EN|RU|UK
  276  1

 ЮЛІЯ ЄФРЕМОВА: "Я ВІДЧУВАЮ, НІБИ МОГО ТАТА ВБИВАЮТЬ УТРЕТЄ"

Невдовзі родина Юлії Єфремової збереться на страшні роковини – два роки з дня загибелі її тата, дніпропетровського журналіста Володимира Єфремова. Два роки, які не дали жодних відповідей та ні на крок не наблизили до розуміння того, чому відбулася та дивн

Ніби приуроченою до траурної річниці видається спроба вбити останню пам'ять про батька як про журналіста на "11 каналі" Дніпропетровська, який він свого часу заснував і поставив до дії.

Історія становлення приватного медіа-холдінгу "Собор"


Мій батько, Володимир Єфремов, належав до того типу творчих особистостей, яких пізніше стали характеризувати модним нині словом "креативщики". Щойно почалася перебудова, він, журналіст насправді за покликанням, покинув надійну посаду заступника головного редактора регіональної газети і заснував принципово новий часопис, газету "Собор".

У 1990 році він був заступником головного редактора газети "Дніпровська правда" і депутатом облради. Власне, газету "Собор" облрада заснувала за його ініціативою і обрала батька головним редактором.

Я чудово пам'ятаю, як батько сам набирав на комп'ютері перші номери газети, а ми з мамою, стоячи на центральному проспекті Дніпропетровська, роздавали її людям і намагались умовити їх звернути увагу на нове видання, яке не вихваляє компартію, а розповідає про реальні життєві проблеми, зрозумілі всім і кожному.

Газета швидко стала популярною, тато вже не працював сам, з'явився штат журналістів. На сторінках "Собору" висловлювались представники різних політичних рухів, що тоді формувалися, діячі церкви, громадськості... Такою була політика мого батька – вірність принципам плюралізму. І вона дала свої результати.

Пізніше з його легкої руки побачили світ газета "Дніпропетровськ", радіо "Класік-радіо" та "Собор", Інформаційне агентство "Собор", телекомпанія "11 канал", рекламне агентство "Собор", телекомпанія "Стерх".

Тож 1997 році "Собор" перетворився на медіа-холдінг з двома газетами, двома радіокомпаніями, телеканалом, рекламним та інформаційним агентствами. Восени того ж року до Дніпропетровська повернувся на посаду голови облради звільнений з посади прем'єра Павло Лазаренко.

Офіційна преса регіону стала на бік тодішнього президента Кучми та нещадно розмазувала, на догоду Леоніду Даниловичу, колишнього прем'єра. "Собор" надавав йому можливість висловитись. Це і було початком великих проблем.

Далі процитую статтю мого тата під назвою "Боюся безглуздої смерті", що була надрукована в газеті "Голос України" та на сайті Інституту масової інформації в 2001 році:

"Через тиждень після виборів 1998-го в нас розпочалися численні перевірки. Хто тільки не приїздив: генеральна прокуратура, обласна, податкові та ще якісь інспекції усіх рангів. З квітня по грудень у нас було проведено понад п'ятдесят перевірок, звірок, оглядів, вилучень та ін.

Закінчилося тим, що проти мене порушили кримінальну справу "за фактом нецільового використання кредиту", який було ще 1996 року повернуто банку сповна, а наш 11-й канал через "неповне оформлення ліцензії" від'єднали від ефіру. "Почесний голова Дніпропетровської облради" на той час зник за океаном разом з обіцянкою компенсувати всі витрати на рекламу "Громади", так звані зустрічні перевірки налякали рекламодавців, і ми опинилися в борговій ямі.

У цій, здавалося, безвихідній ситуації спочатку один, потім другий, третій мої знайомі порадили мені звернутися по допомогу до Віктора Пінчука. Я був з ним знайомий.

У 1994-му, коли він разом з Юлією Тимошенко очолював корпорацію "Співдружність", ми зустрілися втрьох у нас у редакції і обговорювали варіанти спільних бізнес-проектів. Підкреслюю: йшлося тільки про комерційні плани. Термін їх депутатських повноважень того року вже минув, а Тимошенко і Пінчук іще трималися осторонь публічної політики.

Мої порадники дали мені номер телефону якогось Константиновського, відрекомендувавши його як найближчого помічника й довірену людину Пінчука. Я зателефонував, і вже через тиждень "інтерпайпівським" літаком прилетів до Києва і в шикарному офісі в найпрестижнішому районі столиці зустрівся з Віктором Пінчуком.

Розповів йому про потенційні можливості холдингу та його проблеми, наголосив, що не хочу брати участі в жодних політичних "розборках" (нагадаю, що звертався до Пінчука виключно як до бізнесмена - про "Трудову Україну" тоді ще й згадки не було!), і запропонував увійти до складу засновників "Собору" з умовою, що він допоможе нам виборсатися з фінансових проблем. Пінчук погодився, очевидно, розраховуючи на 51 відсоток статутного фонду...

Через кілька місяців холдинг повернувся до нормальної роботи. 11-й канал знову очолив рейтинг місцевих телекомпаній. Інші дочірні підприємства "Собору" відновлювалися важче, і нам довелося призупинити випуск газет, скоротити видавничий комплекс та інформаційне агентство.

А через рік, саме після установчого з'їзду об'єднання "Трудова Україна", пан Константиновський "для оптимізації роботи холдингу" привів до нас солідну команду спеціалістів із Києва та Москви. Нам оголосили, що віднині "Собор" стає структурним підрозділом "інтерпайпівського" холдингу...

Фактичним керівником "Собору" став диригент Д. Логвин, за сумісництвом завідувач ще й громадської приймальні народного депутата В. Пінчука. Створилась ситуація, коли журналістові кажуть: або ти робитимеш те, що я наказую, або... іди під три чорти!

Дехто пішов. Але всі, хто залишився, змушені були догідливо підкорятися, бо зарплата співробітників складається з двох частин. Гарантовану - у розмірі мінімальної, установленої парламентом, отримують усі. Друга частина - "преміальна" - значно більша за основну, але будь-якої миті може бути зменшена або зовсім знята, якщо хтось не догодив "виконавчому директорові".

Жодними документами така форма оплати праці не обумовлена. Але вона дає змогу Логвину втручатися у творчий процес, скасовувати розпорядження головного редактора, правити журналістські матеріали, звільняти, розпоряджатися ефірним часом.

Сьогодні на контрольованому каналі запроваджено щонайжорсткішу цензуру. Є партії, які заборонено навіть згадувати в інформаційних випусках. Про інші можна казати, якщо вони... заплатять.

Причому нормальним явищем стала прихована реклама, завуальована під інформаційний сюжет. Називається це "кеш" і коштує майже три тисячі гривень за хвилину.

До речі, в перекладі з англійської "кеш" - "готівка". Куди і яким обсягом вона йде, ніхто не знає. Без оплати йдуть лише сюжети на замовлення про депутата Пінчука та його "Трудову Україну". А новоспечені "редактори" не стомлюються повторювати, що Віктор Михайлович фінансує холдинг, а отже, має право замовляти музику.

Це сумнівно. Досить проаналізувати зі звичайним калькулятором розцінки на рекламу, щоб з'ясувати: один тільки телеканал, без урахування радіокомпаній та інших дочірніх підприємств, може давати за рік понад три мільйони доларів доходу! Але платежі за рекламу тепер переказують тільки до новоспеченого "Інтерпайпом" рекламного агентства "Арт-пайп" (Мистецтву - труба!.. чи я неправильно перекладаю?). І нікому із журналістів не годиться знати, скільки заробляють їх ЗМІ на рекламі."

Отже – зовсім не з ініціативи мого тата – практично всі медійні структури холдінгу перейшли під дах бізнес кіл, наближених до Віктора Пінчука.

До останнього дня свого життя тато боровся за право бути журналістом, а не пропагандистом проти волі. Зустрічався з представниками міжнародних журналістських організацій, з депутатами Ради Європи, розповідав, як створений ним телеканал перетворили на, як він казав, "Пінчук НОМЕ відео".

Я знаю, що в 2002 році на прийнятті у французькому посольстві батько спілкувався з Пінчуком і що розмова виявилася марною. Вдруге він збирався поговорити з паном Пінчуком у 2003 році знову на прийнятті у тому ж французькому посольстві, але туди він так і не доїхав...

Я не проводжу паралелі і нікого напряму не звинувачую – я лише наводжу факти.

Трагічна загибель Володимира Єфремова та багато питань до слідства

14 липня 2003 року, по дорозі на урочисте прийняття у Французькій амбасаді, тато загинув у загадковій автокатастрофі, про яку нам пізніше передали аж два відео репортажі.

Два відео аматори на місці в момент аварії, - випадок більш ніж рідкісний для досить безлюдної в цей час ділянки траси далеко за містом.

У день загибелі мого тата один з відеозаписів з місця аварії чомусь демонстрували по телеканалу в місті Нікополь, який належить Нікопольському заводу феросплавів. Хоча ані до Нікополю, ані до цього телебачення тато ніколи не мав жодного відношення, проте завод належить пану Пінчуку.

Слідство досі не пояснило нам ці дивні збіги обставин у справі загибелі тата. Як і не назвало причини автокатастрофи, що забрала його життя.

Пізніше були призначені декілька експертиз нашого автомобіля, але ми так ніколи і не побачили не лише нашої ушкодженої машини, але й результатів цих всіх експертиз. Так само не бачила я, як потерпіла, результатів експертизи вже згаданих відеокасет, нібито долучених до слідства.

Ще пізніше кілька різних, але досить високих чинів з СБУ на особистому рівні казали мені, що в катастрофі справді "забагато дивного", що не можна виключати вплив або на водія, або на електроніку машини чи то променів, чи то іншої техніки з метою спричинити аварію.

Вивести водія зі стану керувати машиною на кілька доленосних секунд. Або вивести з-під контролю водія автомобіль. Все це мовилося "оф рекордз" і все це, за часів правління Леоніда Кучми, було нереально навіть спробувати залучити до справи на предмет перевірки фактів.

Фактом, отже, є те, що один з друзів тата знайшов наступного після аварії ранку на місці події бампер від нашої машини з чіткими гумовими слідами праворуч. Цей друг подзвонив нам та попередив, що приховав цей бампер, сфотографувавши його перед тим, - але пізніше шмат машини безслідно зник.

Фактом є також те, що слідство то не визнавало, то визнавало другого водія винним у ДТП. Нам не віддали ані документи тата, котрі імовірно зникли з машини (хтось виніс одяг та краватку з салону, але чомусь не барсетку і не кейс з документами), ані ключі, котрі згоріти не могли, бо металеві.

Я так і не отримала інформації про дивні телефонні дзвінки, які лунали в день загибелі батька, хоча неодноразово, як потерпіла, просила слідство витребувати роздруківки телефонних дзвінків з наших хатнього та мобільних телефонів.
Моя родина пропонувала декілька варіантів імовірних причин усунення мого тата (якщо насправді сталось убивство, а не аварія), але, за нашою інформацією, ці версії не були перевірені.

Зокрема, незадовго до загибелі тато зустрічався з адвокатами Павла Лазаренка і погодився свідчити на процесі у Сан-Франциско за фактами перерозподілу медійного бізнесу в Дніпропетровську. Він пропонував свої акції "11 каналу" в безплатну оренду опозиції, аби уникнути політичного вбивства цього медіа-ресурсу, що перетворився і, на жаль, далі є знаряддям пропаганди близьких до Віктора Пінчука політичних та фінансових кіл.

За певною інформацією, він міг бути перешкодою на шляху до втілення інтриги з листами Гончарова, - інтриги, за допомогою котрої, схоже, намагалися сфальсифікувати розслідування у справі Гонгадзе.

Фактом є те, що за два роки, що минули із дня загибелі батька, ми не маємо жодних новин про хід розслідування аварії. Щоразу, як я намагаюсь взнати щось, мені відповідають, що "справу передано в Генеральну прокуратуру України на перевірку". Але скільки років триватиме ця перевірка, ніхто не каже.

Нарешті, фактом є те, що за ці роки ніхто з нових керівників каналу жодного разу не поцікавився, як живе наша родина, - так, нібито це не мій тато заснував і поставив до дії це телебачення.

У нашої родини немає сумнівів у тому, що загибель батька не була випадковою. І питання власності на медіа, на нашу думку, могло бути однією з імовірних причин татової смерті.

Боротьба за медіа власність


У тата збереглися акції 11 каналу в Дніпропетровську. Був він журналістом з принципами. З професійним поглядом на те, як має робитись телебачення і на кого – на масового глядача чи на політичного замовника – воно має орієнтуватись. За часів його керівництва канал був найрейтинговішим у місті.

Доки батько був живий, він боровся за відновлення саме журналістського формату роботи каналу. Намагався домовитись із представниками тодішньої опозиції в парламенті та передати їм у використання свої акції, аби навести на каналі лад. Він, на жаль, не встиг цього зробити.

Після його загибелі нас, спадкоємців, ніколи не запрошували на збори засновників та не знайомили з фінансовим станом справ на телебаченні. Не запрошували аж до цього березня, коли наближені до Віктора Пінчука кола – володарі контрольного пакету акцій ТБ – не замислили розширити статутний фонд і не попрощатися в такий спосіб з нами та іншими засновниками каналу, які не входять до їхньої команди.

Очевидно, з прицілом на парламентські вибори 2006 року партія "Трудова Україна" намагається зберегти за собою цей рупор пропаганди, на що, на жаль, перетворили "11 канал" нові власники.

Сьогодні, схоже, "11 канал" знову втрачає шанс – через розширення статутного фонду та видавлювання в такий спосіб не-пінчуківських елементів з-поміж засновників – відновити своє право на нормальну журналістську працю. 22 квітня мають відбутись збори засновників. До нас, очевидно, сподіваються вжити схему, раніше застосовану щодо футбольного клубу "Динамо Київ" та багатьох інших специфічно приватизованих і перепроданих підприємств.

22 квітня відбудуться збори засновників "11 каналу", які покликані, якщо я вірно зрозуміла ситуацію, забезпечити близьким то пана Зінчука особам вже не 51%, а всі 100% акцій.

Я чула, ніби володарі 51% акцій (які вони придбали свого часу лише за 10 000 гривень) планують збільшити статутний фонд до 150 000 долларів. Подібна сума буде явно не доступна моїй родині. Це, схоже, розуміють нові керівники 11 каналу. У порядку денному зборів, призначених на 22 квітня, - "прийом до складу учасників товариства третіх осіб". За нашою інформацією, ці "треті особи" плануються на наші акції.

У березні володарі контрольного пакету вже спробували зібрати збори акціонерів, але вони не відбулися. Крім нас, решта 49% (блокуючий пакет) розподілено між ще 3 утримувачами акцій. Один з них ще працює на каналі, тож зайве наголошувати, який тиск чиниться на нього. Не знаю, скільки він протримається, але чудово розумію, кого підтримає канал на наступних парламентських виборах, якщо нас чотирьох викинуть з каналу.

Якщо на державному рівні – в контексті перевірки законності приватизації медіа підприємств та боротьби проти монополізації медіа-простору, не буде виявлено відповідної політичної волі – місто Дніпропетровськ втратить шанс відновити об'єктивне мовлення на "11 каналі".

У кабінеті міністрів нині багато кажуть про диверсифікацію власників ТБ, про надмірну концентрацію ТБ-власності в руках пана Пінчука. Інститут Медіа Права та Центр Разумкова запропонував відповідні зміни до закону "Про телебачення і радіомовлення", які передбачають законодавчі обмеження щодо кількості телерадіомовних організацій, які можуть належати одному власникові.

Я дуже сподіваюсь, що в списку тих ТБ, що пропонуються до урядового контролю, не забудуть дніпропетровський "11 канал".

Я маю журналістську освіту та моральний обов'язок – в ім'я доброї пам'яті мого тата, - зробити все можливе, щоб повернути "11 каналу" репутацію об'єктивного та фахового мас-медіа. Яким він його замислив та робив.

Я хочу, щоб канал, як в перші роки існування, надавав можливості висловити різні точки зору та працював на інтереси глядача, а не малої групи політично зацікавлених людей. Не маю сумнівів, що без підтримки громадськості та без втручання урядових контролюючих структур володарі 51% акцій здійснять проти нас схему із статутним фондом.

Коли мій тато загинув в автокатастрофі, в мене було відчуття, ніби його вбили вдруге. Спочатку довго і повільно вбивали його душу. Коли, застосовуючи різні форми тиску, змусили відмовитись спочатку від контрольного пакету акцій, а потім від творчого керівництва каналом. Коли з керівника холдінгу його перетворили на оглядача преси.

Коли один за одним знищили його медійні проекти – газету "Собор", газету "Дніпропетровськ", "11 канал", "Класик радио", "Інформагентство "Собор"... Тоді сили були занадто нерівними, і йому не випало перемогти.

Сьогодні в Україні оголошені зміни. Але коли, вмикаючи телебачення, я бачу, як і далі, в чиїхось інтересах, "11 канал" дезінформує глядачів, мені стає так боляче, ніби мого батька вбивають утретє, - вбивають саму пам'ять про нього як про журналіста.

Так само, як свого часу мій батько, я намагаюсь відстояти не лише його інтереси на створеному ним каналі, але над усе - його погляд на професію. Сподіваюсь, що за нової влади я маю право на надію.
Источник: Українська правда
    Комментировать
    Сортировать:
    в виде дерева
    по дате
    по имени пользователя
    по рейтингу
       
     
     
     вверх