Великие украинцы.

Когда Борис Парамонов работал на РС, он там всю плешь слушателям Бердяевым проел...

Николай Александрович Бердяев (1874, Киев — 1948, Кламар под Парижем) — выдающийся философ XX века.

Наряду с С. Н. Булгаковым, П. Б. Струве, С. Л. Франком Бердяев стал одной из ведущих фигур движения, которое впервые заявило о себе сборником «Проблемы идеализма» (1902), затем сборником «Вехи».
Во время ссылки за революционную деятельность перешёл от марксизма к философии личности и свободы в духе религиозного экзистенциализма и персонализма. В 1922 выслан из Советской России, с 1925 — проживал во Франции.

У Бердяева ключевая роль принадлежала свободе и творчеству («Философия свободы» и «Смысл творчества»): единственный механизм творчества – свобода. В дальнейшем Бердяев ввел и развил важные для него понятия:

* царство духа,

* царство природы,

* объективация – невозможность преодолеть рабские оковы царства природы,

* трансцендирование – творческий прорыв, преодоление рабских оков природно-исторического бытия.

Но в любом случае внутренней основой бердяевской философии являются свобода и творчество. Свобода определяет царство духа. Дуализм в его метафизике – это Бог и свобода. Свобода угодна Богу, но в то же время она – не от Бога. Существует «первичная», «несотворенная» свобода, над которой Бог не властен. Эта же свобода, нарушая «божественную иерархию бытия», порождает зло. Тема свободы, по Бердяеву, важн. в христианстве - «религии свободы». Иррациональная, «темная» свобода преображ. Божественной любовью, жертвой Христа «изнутри», «без насилия над ней», «не отвергая мира свободы». Богочеловеческие отношения неразрывно связаны с проблемой свободы: человеческая свобода имеет абсолютное значение, судьбы свободы в истории - это не только человеческая, но и божественная трагедия. Судьба «свободного человека» во времени и истории трагична.



* Во многих своих сочинениях, например, "Метафизика пола и любви" Бердяев высоко оценивал "половую любовь", резко отделяя при этом религиозно окрашенное эротическое чувство ("Афродита Небесная") от "родовой жизни пола" ("Афродита простонародная") . Он писал: "С полом и любовью связана тайна индивидуальности и бессмертия".

Есть соответствие между необъятностью, безгранностью, бесконечностью русской земли и русской души, между географией физическою и географией душевной. В душе русского народа есть такая же необъятность, безгранность, устремленность в бесконечность, как и в русской равнине.

Любовь всегда нелегальна. Легальная любовь есть любовь умершая. Легальность существует лишь для обыденности, любовь же выходит из обыденности.

Революционеры поклоняются будущему, но живут прошлым.

Наша любовь всегда должна быть сильнее нашей ненависти. Нужно любить Россию и русский народ больше, чем ненавидеть революцию и большевиков.

Фанатизм - некоторое умопомешательство, порожденное неспособностью вместить полноту истины.

Творчество - победа над похотью жизни.

Русский народ есть в высшей степени поляризованный народ, то есть совмещение противоположностей. Им можно очароваться и разочароваться, от него всегда можно ждать неожиданностей, он в высшей степени способен внушить к себе сильную любовь и сильную ненависть.

Женщина необыкновенно склонна к рабству и вместе с тем склонна порабощать.

Революция - конец старой жизни, а не начало новой жизни, расплата за долгий путь. В революции искупаются грехи прошлого. Революция всегда говорит о том, что власть имеющие не исполнили своего назначения.

Творчество - переход небытия в бытие через акт свободы.

Любовь есть интимно-личная сфера жизни, в которую общество не смеет вмешиваться.

У женщин есть необыкновенная способность порождать иллюзии, быть не такими, каковы они на самом деле.

Философия - школа любви к истине.

А на каком основании Вы подобрали именно эти афоризмы? у Бердяева есть мысли не только про русскую душу, "любовь" и большевиков. Ваша подборка афоризмов рисует образ Бердяева как по-русски склонного к философии подвыпившего в парижском кафешантане господина, ностальгирующего эмигранта-интеллигентика, сексуально озабоченного резонёра, воспевающего свою (чужую) эрекцию ("любовь") и изрекающего высокопарную ахинею о том, "что есть женщина", "что есть народ" и "что есть Святая Русь". Впрочем, неудивительно, что Бердяев с Вехами так популярен сейчас. Для того, чтобы полностью воспроизвести культурологический колорит его времени нам не хватает только одной бытовой детали - столыпинской виселицы.

Очень неплохим украинским философом был Гриша Сковорода. Однако, следует отметить тот неприятный факт, что украинских философов весьма отличает от западныхих философов большая леность в части публикаций своих открытий. Гриша Сковорода ообще ничего не оставил после себя (кроме одной тетрадки исписанной карандашом и ёмкой эпитафии "мир ловил меня, но не поймал"). Но при жизни его знали и очень уважали как философа многие люди.

Сковорода точно был пару страниц назад...

Кажется наследие Сковороды поболее одной тетрадки

Бердяев - великий русский философ, и если он родился в Киевской губернии России , то это ничего не меняет.

Выходит Бердяев не русский, а российский,
кто жил при советах - те советские,
а украинских и русских вообще НЕТ!

Гетьман Вадим Петрович (1935 - 1998)
Український економіст і фінансист, політичний діяч. Другий голова Національного банку України (1992 - 1993)

Герой України.

Місце народження - село Снітін Полтавської області УССР.

1956 закінчив Київський фінансово-економічний інститут, після чого працював у різних фінансових і планових органах Запорізької області.

1975 Вадим Гетьман був призначений першим заступником голови державного комітету по цінам УРСР.
1987 він став головою правління Агропромислового банку УРСР (з 1990 — Банк «Україна»). На цій посаді Вадим Гетьман перебував до березня 1992, коли його обрали головою правління Національного банку України.

Поглибившись у створення Української міжбанківської валютної біржі (УМВБ), головою якої він став у 1993, Вадим Гетьман покинув у січні 1993 свою стару посаду. Його спадкоємцем став Віктор Ющенко. На посаді голови біржового комітету УМВБ Вадим Гетьман перебував до свого вбивства у квітні 1998. У 1990 Вадим Гетьман був обраний народним депутатом Верховної ради України від Уманського (№ 425) одномандатного виборчого округу (90,10 % голосів виборців у другому турі). Тоді Вадим Гетьман ще був членом КПУ.
На парламентських виборах у березні 1994 він у другий раз був обраний депутатом Верховної ради, цього разу як безпартійний від Тальновського (№ 426) одномандатного виборчого округу. У 1997 Вадимові Гетьману була присуджена премія «Парламентарій 1996-го року». Незабаром він отримав премію «Фінансист 1997-го року».

22 квітня 1998 Вадим Гетьман був застрелений у ліфті київського будинку, де він проживав.

/Гетьман - "крестный" украинской гривны, которая обеспечила Украине реальную независимость. Есть версия, что за это его и убили.../

Все таки более всего он памятен теперт тем, что "вывел в люди" Ющенко. И даже пост свой ему "уступил".

А нельзя ли о великих чуток поболее биографии узнать?

Например о Вадиме Гетьмане.
Шо ж это получается - человек на роль великого украинца кандидат, а о нем почти ничего неизвестно. Ни родителей, ни братьев, ни сестер... Родился и всё. Это чё, тайна есть?
Как-то выглядит так, шо, мол, без роду, без племени...

С уважением,
Демо.

Выбираем великих украинцев

Десяток самых-самых украинистых украинцев

Махно Нестор Іванович (1888 - 1934)
Неперевершений тактик ведення партизанської війни.

Політик, військовий діяч, провідник анархістського руху в 1917-1921 рр., керівник повстанських загонів.

Місце народження - село Гуляй-Поле Катеринославської губернії (тепер Запорізька область).

1906 року став членом анархістської організації "Спілка бідних хліборобів", що діяла на Катеринославщині. За участь в експропріаційних акціях кілька разів заарештовувався поліцією.В березні 1910 р. Одеський військово-окружний суд засудив Махна до смертної кари, яку незабаром замінили довічною каторгою. 1911-1917 - був ув`язнений у Бутирській тюрмі в Москві. Після Лютневої революції 1917 у Росії Махно повернувся на Катеринославщину, де став одним із ініціаторів заснування Селянської Спілки, очолював місцеву раду робітничих і селянських депутатів та профспілку деревообробників та металістів. Створена Махно місцева адміністрація провела розподіл маєтностей великих землевласників серед селянства, примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам. В кінці 1917 р. — на початку 1918 р. Махно сформував "селянські вільні батальйони". Боровся проти гетьмана Скоропадського, проти денікінців, військ Директорії та Антанти. Очолював бригаду у червоній Першій Задніпровській дивізії. У вересні 1923 був заарештований польською владою. Помер у Парижі. Урну з прахом Махно замуровано в стіні комунарів на кладовищі Пер-Ляшез.

Уважаю!

Нестор Махно

Спасибо!
Правда я уже многое изучил и из других источников.
Истоки махновщины в самой природе украинца.
Свобода, глупость и непостоянство.

Что-то я не припомню ни одной улицы или площади имени Махно

Махно презирал всякую власть, она(они) отвечали ему взаимностью

Кто знает топонимы с именем Махно?

Секретариат Президента должен находиться в Переулке Батьки Махно

Памятник Махну болжен быть на тачанке.

украинский футбол стремительно катится вниз.
Стоит вспомнить Великого тренера:

Лобановський Валерій Васильович (1939 - 2002)
Відомий завдяки своїй роботі в київському «Динамо», збірній СССР і України. Валерій Лобановський - заслужений тренер СССР (1975). Герой України (посмертно).

Радянський і український футбольний тренер.

Місце народження – Київ.

Через рік після закінчення ігрової кар"єри Лобановський став тренером дніпропетровського «Дніпро». Незабаром перейшов у свій колишній клуб «Динамо» Київ, у якому, починаючи з 1974, пробув тренером 17 років. За цей час Лобановський зумів зломити російське домінування в радянському футболі.

Під його керівництвом київське «Динамо» 8 разів ставало чемпіоном СРСР і 6 разів - власником Кубка СРСР. Двічі (в 1975 і 1986) клуб виграв європейський Кубок Кубків, а також в 1975 європейський Суперкубок. Паралельно із тренерською діяльністю в київському «Динамо» тричі ставав тренером збірних СРСР. В 1992 Лобановський прийняв пропозицію стати національним тренером збірної ОАЕ. 2 роки був тренером збірної Кувейту. У січні 1997 повернувся у київське «Динамо» і допоміг клубу знову зайняти гідне місце серед еліти європейського футболу. 2002 у Лобановського на матчі в Запоріжжі стався інсульт, від чого він помер через п"ять днів. Після смерті йому було присуджене звання Героя України. Ім"ям Лобановського названий стадіон «Динамо» у Києві.

Всесвітня консультаційна компанія Creators Synectics упорядкувала рейтинг 100 геніїв сучасності, до якого увійшов один українець.

Комісія вибирала геніїв, ставлячи кожному оцінку до 10 балів за кількома факторами, пише британське видання The Telegraph, чий матеріал перекладено сайтом ИноПресса.

Серед таких факторів роль у зміні системи поглядів, суспільне визнання, сила інтелекту, досягнення і культурна значимість.

Перше місце в списку, складеному комісією із шести фахівців з інновацій, розділили сер Тім Бернерс-Лі – британський комп"ютерний вчений, один із винахідників Інтернету, і Альберт Хоффманн - швейцарський вчений, що винайшов наркотик ЛСД.

До рейтингу потрапив один українець – художник і скульптор Іван Марчук, він посів 72 місце.

Також у рейтинг потрапили троє росіян: математик Григорій Перельман – 9 місце, шахіст Гаррі Каспаров – 25 місце і конструктор стрілецької зброї Михайло Калашніков – 83 місце.

Крім того, у рейтингу геніїв інвестор і філантроп Джорд Сорос, тибетський духовний лідер Далай-лама, американський кінорежисер Стівен Спілберг, американський шахіст Боббі Фішер і американський боксер Мохаммед Алі.

43 місце серед інших розділили терорист Усама бен Ладен і засновник корпорації Microsoft Білл Гейтс.

Також у рейтинг потрапили акторка Меріл Стріп, іспанський співак Пласідо Домінго, британський музикант Пол Маккартні, американський письменник Стівен Кінг, інженер і співзасновник Apple Computers Стів Возняк.

Крім того, серед геніїв винахідник стільникового телефону американець Мартін Купер, кінорежисер Джордж Лукас, автор "Гаррі Поттера", британська письменниця Джоан Роулінг.

Замикає рейтинг геніїв сучасності американський кінорежисер Квентін Тарантіно.

Старицький Михайло Петрович (1840 - 1904)
Присвятив своє життя розбудові української національної культури.

Поет, прозаїк, драматург, перекладач, актор, режисер і організатор реалістичного професіонального театру.

Місце народження - с. Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер — Черкаська область).

Батько – дрібний поміщик.

Навчався в Харківському (1858 — 1859) і Київському (з 1860) університетах. Переклав українською мовою твори Крилова, Пушкіна, Лермонтова, Байрона та інших; написав лібрето опери “Гаркуша” за п"єсою О. Стороженка. Разом з Лисенком створює у Києві аматорський гурток, з 1871р. - Товариство українських сценічних акторів. Автор поетичних збірок: “З давнього зшитку. Пісні та думи”, п"єси “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”, “Не судилось”, перекладу трагедії Шекспіра “Гамлет, принц Данський”. Малосценічні твори Я. Кухаренка “Чорноморський побит на Кубані” та І. Нечуя-Левицького “На Кожум"яках” він перетворив на динамічні комедії “Чорноморці” (1872) і “За двома зайцями” (1883). Йому належить інсценізація творів М. Гоголя (“Тарас Бульба”, 1880; “Сорочинський ярмарок”, 1883), О. Шабельської (“Ніч під Івана Купала”, 1887), І.Крашевського (“Циганка Аза”, 1888), Е. Ожешко (“Зимовий вечір”, 1888), обробка п"єси Панаса Мирного “Перемудрив” (комедія “Крути, та не перекручуй”, 1886).

На основі народних легенд про Марусю Чурай і думи про Марусю Богуславку створив драму “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці” (1887), трагедію “Маруся Богуславка” (1897). Серед переробок були й лібрето опер “Тарас Бульба”, “Утоплена” та ін. В 1887 — 1888 рр. трупа Старицького з успіхом виступає в Москві та Петербурзі, а згодом гастролює у містах Поволжя, у Вільно, Мінську, Тифлісі. Помер Михайло Старицький 1904 року.

Наверняка по "Двум зайцям": Голохвостому и Проне Прокоповне этого драматурга лучше всего и знают

Интересно, в других местах кроме Киева Свирид Петрович и Проня Прокоповна так же популярны?

Теліга Олена Іванівна (1906 - 1942)
Талановита письменниця та видатний громадський діяч.

Поетеса, літературний критик.

Місце народження – Петербург.

Мати - дочка православного священика.

Батько – гiдротехнiк-практик.

3 1918 року родина мешкає у Києві. Навчається у жiночiй гiмназiї Дучинської. Незабаром влада згортає приватну освіту, всi діти повинні навчатися в єдиних трудових звичайних школах. Є вiдомостi, що Олена потрапляє саме до такої. 1921 року починається голод. У Чехії закiнчує iсторико-фiлологiчне вiддiлення Українського педiнституту в Празi. Є вiдомостi, що Олені доводилося працювати з музичними номерами у нiчних кабаре i манекенницею, але потiм вдалося влаштуватися вчителькою початкових класiв. У грудні 1939 р. в Кракові Олена Теліга вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН). У Києвi органiзовує Спiлку українських письменникiв, вiдкриває пункт харчування для своїх соратникiв, спiвпрацює з редакцiєю „Українського слова” Iвана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявськiй вулицi, видає тижневик лiтератури i мистецтва — „Лiтаври”. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. За даними iсторикiв, 22 лютого1942 р. українську письменницю було розстріляно у Бабиному Яру

Тичина Павло Григорович (1891 - 1967)
Новатор поетичної форми. Здійснив великий вклад у розвиток української культури.

Поет, перекладач, громадський та державний діяч.

Місце народження – село Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області).

Батько – сільський дяк — вчитель «школи грамоти».

Навчався в Чернігівському духовному училищі (бурсі), у Чернігівській духовній семінарії, у Київському комерційному інституті. Працював у газеті «Рада», у редакції ліберального україномовного журналу «Світло», у Чернігівському статистичному бюро. Був помічником хормейстера в українському театрі М.К.Садовського. Організував хор (з 1921 р. — Капела-студія імені М.Леонтовича), з яким виступав до 1923 року. Був співредактором журналу «Червоний шлях» (Харків). Входить до заснованої 1923 р. Спілки пролетарських письменників України «Гарт». Брав участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) з М.Г.Хвильовим на чолі. Дійсний член Академії наук Української РСР, очолював Інститут літератури АН УРСР. Член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. Міністр освіти УРСР. Голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей ВР УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей. Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка (1962). Отримав звання Герой Соціалістичної Праці. Помер 16 вересня 1967 року в Києві. Похований П.Г.Тичина на Байковому кладовищі в Києві. Відомі його вірші «Сонячні кларнети» (1918), збірки «Плуг» (1920), «Вітер з України» (1924), «Чернігів» (1931 р.), твори «Григорій Сковорода» (1939), «Похорон друга» (1942), «Творча сила народу», «Геть брудні руки від України» (1943) та багато інших.

Туптало Данило Савич (1651 - 1709)
Святий, проповідник. Автор твору «Четьї Мінеї», який прославив його на весь християнський світ.

Місце народження – містечко Макаров на Київщині.

Батько - сотник Сава Туптало.

Вступив до Києво-Могилянської колегії. Березень 1669 року - ієродиякон. 23 травня 1675 року став ієромонахом. Березень 1681 року ігумен Максаківського монастиря на Чернігівщині. Але 1683 року добровільно зрікається ігуменства. 1684 - проповідник Києво-Печерського монастиря. Був настоятелем Глухівського монастиря, ігуменом Кирилівського монастиря в Києві, архімандритом Чернігівського монастиря та Новгород-Сіверського Спаського монастиря. Був настоятелем багатьох монастирів в Україні. У березні 1701 року його висвячують на митрополита Тобольського, а в січні 1702 року призначають на кафедру митрополита Ростовського в Росії. Димитрій помер в ніч з 27 на 28 жовтня 1709 року.

Праці - «Чуда...» («Руно орошенноє»), «Життя Святих» («Четьї Мінеї» - місячні читання) (над якою працював близько 20 років), розпочинає писати «Літописець» — рід біблійної історії, яку, однак, закінчити не встиг.

Комментировать
Туптало Данило Савич (1651 - 1709)
Святий, проповідник. Автор твору «Четьї Мінеї», який прославив його на весь християнський світ.

Любезный, сего Тупталу надо сдать в музей москальской оккупации. Он - виднейший сторонник Ф. Прокоповича и людей Петра Первого. Кстати, "Минеи..." появились с птровской подачи и были спущены на комиссию Туптало, как на Островского "Как закалялась сталь" в виде партзадания.

Ради Бога, если кто против, может не считать Данила великим украинцем...

Все личности предлагаются как кандидаты,
отводы принимаются

>>отводы принимаются
Тогда предлагаю сдать предыдущего оратора в какой-нибудь музей.

В смысле меня в музей?

Может ПОКА не заслужил?

Не, того который предложил Тупталу сдать в музей.

Кто с музеем к нам придет, того в музей и сдадим. (с)

Расскажите о Даниле Ростовском подроднее.

такий варiант:

Туптало Данило Савич
(Димитрій Ростовський)
1651-1709
святий; письменник,
церковний і культурний діяч


Святитель Димитрій народився у грудні 1651 року в містечку Макарові на Київщині. Батьками його були сотник Сава Туптало, «честь і слава війська Запорозького», та благочестива Марія.

Згодом родина Тупталів переїхала до Києва, а коли Данилу виповнилося одинадцять років, його віддали на навчання до Києво-Могилянської колегії.

Вроджений хист, старанність, невтолиме прагнення знань невдовзі виокремили його з кола однолітків. У класах риторики він виділявся талантом віршування. Під орудою знаменитого проповідника, полеміста й богослова Іоаникія Галятовського Данило блискуче засвоїв ті прийоми та звороти мови, що пізніше нестимуть захоплення слухачам його проповідей, надаватимуть переконливості його аргументам, вражатимуть емоційністю та силою доказів.

Виявляючи схильність до науки, Данило водночас відзначався і рев-ністю до життя побожного. Більше того, це згодом переростало в нестримне бажання жити саме таким життям.

У 1668 році Данило приймає чернецтво під ім’ям Димитрія в Кирилівському монастирі в Києві з рук свого улюбленого вчителя ігумена Мелетія Дзика, щирого українського патріота, прибічника гетьмана Петра Дорошенка та Київського митрополита Йосифа Нелюбовича-Тупальського, які боролися в той час за незалежність України.

Через рік, у березні 1669 року, митрополит Йосиф Нелюбович-Тупальський рукопокладає ченця Димитрія в ієродиякони.
Прийнявши чернецтво й ставши духовною особою, Димитрій відновлює своє навчання, перерване у 1665—1669 роках .

Тоді ж він розпочинає і свою літературну діяльність.У сані ієродиякона Димитрій пробув у Кирилівській обителі тривалий час.

Двадцять третього травня 1675 року в Густинському монастирі, поблизу Прилук, митрополичий заступник Лазар Баранович, архієпископ Чернігівський, висвятив ієродиякона Димитрія на ієромонаха. Святому мужу виповнилося всього 24 роки, але він на той час був досить обізнаним як у науках, так і у проповідях слова Божого.

За дорученням Лазаря Барановича святитель почав їздити проповідувати і в інші церкви Чернігівської єпархії, а згодом — і всієї України. На цей період його діяльності припадає і написання першого великого твору — про чудеса, що діялися від чудотворного образу Божої Матері в Іллінському монастирі Чернігова. Ця книга спочатку мала назву «Чуда...», а опісля друкувалася як «Руно орошенноє».

З проповідями Димитрій об’їздив не тільки українські землі, але й білоруські. Відомо, що в 1677 році він тривалий час перебував у Слуцьку, звідти виїжджав до інших міст. Мандрував по Волині, жив у Вільні, в Свято-Духівському монастирі.

У січні 1679 року повертається в Україну, а в лютому, на бажання гетьмана Івана Самойловича, оселяється в Батурині, тодішній гетьманській столиці.

На прохання братії у березні 1681 року призначається ігуменом Максаківського монастиря на Чернігівщині, звідки через рік знову перебирається до Батурина уже як настоятель тамтешнього Миколаївського монастиря.
Але вже у жовтні 1683 року добровільно зрікається ігуменства, аби присвятити себе сповна чернечим подвигам та письменницькій діяльності.

У травні 1684 року переїжджає до Києва, де на прохання новообраного архімандрита Києво-Печерського монастиря Варлаама Ясинського погоджується стати проповідником при цій святині православ’я. Одночасно архімандрит запропонував ігуменові Димитрію написати «Життя Святих», на що той радо згодився.

Над цією працею святитель працював близько 20 років. Різні перешкоди заважали нормальному процесові написання. Так, у 1686 році він мусив знову повернутися до Батурина: очолити, на вимогу митрополита Гедеона Святополка-Четвертинського та гетьмана Івана Самойловича, наміс-ництво тамтешнього монастиря.

Святитель продовжує плідно працювати і в липні 1687 року виконує першу частину задуму (місяці вересень — жовтень — листопад), яку й було віддруковано у Києво-Печерському монастирі у 1689 році.

У 1692 році залишає ігуменство в Батурині й оселяється в окремій келії для спокійної письменницької праці. У

З червня 1694 р. до січня 1697 р. святителю довелося виконувати ще й адміністраторські функції, бути настоятелем Глухівського монастиря, а з січня до червня 1697 р. — ігуменом Кирилівського монастиря в Києві.

У липні 1697 року, на прохання архієпископа Івана Максимовича, Димитрій переїжджає до Єлецького Чернігівського монастиря й одержує титул архімандрита, а незабаром стає ще й архімандритом Новгород-Сіверського Спаського монастиря.
Попри численні справи, що постійно відволікали його від основної письменницької праці, святитель продовжує натхненно трудитися, і в 1700 році у Києві виходить третій том «Життя Святих»

За двадцять років Димитрію довелося бути настоятелем багатьох монастирів в Україні, переїздити з місця на місце. Пояснюється це тим, що різні обителі хотіли бачити його своїм настоятелем і мати в його особі доброго проповідника та наставника, хоч сам для себе святитель ніколи не шукав слави чи почестей.


Наступний, 1701, рік став у житті святителя Димитрія переломним. За наказом царя Петра I його викликають до Москви, і в лютому він назавжди залишає Україну.

У березні 1701 року його висвячують на митрополита Тобольського, але через хворобу він не зміг виїхати до Сибіру, а вже в січні 1702 року його перепризначують на кафедру митрополита Ростовського в Росії.

На цій старовинній єпископській кафедрі, яка за княжих часів входила до складу Київської митрополії і на якій одними з перших єпископів були українці, святі Леонтій і Ісайя, пробув святитель понад сім років. Тут він завершує свою подвижницьку роботу над виданням і видруковує у 1705 році четвертий том «Життя Святих» ().

Але неспокійне серце не хотіло знати спочину. Димитрій розпочинає писати «Літописець» — рід біблійної історії, яку, однак, закінчити не встиг.
Підірване здоров’я святителя не змогло справитися з черговим нападом недуги, особливо частих в останні роки. Димитрій упокоївся в ніч з 27 на 28 жовтня 1709 року, за молитвою, стоячи на колінах. Так молитва, що супроводжувала святого все життя, не полишила його і в час смерті.

Серед усіх праць святителя чільне місце займають «Життя Святих», або «Четьї Мінеї» (місячні читання).

Азбука духовної премудрості:

— Духовне, коли роздається, ще більше примножується.
— Любов душі до духовних висловів служить знаком здоров’я її.
— Спокою душі ніщо так не служить, як свобода від турбот і суєти.
— У душі немилостивій Бог не перебуває.
— Самих справ — без слова — мало для научання.
— Корінням і джерелами справ служать роздуми.
— Добрі діла будуть тоді великими, коли ми не вважаємо їх великими

А я ? И все нормальные украинцы, что не великие? Но у нас пока великие и сильные только сопливые люби друзи да полуграмотные дохтура от еканомики. Потому что нормальные интеллигентные люди не могут грубыми быть, но иногда может быть и надо по шее дать кому надо.

Где тут "люби друзи"?

Первое условие - к великим причислять только в Бозе почивших

Не спешите к "величию"...

Критерия пока нет.

Kievlyanin_:

Вот - некоторые из Героев Украины:

- разведчик Березняк (который "майор Вихрь")

- Алексей Берест (который Знамя Победы на Рейхстаге водружал);

- космонавт Каденюк;

- авиаконструктор Бабабуев (АНТК "Антонов");

- лётчик-испытатель Галуненко;

- политик Августин Волошин (президент Карпатской Украины)

- политик и правозащитник Л.Лукьяненко:

- спортсмены Бубка, Кличко и Шевченко;

- тренер Лобановский;

- певцы София Ротару, Дмитро Гнатюк, Нина Матвиенко и Раиса Кириченко;

- художник Яблонская;

- композитор Билаш;

- хирург Шалимов;

- банкиры Гетьман и Стельмах;

- Олекса Гырнык (который себя сжёг);

- писатель и учёный Дзюба;

- поэты Борис Олийнык и Дмитро Павлычко;

- писатель и правозащитник Руденко;

- писатели Загребельный и Гончар;

- журналист Гонгадзе;

- политик Чорновил (Вячеслав, а не выродок-пидарасык)

Считаю, что эти люди - гордость Украины.

В списке есть и директора упешных заводов и сельхозпредприятий, есть и простые работяги...

>>- космонавт Каденюк;
Во первых не космонавт, а астронавт.
Во вторых, с какой такой стати он герой? Чем он героичнее , например, АлександраПопова (это котороый из Александрии, не тот который радио изобрел)?

Попов Леонид Иванович

Космонавт . Родился 31 августа 1945 года в городе Александрия Кировоградской области Украинской ССР (ныне - Украина).

В 1970 году зачислен в отряд советских космонавтов (). Прошел полный курс общекосмической подготовки и подготовки к полетам на кораблях типа "Союз" и орбитальных станций "Салют".

Свой первый полет в космос начал 9 апреля 1980 года вместе с Валерием Викторовичем РЮМИНЫМ в качестве командира космического корабля "Союз-35". В течение 185 дней работал на борту орбитальной станции "Салют-6". Возвратился на Землю 11 октября 1980 года на борту космического корабля "Союз-37". Продолжительность пребывания в космосе составила 184 дня 20 часов 11 минут 35 секунд.


Свой второй полет в космос совершил с 14 по 22 мая 1981 года вместе с румынским космонавтом Думитру ПРУНАРИУ в качестве командира космического корабля "Союз-40". Работал на борту орбитальной станции "Салют-6". Продолжительность пребывания в космосе составила 7 дней 20 часов 41 минуту 52 секунды.

Свой третий космический полет совершил с 19 по 27 августа 1982 года в качестве командира космического корабля "Союз Т-7". Работал на борту орбитальной станции "Салют-7". Продолжительность пребывания в космосе составила 7 дней 21 час 52 минуты 24 секунды.

Дважды Герой Советского Союза (

Герой Социалистической Республики Румыния. Герой Венгерской Народной Республики. Герой Труда Социалистической Республики Вьетнам. Герой Республики Куба. Награжден тремя орденами Ленина, орденом Свободы 1-й степени (Вьетнам). Удостоен Золотой медали имени К.Э.Циолковского АН СССР.

Тьфу, блин, конечно Леонид.
Особено если учесть что я живу рядом с пложадью его имени...
Вот шо Цензор с людьми-то делает....

Еще был космонавт Алексей Попович...

Еще был богатырь Алеша Попович

О! Ещё один великий украинец

И я! И я! И меня запишите!

Хрен тебе, чурка угро-финская

Мощи Ильи Муромца покоятся в Печерской Лавре.

Нифига. Алёша Попович - из Ростова Великого.

Ну хоть Добрыня-то НАШ?

ваш это чей?

Великий украинец!

А як же! Щирий, щирше не бувае!

Думаю, наш. Мать Владимира Святославича Малуша - дочь Малка Любечанина (по некоторым версиям - Мала Древлянского), т.е. древлянка или северянка. Добрыня - её брат, т.е. дядя Владимира. Все его былинные подвиги локализуются вокруг Киева (Супой, Пучай-река - Почайна) и т.д. Да и новгородцев он во время принудительного крещения мочил явно не как своих.

Наверное всё-таки не буду останавливаться на мифическом Д.Никитиче, а напишу о Каденюке и В.Черноволе

Кстати, о Черноволе. Вот пара его цитаток.

<Самый подходящий для Украины пример - федеративное объединение ее исторических провинций по типу федерации земель в ФРГ>
(<Любовь и споры>. <Литературная газета>, 20.02.91).

<Децентрализация сегодня витает в воздухе для всех... Я поборник федерального принципа самоуправления даже в пределах независимого украинского государства. У меня есть оппоненты, которые говорят: ты работаешь на развал Украины. Но только так можно удержать Крым и Донбасс, только максимально обеспечив людям то, что они хотят в своем регионе. И зачем нам плодить украинский бюрократический аппарат на смену всесоюзному московскому аппарату?>

(<Воспитание украинского федералиста> Журнал <Век ХХ и мир>. № 12, 1991).

Алексей Прокофьевич Берест

( 08.03.1921 года - 03.11.1970 года)

В Центральном музее Вооруженных сил России среди знамен всех армий и фашистских штандартов возвышается витрина со Знаменем Победы. Любой учебник скажет, кто его водружал на купол Рейхстага в мае 45-го — Егоров и Кантария. Но их было трое. Возглавлял группу лейтенант Алексей Берест. Имя его долгие годы старательно вымарывалось из истории.

о посмертном присвоении Алексею Бересту звания Героя Украины (родом он с Сумщины).

Хотят перезахоронить его прах на Холме Славы в Киеве: в Ростове-на-Дону могила Береста — на закрытом, полузаброшенном кладбище.

Татьяна Ниловна ЯБЛОНСКАЯ

( 11.02.1917 года - 17.06.2006 года (Киев)

Живописец, народный художник СССР (1982), ; действительный член АХ СССР с 1975.
Поэтичные, жизнеутверждающие картины, посвященные труду и быту украинского народа ("Хлеб", 1949; "Безымянные высоты", 1969; "Лен", 1977). Государственные премии СССР (1950, 1951, 1979).

Шалимов А. А. ( 1918 - 2006)

После окончания Кубанского медицинского института в 1941 году работал главным врачом, заведующим хирургического отделения Нерчинской и Забайкальской городских больницах Читинской области.

Следующими вехами в его трудовой биографии стали должности главврача Орловского областного отдела здравоохранения и главного хирурга Брянского облздравотдела.

Тринадцать лет- с 1957 по 1970 гг.- Александр Алексеевич жил и трудился в Харькове. Он был доцентом факультетской хирургической клиники Харьковского медицинского института, организовал кафедру торакоабдоминальной хирургии и анестезиологии Украинского института усовершенствования врачей, возглавил Харьковский НИИ общей и неотложной хирургии. В нашем городе Шалимов А. А. защитил докторскую диссертацию, посвятив ее одному из опаснейших заболеваний – раку поджелудочной железы. Именно в Харькове благодаря новаторским разработкам и внедрению прогрессивных методик в хирургии имя Шалимова стало известно в стране и мире. Он создал современную хирургическую школу вначале в Харькове, а затем и в Украине.

Последние 35 лет Александр Алексеевич работал в Киеве: заведовал кафедрой хирургии Киевского института усовершенствования врачей, руководил НИИ гематологии и заболевания крови, НИИ клинической и экспериментальной хирургии. Он был также главным хирургом Министерства здравоохранения Украины.

Шалимов Александр Алексеевич – ученый с мировым именем. Он был членом Всемирной ассоциации хирургов, Международной ассоциации гастроэнтерологов, Ассоциаций хирургов Германии, Австрии, России, действительным членом Нью-Йоркской академии наук. Дважды избирался Американским биографическим институтом человеком года.

Вячеслав Максимович Чорновил (24 декабря 1937 — 25 марта 1999) — украинский политический деятель, советский диссидент, журналист, один из основателей Народного руха Украины.

надо еще написать - родился в Черкасской обл.

что-то изменили в топографии?

Родился 24 декабря 1937 в селе Ерки Звенигородского района Киевской области

Закончил школу в 1955 и поступил на филологический факультет Киевского государственного университета им. Тараса Шевченко. На втором курсе перешёл на факультет журналистики.
В 1958 у него появились первые проблемы в связи с его политическими взглядами, и он был вынужден уехать на год в Жданов на строительство домны. Уже тогда он публиковался в разных газетах. В 1960 Вячеслав Чорновил закончил с отличием университет и защитил дипломную работу «Публицистика Бориса Гринченко».

С июля 1960 по май 1963 Вячеслав Чорновил работал на Львовской телевизионной студии, сначала редактором, а потом старшим редактором выпусков для молодёжи. С мая 1963 по сентябрь 1964 жил в Вышгороде, работая на строительстве Киевской ГЭС. В 1964 защитил кандидатскую диссертацию и устроился в газету «Молодая гвардия».

4 сентября 1964 Вячеслав Чорновил, Василий Стус и Иван Дзюба выступили в кинотеатре «Украина» с протестом против ареста украинской антисоветской интеллигенции — т. н. «шестидесятников». За это Чорновил был уволен из «Молодой гвардии». После этого он устроился в газету «Друг читателя» литературным работником. В ноябре 1967 Вячеслав Чорновил был впервые осуждён на шесть лет в колонии строгого режима. Причиной стала его книга о шестидесятниках «Горе от ума».

После досрочного освобождения в 1969 Чорновил перебивался случайными заработками — работал наблюдателем на метеорологической станции в Закарпатьи, землекопом археологической экспедиции в Одесской области, грузчиком на железнодорожной станции во Львове.

С 1970 Вячеслав Чорновил издавал подпольный журнал «Украинский вестник», за что в 1972 был осуждён во второй раз — на шесть лет заключения в колонии строгого режима и три года ссылки. Наказание он отбывал в Мордовии и Якутии. После выхода на свободу в 1978 Чорновил 22 мая 1979 стал членом Украинской Хельсинкской группы.

В мае 1980 Вячеслав Чорновил в третий раз был арестован и сослан на пять лет в Якутию. Однако уже в 1983 Чорновил вышел на волю, хотя и без права выезда на Украину, куда он вернулся лишь в 1985.

В 1988 Чорновила пытались лишить советского гражданства, однако он призвал все страны мира не принимать его. В том же году Чорновил вместе с другими диссидентами создал Украинский Хельсинкский союз — это была первая попытка политической оппозиции советскому режиму.

8-10 сентября 1989 с участием Чорновила был создан «Народный рух Украины за Перестройку» (впоследствии — Народный рух Украины, НРУ).

30 марта 1990 Вячеслав Чорновил был избран народным депутатом Украины, получив 68,60 % голосов при 7 претендентах (по одномомандатному округу). В апреле 1990 он также был избран главой Львовского облсовета.

В октябре 1991 на Великом Казацком Совете Вячеслав Чорновил был избран Гетманом Украинского Казачества.

1 декабря 1991 Вячеслав Чорновил занял второе место на первых выборах президента Украины, набрав 7 420 727 голосов (23,27 %).

28 февраля — 1 марта 1992 прошли «Третьи Всеукраинские Сборы НРУ», на которых был предотвращён раскол партии, назревавший в связи с противостоянием Вячеслава Чорновила, с одной стороны, и Ивана Драча и Михаила Горыня, с другой. Все три деятеля были выбраны сопредседателями НРУ.

На «Четвёртых Всеукраинских Сборах НРУ» в декабре 1992 Вячеслав Чорновил был избран единоличным главой партии. Недовольные его политикой вышли из партии и создали «Всенародный Рух Украины», политическая деятельность которого, однако, вскоре сошла на нет.

В марте 1994 Вячеслав Чорновил во второй раз был избран народным депутатом Украины (62,52 % голосов, при 15 претендентах).

С 1995 до самой смерти Чорновил был членом украинской делегации в Парламентской Ассамблее Совета Европы (ПАСЕ).

На прошедших 29 марта 1998 выборах в Верховную раду Вячеслав Чорновил в третий раз был избран народным депутатом Украины.

На «Девятых Всеукраинских Сборах НРУ», прошедших 12 - 13 декабря 1998, Чорновил выдвинул свою кандидатуру на пост президента Украины (на 1999 были запланированы выборы президента) вместе с Геннадием Удовенко. Однако в январе 1999 Чорновил свою кандидатуру снял.

28 февраля 1999 в НРУ происходит очередной раскол. Заместитель Вячеслава Чорновила Юрий Костенко с группой сторонников пытается прийти к власти, но его действия признаны незаконными, и руководство остаётся у Вячеслава Чорновила. Вскоре после этого Вячеслав Чорновил гибнет в результате автокатастрофы.

Гибель Вячеслава Чорновила.

25 марта 1999 возвращавшиеся из Кировограда Вячеслав Чорновил и его водитель Евгений Павлов на автомобиле Toyota столкнулись с КамАЗом на пятом километре трассы Борисполь — Золотоноша. Похоронен Вячеслав Чорновил на центральной аллее Нового Байкового Кладбища в Киеве. Проводить его в последний путь 29 марта 1999 собралось более 200 тыс. человек со всех уголков Украины .

Уже на следующее утро после гибели тогдашний министр внутренних дел Юрий Кравченко (застрелился или был убит 4 марта 2005), не дожидаясь предварительных результатов следствия, заявил, что лидер НРУ и его водитель погибли в результате ДТП и что «версия покушения на Вячеслава Чорновила как причина его гибели даже не рассматривалась». Позднее (2000) один из находившихся в кабине самосвала (Иван Шолом) — главный свидетель — неожиданно скончался от сердечного приступа .. .

Представители НРУ с самого начала называли гибель своего лидера политическим убийством. Тем не менее дело о гибели Вячеслава Чорновила было закрыто уже в июне 1999 года. Расследование возобновилось 27 марта 2001, но вскоре вновь было прекращено. В марте 2005 депутаты Верховной рады от НРУ обратились к президенту Украины Виктору Ющенко с просьбой возобновить расследование дела. 4 апреля 2005 следственные действия были возобновлены тогдашним генеральным прокурором Святославом Пискуном, были собраны дополнительные материалы, но после отставки Пискуна (14 октября 2005) расследование вновь остановилось...

Первый украинский космонавт. Родился 28 января 1951 года на Украине в деревне Клишковичи Хотинского района Черновицкой области.
В 1967 году окончил среднюю школу в Черновцах и в том же году поступил в Черниговское высшее военной авиационное училище летчиков. Окончил училище в 1971 году и служил в авиационных частях Военно-воздушных сил СССР.

В 1976 году был включен в отряд советских космонавтов (1976 Группа ВВС № 6). Прошел полный курс подготовки к полетам на кораблях типа «Союз» и орбитальных станций типа «Салют». В 1977 году без отрыва от работы в Центре подготовки космонавтов закончил школу летчиков- испытателей при Научно-испытательном институте имени В.П.Чкалова ВВС СССР. В 1978 - 1983 годах проходил подготовку к полетам на кораблях типа «Буран».

В 1983 году был отчислен из отряда космонавтов за "низкий моральный уровень" (развод с женой). В 1984 - 1988 годах работал в Научно-испытательном институте имени В.П.Чкалова ВВС СССР летчиком-испытателем и пилотом-инструктором. Имеет налет свыше 2400 часов. Участвовал в испытаниях 54 типов и модификаций самолетов, в том числе аэрокосмического самолета «МиГ-31 ЭПОС». Как пилот-инструктор подготовил 15 летчиков.

С 1988 года вновь в отряде советских космонавтов. Готовился к полетам на кораблях типа «Буран». В 1989 году окончил факультет самолетостроения Московского авиационного института.

В 1990 году готовился как командир украинского экипажа для полета на станцию «Мир». После отмены этого полета, проходил подготовку к космическому полету, который предусматривал стыковку беспилотного корабля «Буран» и орбитальной станции «Мир». После отмены и этого полета, а также закрытия программы «Буран», проходил подготовку к полетам на станцию «Мир» в качестве командира космического корабля «Союз ТМ».

После распада СССР остался в России и служил в Военно-воздушных силах России. В 1995 году уволился из рядов Вооруженных сил России и попросил украинское гражданство. Переехал на Украину и стал работать младшим научным сотрудником в Институте ботаники имени Холодного Национальной академии наук Украины.

В 1996 году включен в группу украинских космонавтов для прохождения подготовки к полетам на космических кораблях «Space Shuttle». В июле 1996 года прибыл в США для прохождения предполетной подготовки.

19 ноября - 5 декабря 1997 года совершил космический полет в качестве экспериментатора на космическом корабле «Columbia» (STS-87). Во время полета занимался проведением экспериментов по искусственному опылению ростков сои и рапса с целью получения семян в условиях невесомости. Полет продолжался 15 суток 16 часов 35 минут 1 секунду.
После окончания полета возвратился на родину и работает в Национальном космическом агентстве Украины. Продолжает числиться в группе космонавтов NASA.

Так Каденюк космонавт или астронавт?

Космонавт НАСА - оригинально

>>Так Каденюк космонавт или астронавт?

Тебе же ясно сказано - он ботаник. "и стал работать младшим научным сотрудником в Институте ботаники".
Что непонятно?

Трижды готовился полететь в СССР и вдуг на тебе - мнс

Наверное правильнее: астронавт - летал с америкосами,
но подготовку получил как космонавт

Хотелось бы некой понятной дифференциации. Например, Вернадский который фактически выше всех известных украинцев, себя свидомым не считал.Он даже не представлял..

Что значит "считал себя свидомым"?

Я так понимаю из жизни: "Свидомый украинец" - это тот кто супротив России даже в деталях.

особенно в деталях

И, тем не менее, без проблем принял от гетмана Скоропадского пост главы Украинской академии наук.

Как чуть позже Грушевский стал советским академиком со всеми академическими привелегиями.

Наверное в те времена слово "свидомый" украинофобы не сделали ещё ругательным

укрофаны

Если вы вдруг зададитесь целью найтив истории, где и когда появились первые люди, именующие себя украинцами, то ва ждет не один, а три больших сюрприза.
Первым из них будет то, что выяснить это окажется крайне трудно. Про вторые два промолчу, а то щас набегут и запинают.

ДД, Виктор.
Если "пинки" будут некорректные и бессмысленные - я их удалю.
Если по делу - советую прислушаться

Поэтому я лучше помолчу, и так уже сограждане украинофобом обзывают.
Просто надеюсь, что мозги отсутствуют не у всех 100%, а иемющим моск свойствнно задумываться.

Все таки. Я читал письма Вернадского к жене. Ни каких признаков национализма.

Вернадский - великий человек! Без уклонов в украинство. Время еще покажет.

А с чего Вы взяли, Гек, что великие украинцы - это националисты?

Более точный критерий: люди, которые прославили Украину.

Об этом уже неоднократно говорилось...

А кем они себя сами считали - это в счет?

Кем считали себя в Российской империи украинцы, армяне и пр.? Россиянами или русскими?
Да и конъюнктура какая была?
На каком языке было выгодней писать, например?

А потом была "историческая общность - советский народ"...

Не надо спрыгивать на СССР, именно создатели СССР и создали УССР и сделали преподавание, ТВ на укаринском и т.д.

Задолго до СССР,

Кулиш еще в 1866 году писал "...Полякам приятно, что не все русские пишут одинаково по-русски; они в последнее время
особенно принялись хвалить мою выдумку: они основывают на ней свои вздорные планы, и потому готовы льстить даже такому своему противнику как я.".

Сразу возникает вопрос, КЕМ считал себя Кулиш? Кстати, создателя "кулешвки" вы не забыли в свой список включить?

Куліш Пантелеймон Олександрович (1819 - 1897)
Популяризував українську літературу серед простого населення - працював над перекладом Біблії українською мовою, брався за видання дешевої книжкової серії «Сільська бібліотека» та ін.

Письменник, поет, фольклорист, етнограф, перекладач, критик, редактор, видавець.

Місце народження – м. Воронеж колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області).

Батько – заможний хлібороб.

Слухав лекції в Київському університеті. Дістав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі, потім - посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету. У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують і повертають до Петербурга, де три місяці допитують у III відділі, але довести його приналежність до таємної антикріпосницької організації не можуть. Куліша відправили на заслання в Тулу. Потім він здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей». Працював на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», готував тритомне дослідження «История воссоединения Руси». Куліш багато перекладав, особливо Шекспіра, Гете, Байрона. Помер 14 лютого 1897.

Автор повістей - «История Ульяны Терентьевны» (1852), «Феклуша» (1856) і «Яков Яковлевич» (1852). Перший літературний твір - «Циган». Відомі його оповідання російською мовою — «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» і «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе», повість із народних переказів «Огненный змей»; історичний роман «Михайло Чарнышенко...», віршована історична хроніка «Україна» і оповідання-ідилія «Орися». Видав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». Твори - «История Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», історичний роман «Северяки», який згодом з’явиться друком під назвою «Алексей Однорог», автобіографічний роман у віршах «Евгений Онегин нашего времени», роман «Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми».

Не знаю. Однако у себя во Львове я регулярно слышу два взаимоисключающих мнения( однако местные жители не в курсе что они взаимоисключающие, логика уникальная и т.п.).
1. Восток и Запад Украины Россия искусственно разъединяет.
2. Восток Украины не имет право иметь свое русскоязычное ТВ, школы, особенно Вузы, потому что они официально считаются украинцами.
Как это объясняет великий Вернадский, Гоголь(остальные миру неизвестны)?

Давайте пытаться руководствоваться здравым смыслом,
хотя и здесь возможны разночтения

И что говорит здравый смысл?
Поймите, нам во Львове ваши ссылки неконкретны. Для нас Булгаков не украинец, а Гоголь под вопросом.

Речь идет о людях, которые родились или жили на территории нынешней Украины и своей деятельностью прославили страну.
Считать их украинцами, не считать - личное дело каждого.
Я даю информацию, желающие могут дополнить или что-то опровергнуть...

Вірський Павло Павлович (1905 - 1975)
Народний артист СРСР (1960)

Український танцівник і хореограф.

Місце народження – Одеса.

1926 закінчив Одеське музично-драматичне училище, 1928 — Московський театральний технікум. Артист балету і балетмейстер у театрах Одеси, Харкова, Дніпропетровська, Києва, військових ансамблів. Організатор (1937), балетмейстер (до 1940), художній керівник (1955—1975) Ансамблю танцю УРСР, (з 1977 носить його ім"я). Танці і хореографічні картини: «Чумацькі радощі», «Гопак», «Рукодільниці», «Запорожці», «Флотилія "Радянська Україна"». Багато хореографічних композицій Вірського зафіксовано у виданні «У вихорі танцю» (випуски 1-6, 1977—1982). Відзнаки і нагороди: 1950 — Сталінська премія. 1965 — Державна премія УРСР імені Тараса Шевченка за створення концертної програми (1964) Державного заслуженого ансамблю танцю УРСР. 1970 — Державна премія СРСР.

Предлагайте еще кандидатов в Великие украинцы,
можно и просто великие

Cегодня подвергся критике за гендерное неравенство -
маловато женщин-героинь

Анна Ярославна (близько 1024 - після 1075)

Дружина французького короля Генріха I, мати майбутнього короля Філіпа І, дочка київського князя Ярослава Мудрого, була прабабкою майже 30 французьких королів.

19 травня 1051 р. відбулося вінчання та коронування Анни. Тоді вона прийняла латинство, і в другому хрещенні дістала ім"я Аґнеси.

Після смерті Генріха 1060 року Анна залишила двір, але як опікунка юного Філіпа підписувала разом з ним деякі державні документи.

Збереглися підписи Анни слов"янською мовою - найдавніші зразки українського письма - на багатьох державних документах Франції.

1062 року Анна вдруге вийшла заміж за графа Рауля де Крепі-і-Валуа. Після його смерті вона повернулася до двору сина. Востаннє ім’я Анни засвідчене на документі 1075 року.

Наприкінці 17 ст. Вчений абат Менетріє знайшов могилу Анни в церкві Вільєрського абатства, поблизу м. Етамп у Франції. Щороку 6 вересня у заснованому нею монастирі у м. Санліс відправляється богослужіння за її душу, цей день вважається днем її смерті.

обалдеть... так вот кто придумал украинскую письменность. Анна Ярославна подверглась французкому влиянию при дворе французских королей и от безделья начала писать на древнеукраинском. Круто...
Расскажите еще чего-нибудь из укристории, пожалуйста, очень забавляет

Подпись Анны Ярославовны