинським. Спочатку "згвалтував" мене, щоб я звів його з Аскольдом, а потім кілька разів вже без мене заявлявся до нього, розвідуючи можливості президента Світового конгресу українців.

Так він учинив і з Іллєю Лєвковим, президентом нью-йоркського видавництва "Ліберті". Спочатку вмовив мене познайомити його з ним, а потім, вже без мене, прийшов до нього, щоб з’ясувати можливості видання книжки "На дивані з президентом".

Саме це знайомство стало для Миколи роковим. Лєвков звів його з Фельштинським, який репрезентував себе вченим-істориком, а той запізнав нашого "розвідника" з самим Березовським.

Саме на гроші Березовського Фельштинський видав вищезгадану книжку російською мовою. Російською, бо іншої радянський іммігрант Фельштинський, який приїхав до США "біженцем" за поправкою сенатора Лаутенберга як представник буцімто страшенно переслідуваної й гнаної в СРСР єврейської нації, не знав.

Микола всіляко приховував від мене факт підготовки виходу книжки в світ, позаяк клявся перед тим, що першим упорядником його першої книжки обов’язково буду я.

А коли книга вийшла в світ, на якийсь час припинив будь-яке спілкування зі мною. Такі "кидки" взагалі притаманні йому в стосунках з людьми. Використає – й бай-бай. А тоді, коли знову щось треба, телефонує й робить вигляд, що нічого не відбулося.

Пізніше Фельштинський й "примкнувший" до нього Гольдфарб за наказом Березовського спробують використати Мельниченкові плівки в своїх цілях. Хоч казати "Мельниченкові" не зовсім коректно, як полюбляє казати сам Микола.

Тепер вже немає сенсу приховувати, що уся ця грандіозна операція була зорганізована Євгеном Марчуком. Микола не раз і не два казав мені про це. Як і про те, що задіяний в цій операції він був не один.

До неї був причетний вбитий охоронець Івана Плюща, а також ще кілька офіцерів Управління державної охорони, які розбіглися після оприлюдненя фрагментів розмов у кучмівському кабінеті Олександром Морозом по різних країнах Європи в очікуванні зміни влади в Україні.

Влада змінилася, а хлопці Марчука все ще бояться повертатися в Україну. Чому? Їх дуже налякало самогубство (а мо’ й вбивство) Юрія Кравченка. Нова влада поки що не набрала сили. А Кучма зі своїми мільярдами може замовити будь-кого.

Кому як не його колишнім охоронцям це знати. От і бояться. Бо знають також, що Євген Кирилович вже тепер безвладний й захищати нікого не буде. Йому б свою шкуру врятувати.

Переконаний, що Микола Мельниченко в Україну не повернеться. Й не тільки тому, що його репутація, м’яко кажучи, нині вельми підмочена. За роки, проведені в Америці, він встиг обрости "мохом". Дружина Ліля от-от завершить необхідне в США перенавчання й стане лікарем-гінекологом. В Америці цей фах обіцяє великі заробітки, заможне й безтурботне життя. Донька Леся давно адаптувалася до американського життя і вже ледь-ледь говорить українською.

Микола ж працювати, попри своє сільське походження, в житті не звик. Його фах – когось буцімто охороняти, удавати, що комусь буцімто віддано служить, й паралельно всіх підряд "писати". "Писання" – це вже рефлекс. Як у собаки академіка Павлова.

З ким би він не розмовляв, обов’язково "пише". Люди Березовського цього не врахували й програли. Але чи виграв нині Мельниченко – це велике запитання. Оскільки в борні, яку він веде, по-моєму, взагалі не буває переможців. В ній лише одні тимчасово кладуть на лопатки інших. Мине небагато часу, й ситуація зміниться на протилежну.

    Комментировать
    Сортировать:
    в виде дерева
    по дате
    по имени пользователя
    по рейтингу
       
     
     
     вверх